Все написане нижче — реальні факти з історії, зібрані докупи та подані з легким гумором, хоча насправді для України це трагедія, а для Польщі — вічні “понти”. Ми пройдемось від походу Болеслава Хороброго на Київ, через Кревську та Люблінську унії, “Вічний мир” і Ризький договір аж до відкриття погруддя Мазепи в Києві, щоб зрозуміти, чим для Польщі є Київ.
Розділ І. Битва за Київ: Як польський король гостював в Києві
Усі чули про “Щербець” — головний коронаційний меч польських королів. Століттями польські підручники з історії пафосно писали: “Цим мечем сам Болеслав Хоробрий у 1018 році підкорив Київ!”. Що ж це за меч і яка його справжня історія?
Версія №1, офіційна: Болеслав Хоробрий зазубрив свій легендарний меч об Золоті ворота Києва, маніфестуючи велич Польщі.
Легенда звучить гордо: князь під’їжджає до Золотих воріт Києва,
з усієї сили б’є мечем по брамі на знак тріумфу,
лезо пафосно надщерблюється,
брама відчиняється,
завіса,
аплодисменти.
З того часу пощерблений меч став для Польщі символом того, що “Київнаш”.
Але якщо увімкнути логіку та покликати літописців та археологів, то величний міф перетворюється на першокласний історичний комедійний серіал.
Версія №2. Стукайте — і вам не відчинять (бо дверей немає)
Почнімо з того, що Болеслав Хоробрий прийшов під Київ у 1018 році. А тепер відкриваємо українські літописи й читаємо, що кам’яні Золоті ворота разом із Софійським собором його запеклий ворог Ярослав Мудрий заклав лише у 1037 році. Тобто через 19 років після того, як Болеслав поїхав додому!
Виходить, польський князь із криками “Ура!” з усієї сили лупив мечем… у повітря. Або в якийсь звичайний дерев’яний пліт, який кияни забули прибрати.
Але якби ворота таки були, то бив би по них не Болеслав, а Святополк, бо це він ішов на Київ. Святополк Окаянний, брат Ярослава Мудрого, київський князь, хотів повернути собі трон. А Болеслав був його тестем, союзником і, якщо говорити чесно, — найманцем, який прийшов “допомогти” за дуже щедру оплату. Він стояв поруч і вже прицінювався, скільки тут можна взяти за роботу.
Болеслава ніхто б у Києві не посадив: він і не мріяв про це. Погостював чотири місяці, дістав оплату, видану Святополком, який мабуть був готовий заплатити скільки завгодно, аби тільки найманець-тесть пішов собі назад.
Болеслав ішов на Київ не як “польський герой”, а як командир інтернаціональної найманої армії, де були поляки, поморяни, німці, морави, богемці. Це був міжнародний військовий рейд, замовлений і оплачений Святополком. Болеслав не робив абсолютно жодних кроків, щоб утвердитися в Києві як правитель. Він був тільки гість.
Версія №3. Епічна заготівля валюти
Ми вже з’ясували, що воріт тоді ще не було в природі, але факт залишається фактом: меч під назвою Щербець дійсно щербатий. То об що ж Болеслав так старанно його пощербив?
І тут уточнимо ціль походу. Офіційна версія — допомогти зятеві Святополку сісти на київський трон. А неофіційно — у польській казні, як завжди, гуляв вітер, а в Києві срібні гривні лежали ледь не під ногами.
Для Західної Європи того часу Київ був таким собі “Східним Римом”. Польський хроніст Галл Анонім та німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький згадували Київ 1018 року з відвислими щелепами. Вони писали, що це величезне місто, де понад 400 церков, 8 ринків і незліченна кількість багатств. Для порівняння: тодішні польські “столиці” Гнєзно чи Познань на тлі Києва виглядали як великі дерев’яні села.
Польські хроністи писали, що ця подорож була схожа на “візит до банку”, щоб підлатати польську казну після тривалих воєн у Європі.
Коли Болеслав Хоробрий зайшов у Київ 1018 року і дорвався до князівської казни, перед ним постала проблема. Наші предки тримали капітал не в монетах, а у великих, важких срібних злитках — київських гривнях. Штука солідна, але для дрібних розрахунків абсолютно незручна. Ну не будеш же ти купувати мішок вівса для коня за цілий злиток! А ще треба було терміново роздати дружині “преміальні”, щоб вони не розбіглися дорогою до Гнєзно. А срібло — все в монолітних гривнях!
