Ouverture
Stewart Granger (né James Lablache Stewart) — актор, що збагатив собою кілька прикметних і просто-напросто красивих полотен.
Будь ласка, не плутайте з «Евгением Понасенков_м»! («Коза́чки» — найперше.)
Мати цього актора — Frederica Eliza Lablache — правнучка популярного італійського оперного співака — Luigi Lablach’а. Той свого часу виступав у Санкт-Петербурзі.
Отже, і актор, і його фільмографія — варті, щоб з ними ознайомитись.
I. King Solomon’s Mines (1950)
Це полотно — свого роду «варіація» на тему «природного добору», як би сказав Charles R. Darwin.
Головний герой — Allan Quatermain — «емоційно зрілий» і дуже мужній «самець». Словом, не «кицюнечка».
Коли Allan’ового «джуру», полюючи, вбиває слін, Quatermain падає духом. Та «fortuna», крім 2-метрового зросту, підкидає йому і таку «дрібничку», як жінка.
До Африки пливе Elizabeth Curtis. Її чоловік — гореархеолог — кілька років тому пустився шукати «Соломонових копалень». Утім, досі не повернувся. Начувшись про Quatermain’a, жінка просто не могла встояти і попросила помочі.
Наш герой, не зраджуючи «канонів», спершу не слухає цього «поклику». Проте, коли йому обіцяють гроші, його серце, жаліючи «пані в біді», усе-таки «розчулюється».
Однак, мисливець бачить у жінці більше, ніж та йому показує. «Хіба не розлад у сім’ї привів Mr. Curtis’a в Африку?» — питається Quatermain. Що ж, тут усе очевидно! І, далебі, банально.
Не люблячи «małżonka», Elizabeth зробила все, щоб того спровадити. «Куди?» — скажете ви. На той світ.
Отак! Ви живете з дружиною — не рік і не два! — і не знаєте, що та досі виглядає «принца». «На білім „коні”», так би мовити. Див. P. S.
Фільм знято гарно. Тут є і природа, і «шляхетні» дикуни, і просто пригоди.
Отже, дивіться!
II. The Wild North (1952)
Тема цього твору — мораль.
Головний герой — бувалий мисливець Jules Vincent — заходить у корчму і, ледве «підчепивши» там уродливу співачку, кидається її рятувати. Див. «Оленячі бої». Його суперник — п’яниця Max Brody — йому не рівня. Отже, «prix» дістається Jul’еві.
Що ж відбулося далі? Vincent, відвозячи «виграш» додому, здуру бере з собою Max’a Brody. «Чим усе кінчилося?» — спитаєте ви. Мабуть, ви не повірите, та п’яницю застрелено. Що ж, тепер Jules — злодій.
Йому, разом з дівчиною, доводиться ховатись. Утім, усі все знають. Зосібна, поліція. Звідти, по Vincent’ову голову, відряджають такого собі Constable’я Pedley.
Той бере собак і, запрігши ними сани, пускається в погоню. І Pedley щастить. Злодія знайдено. І той нітрохи не опирається.
Що, здавалось би, могло піти не так? Погода. У людини — думаю, ви знаєте — немає більшого ворога.
Vincent — лютий «dominant». І вийшло так, що не Pedley доставляв його на суд, а Jules доправляв додому Constable’я! І сміх і гріх, як то кажуть.
Коли на нашу «команду „Ух”» напали вовки, Pedley відняло мову і пам’ять. «Злодій» довіз його додому. Та ні мова, ні пам’ять до Constable’я не повернулася. Тоді Jules придумав геніальний план — зробити з ним те саме, що з Max’ом Brody.
Не вбити, звісно! Повезти тією самою річкою, що загинув п’яниця, — ось вихід! Її води мали б «розворушити» поліцейського. І це, не повірите, допомогло!
Коли Constable зрозумів, що Jules розхитує човен, так само, як колись Max Brody, Pedley «опритомнів» і вистрелив у Jul’a. Правда, промахнувся.
Суд — більше казка, ніж суд. Vincent’a виправдано. А Pedley відтоді — його найкращий друг. Словом, пропаганда, що вихваляє «хороших» поліцейських, не кривдячи «простих роботяг». Це вам, друзі, не «вітчизняні» «bus’ифікатори»!
III. The Prisoner of Zenda (1952)
Герой цього фільму — британський дворянин Rudolf Rassendyll. Вийшло так, що йому поталанило відвідати «Руританію» — вигадане німецьке королівство — напередодні коронації Його Королівської Високості кронприца Rudolf’a.
Гуляючи, Rassendyll натрапляє на Його Королівську Високість. Той саме полював. І обидва розуміють, що неймовірно схожі один на одного!
І так, вам не здалося, — обох грає Stewart Granger.