У наших предків на цей випадок була проста технологія: вони брали сокирку і просто розрубували гривню навпіл. Але Болеслав, мабуть, забув свій інструмент удома. Не довго думаючи, пан Хоробрий дістає свій меч і починає прямо в центрі Києва хвацько кришити довгі срібні гривні на зручні дрібні шматки. Срібло — метал м’який, але коли ти махаєш тонким бойовим клинком об сотні твердих злитків, іскри летять на всі боки, а дорогоцінне лезо після такого агресивного фінансового аудиту не просто покривається щербинами, а стає схожим на кухонну пилку для хліба.
Між іншим, саме так у тогочасній Русі з’явилися перші “рублі” — від слова “рубати”.
Виходить, що польський князь Болеслав Хоробрий у 1018 році мимохідь винайшов… майбутню російську валюту!
Поки московити ще навіть не з’явилися на світ, польський бізнесмен уже сидів у Києві й кришив місцеве срібло на тверду валюту. Коли ж через пару століть на болотах нарешті заснували Москву, повноцінних київських гривень вони вже не застали. Їм дісталися лише обрубки — рублі. Тож історична справедливість тріумфує: першим рублевим олігархом і винахідником цієї валюти офіційно став польський князь, який пожертвував для цього мечем!
Кажуть, що Болеслав вивіз із Києва стільки срібла, що коні ледве тягнули. А в Польщі довгий час після того валютою була власне наша гривня.
Версія №4 “Випустіть мене звідси!”
Але припустімо, що Болеслав не рубав срібла, а якісь ворота у Києві усе ж були. Чому Болеслав так сильно по них гатив? Наш літописець натякає: зайти в Київ Болеслав то зайшов, а от з виходом виникли проблеми.
Польська гоп-компанія так активно взялася грабувати киян, що в місті почалося масове партизанське повстання. Поляків почали просто таємно вирізати ночами на комендантській годині. Болеслав зрозумів, що пахне смаженим, і вже за кілька місяців панічно тікав назад до Польщі.
Тож цей стукіт мечем по воротах — це був не знак перемоги. Це Болеслав стояв під замкненою брамою і панічно лупив по дубових дошках зі словами: “Хлопці, ну відчиніть, випустіть мене звідси!” — бо за ним гналися розлючені кияни з дрючками.
Велике розчарування: Меч із майбутнього
Здавалося б, історія красива: Болеслав покричав під парканом, повернувся додому, здав побитий меч у королівську скарбницю, і з того часу польські монархи коронувалися виключно цим “символом підкорення Києва”.
Але у ХХ столітті до меча нарешті добралися нудні люди в білих халатах — металознавці та археологи. Вони провели ретельну радіовуглецеву та хімічну експертизу “Щербця”, і вибухнув ще більший регіт. Виявилося, що меч викували… на межі XII та XIII століть (тобто через 200 років після того, як Болеслав узагалі помер!)
Виходить прекрасна картина: Болеслав не міг ударити цим мечем по київських Золотих воротах не лише тому, що воріт ще не існувало, але й тому, що самого меча ще фізично не було в природі. Отож, звідки щербина, що за меч? Продовжуємо цей нумізматичний детектив.
Розділ ІІ. Кревська унія, або Як литовський “дикун” рятував польських банкрутів
Минуло 200 років. 1370 рік. У Кракові траур — помер король Казимир III Великий.
Оскільки він був останнім із династії П’ястів і не залишив по собі жодного законного сина, польська державність моментально зависла в повітрі. Кому віддати корону? Шляхтичі покликали на трон племінника Казімєжа — угорського короля Лайоша (у польській версії — Людвіка І Угорського) з французької династії Анжу.
Лайош приїхав, подивився на тогочасну Польщу і подумав: “Яка ж це глушина у порівнянні з моєю блискучою і багатою Угорщиною!”
Новий правитель відверто зневажав своїх нових підданих. За всі 12 років свого правління він спромігся приїхати до Польщі всього три рази — чисто перевірити, чи справно збирають для нього податки. Краків він вважав брудним селом, тому керувати Польщею залишив свою маму, стару королеву Ельжб’єту.
Ця угорська сімейка поводилася в Польщі як класичні окупанти. Угорські чиновники настільки знахабніли, що у 1376 році горда польська шляхта не витримала і влаштувала у Кракові справжній погром, вирізавши під час бунту близько 140 угорців із королівської свити. Лайош із Буди пригрозив у відповідь стерти Краків з лиця землі, і поляки швиденько втихомирилися.