Британець Rudolf розказує своєму тезкові-принцові, чому так сталося. Річ у тім, що вони — далекі кревні. Отже, Його Королівська Високість просить Rudolf’a до себе на вечерю.
Прийдешній король виливає гостеві душу. «Однокровний» брат — Його Світлість герцог Michael — мовляв, не любить його. І досі не може змиритися з тим, що на трон сяде Rudolf, а не він сам. І тільки тому, що Michael — поріддя «морганатичного» шлюбу. Маючи спільного батька, у них різні матері.
Ївши, кронпринц напивається. І, спробувавши «особливого» трунку, намертво засинає. Ні Rassendyll, ні слуги не знають, що робити.
Коронація от-от має відбутись. І зволікати не можна. Тому, недовго думавши, полковник Zapt дає гостеві нечуваний «chance» — видати себе за кронпринца і коронуватися, поки Його Королівська Високість спить.
Отже, Rassendyll готовий. Принца переносять у льох і запирають. А самі рушають на коронацію.
Ніхто, навіть Його Світлість герцог Michael, не розпізнає́ обману.
Проте, коли вони повернулися, кронпринца вже не було. Тільки труп дворецького з запискою.
Отже, усім очевидно, що Його Королівську Високість викрадено. І зробив це Michael.
Герцог — трагічна фігура. Щоб узурпувати трон, Його Світлість зв’язався з не дуже чесними людьми. Його Сіятельство граф Rupert von Hentzau, нібито служачи Michael’еві, нахабно фліртує з Antoinett’ою — нареченою свого «suzerain’а».
До того ж у кронпринца теж була «любов» — принцеса Flavia. Правда, ні принц, ні сама Flavia не хотіли брати шлюбу. Ще й надто, зовсім не кохали одне одного.
Коли прийшов Rassendyll, усе миттю перемінилося. Проти Його Королівської Високості — «пафосного», «зверхнього» та «відстороненого», — британець — просто «dominant» і «macho». Словом, «голуб’ята» закохуються.
У фільмі є «happy end». Утім, без крові не обійшлося…
Якщо вам не байдужа «Victorian era», генеалогія, аристократичний побут чи просто пригоди — раджу!
IV. Green Fire (1954)
Теми цього фільму — чоловічий «égoïsme» і «жіноча „ініціація”». Див. «Попелюшка».
Головний герой — шахтар Rian Mitchell. Шукаючи смарагдів, цей «шаленець», так би мовити, готовий на все.
Якщо треба, «запряже» до роботи найкращого друга. І байдуже, хоче той чи ні.
Якщо треба, допустить, щоб брат «панянки», йому цікавої, загинув у нього ж на роботах.
Якщо треба, затопить і плантацію, що належить до коханої.
Словом, «altruiste».
Ця «панночка» — Catherine — теж примітна героїня. Грає її, до того ж, Grace Kelly. Див. P. S.
Спершу за неї дбає Donald — її брат. Коли ж приходить Rian, у дівчині пробуджується жінка.
Отже, брат мусів померти. Чи фізично, чи метафізично.
У цьому, очевидно, була Catherine’ина «ініціація». Тепер уже не брат, а Rian засіватиме її, так би мовити, «плантацію».
Картина — перло та й годі!
V. Moonfleet (1955)
Герої цього твору — John Mohune, хлопець-сирота, і Jeremy Fox — «gentleman», контрабандист і, на додачу, колишній коханець John’ової «паніматки».
Помираючи, та перепоручила «кровинку» Jeremy Fox’ові. Тому, однак, не милий такий «тягар». Навіщо, мовляв, «трудити» себе, коли можна розважатися з повіями?
Спершу відкинутий, Mohune усе-таки добивається «милості» нового опікуна. Утім, далеко не відразу. Обох ждуть великі пригоди.
Jeremy, ніби «жрець», проводить John’a через свого роду «ініціацію». Правда, мимоволі. І сам, до того ж, змінюється.
У фільмі, як уже сказано, є тема «жінок-спокусниць». Одна з таких — Mrs. Minton — жінка, що зрадила Fox’a. Її образ, очевидно, списано з Даліли.
Отже, фільм гудить чоловічий «infantilisme» і показує, яку роль грає батько (чи опікун) у хлоп’ячому житті.
VI. The Trygon Factor (1966)
Цей фільм — трагікомедія. Свого роду «Œdipus Rex», тільки у ХХ ст.
Щодо James’а Stewart’а — тут він — «добрий» поліцейський. Словом, детектив.
Що таке «féminisme»? До чого він призводить? Цей chef-d’œuvre, ручаюсь, відповість.
У Лондоні пограбовано вже кілька банків. І «слід» — хоч як, мабуть, дивно це звучить — веде до монастиря. І до родини Emberday’їв, що цією «святинею» опікується.
Emberday’ї — це, по-перше, Livia Emberday — «матрона» цього «сімейства», по-друге, її син Luke та, по-третє, дочка Trudy.
Пані Emberday — така собі «narciss’ка» і «dominant’ка», що держить і «домашніх», і монастир у «залізних рукавицях».
Luke — дорослий. Утім, абсолютно «infantil’ний». Трохи «шизоїд». Любить наряджатись у химерну одежу, бавитись у саду та гратися з «родителькою». Словом, «мамій». Див. Рома Букин.
Доля цього «puer’a» — трагічна.
Якось, гуляючи в саду, Luke натрапляє на «гостю». На дівчину. Не контролюючи себе, «macho» кидається їй на шию. Правда, без успіху...
Дівчина — Polly — тікає. Утім, її кінець кінцем ловлять. І садять у «темницю».
Trudy, проти Luke’a, — матірня «favorit’ка». Якщо Luke — така собі «дівочка», як би сказали «вітчизняні» пролетарії, то Trudy — «амазонка». Коротке волосся, «хлоп’ячі» манери і, звісно, «sadisme» — ось за що Livia вибрала «доцю».
Хто, по-вашому, «убивець» у цій п’єсі? Trudy. А «brutal’ний» чолов’яга з вусами — тільки маска.
Коли Trudy, спустившись у підвал, хотіла була «поквитатись» і з Polly — на сцену, ніби «deus ex machina», виходить Luke. І кидається на сестру, відбираючи, мовляв, «своє».
Коли ж «матріархиня» побачила таке «неподобство», то — що б ви думали?! — застрелила «синочка».
Той усе зрозумів. Проте надто пізно. У цьому і є трагізм.
Слідом за Luke’ом, через випадок, гине і «сестричка»… Такий собі «The Fall of the House of Usher».
Черниці у фільмі — найбільші «féminist’ки» і просто паскуди, що я будь-коли бачив. Убивати — їхнє ремесло. Особливо — чоловіків.
Як то кажуть: «Казка вчить, як на світі жить».
VII. The Wild Geese (1978)
Цей фільм — актуальний, як ніколи.
Його герої — найманці, або люди, що воюють за гроші.
Полковник Allen Faulkner — відставний офіцер — прибуває до маєтку Sir’а Edward’а Matherson’а (у ролі — Stewart Granger). Той, більше люблячи вигоду, ніж людей, доручає Faulkner’ові на диво «altruist’ичний» «quest» — визволити з полону скинутого південноафриканського «president’a» — Mr. Limbani.
Правда, Sir Matherson більше цікавиться африканською міддю, ніж долею Mr. Limbani.
Отже, Faulkner береться до діла. Та йому, на додачу, потрібна команда.
Спершу Allen знаходить Rafer’а Janders’а — побратима, відставного офіцера і, не повірите, батька-одинака.
Janders «тягне» сина сам. Його дружина, мовляв, не «нагулялася». Видно, переслухала Холоденківни. Це, друзі, — «вітчизняна» «психологиня», як то кажуть.
Отже, Faulkner, узявши з собою товариша, їде рятувати друга. Shawn Fynn — ім’я цього чоловіка.
Той, убивши сина одного «mafioso», ховався у готелі. «Хто ж йому допомагав?» — спитаєте ви. Жінка. Та, здавалось, уже була «здала» коханого. Проте, коли по того прийшли, то шукали не там, де треба, удершись у сусідній номер.
Отже, Heather — любов лейтенанта Fynn’а — урятувала чоловіка. Ще й надто, її катовано через нього. І та, байдужа до болю, все одно не зрадила коханого. Такої жінки я, мабуть, ніде більше не бачив. Це — богиня та й годі!
Українкам тут є чого повчитися.
Утім, Sir Matherson, на жаль, не такий чесний. Словом, «поганий» пан. Банально? І не кажіть!
Коли Faulkner і його «гуси» прилітають на місце, усе йде не «по плану». Та винний у цьому, повірте, за все заплатить.
Отже, дивіться!
P. S.
1. Щодо «білого „коня”»: https://www.youtube.com/watch?v=lb1g05RmWsU.
2. Deborah Kerr — як ви, мабуть, уже помітили — грала з Stewart’ом Granger’ом двічі — у «King Solomon’s Mines» та «The Prisoner of Zenda».
3. Grace Kelly — не тілька актриса. Не повірите, та 1956 року з панною одружився Його Світлість князь Rainier III.
Отже, Його Світлість Albert II, що нині править у Монако, — її син.
4. Richard Harris — не тільки Rafer Janders. Це, до всього, — Albus Dumbledor у «Harry Potter’i». Правда, тільки спершу. Смерть не дала йому дограти до кінця.
5. Richard Burton — теж не тільки Allen Faulkner. «Cleopatra» — «peplum» 1963 року — подарувала йому роль Marc’а Antoni’я.