Але тут перед Лайошем постала проблема: синів у нього не було, а були тільки три доньки. За тодішніми законами, жінки успадкувати трон Польщі не могли. І тоді Лайош провернув грандіозний фінансовий шахрайський трюк, щоб перепхати на польський трон свою доньку. У 1374 році він підписав так званий Кошицький привілей. Він звернувся до польської шляхти: “Хлопці, ви ви́знаєте мою доньку королем (не королевою!), а я за це звільняю вашу шляхту від майже ВСІХ державних податків! Будете платити символічний копійчаний мізер. І дозволю, щоб чоловіка для неї обирала польська рада магнатів, а не її родина”.
Польська шляхта від раптової жадібності повністю втратила політичний розум. Вони радісно закричали: “Віват, королю!”, підписали папірець і… власноруч повністю ліквідували державний бюджет Польщі. Країна залишилася без грошей, без фінансування армії, без копійки в казні, зате з Кошицьким привілеєм у кишені.
Коли Лайош помер, до Кракова привезли його молодшу доньку Hedvig — Ядвігу. Їй було всього 11 років. Ядвіга народилася в Буді (сучасний Будапешт), росла при блискучому угорському дворі, виховували її французькі вчителі, її рідною мовою була угорська, а за паспортом (тобто за династією) вона була взагалі француженкою de Anjou.
Ядвіга була палко закохана у свого австрійського нареченого Вільгельма Габсбурга. У 1378 році батько Ядвіги, Лайош, уклав не просто заручини, а так званий “майбутній шлюб” (sponsalia de futuro) з Вільгельмом Габсбургом. За тогочасними церковними законами, якщо діти після досягнення повноліття (для дівчат — 12 років) добровільно підтверджували цей союз (навіть простою згодою), шлюб ставав нерозривним.
Влітку 1385 року 15-річний Вільгельм приїхав до Кракова, але польські маґнати Ядвігу зачинили в покоях на Вавелі. Згідно літопису, розгнівана дівчинка схопила сокиру і почала хвацько крити на тріски дубові двері замку, намагаючись прорубати шлях до коханого. Але літопис може помилятися! Навряд чи в її покоях могла бути сокира — а от меч міг бути.
Оскільки за часом виготовлення цей меч ідеально збігається з епохою юної бунтарки Ядвіги, є величезна ймовірність, що цей нещасний “Щербець” отримав свої реальні бойові пошкодження не під стінами Києва, а коли ображений 11-річний король Ядвіга намагалася розкришити ним дубову браму Вавельського замку, прориваючись до свого Вільгельма!
Але без різниці, чим вона рятувалась — ні меч, ні сокира проти великої політики не допомогла. Дівчинка була просто пішкою в руках польських магнатів. Вільгельма вигнали з королівського замку, але він не зразу повернувся додому — оселився в монастирі францисканців (який був розташований поруч із замком). Кажуть, їм там вдалося побачитися.
Отже, польські маґнати, вигнавши нещасного принца Вільгельма, сіли думати, як жити далі. Грошей у казні після Кошицького привілею — нуль, тільки дитина як політичний товар. А на північних кордонах виросла страшна проблема, яку поляки самі ж собі колись ретельно організували.
Хрестоносці
Ще у 1226 році польському князю Конраду Мазовецькому так сильно хотілося конфіскувати землі у своїх сусідів — язичників-прусів, а воювати самому було лінь, що він вчинив “геніально”: запросив на допомогу німецьких лицарів Тевтонського ордену (хрестоносців). Князь подарував їм Хелмінську землю, поплескав по плечу і сказав: “Хлопці, вибийте мені прусів, а я вам за це щиро подякую”.
Тевтонці приїхали, прусів вирізали під корінь, але замість того, щоб тихо сидіти на подарованій землі чи поїхати додому, вони побудували могутні замки, заснували на пруській землі свою мілітарну державу і заявили полякам: “Тепер ми житимемо тут. І, до речі, Ґданськ ми у вас теж забираємо”.
Ґданськ загарбав ще Мєшко I. Саме він ще у 980-х роках прийшов на берег Балтійського моря, побачив там місцеві автономні громади поморян, які спокійно ловили рибу та торгували бурштином, і лаконічно оголосив: “Вітаю, від сьогодні ви — частина великої польської держави. З вас — податки сріблом, а з мене — право називатися моїми підданими”.
Поморяни, м’яко кажучи, Мєшка не сильно любили і при кожній нагоді піднімали бунти, тому полякам доводилося завойовувати Ґданськ наново при кожному новому князеві. І от, у 1308 році тевтонці подивилися на цей нещасний Ґданськ, який польські королі так довго і мученицько відбивали у поморян і сказали полякам: “Дякуємо вашому Конраду за запрошення! Ґданськ тепер наш, називатиметься Данціґ, а ви, панове, платіть нам мито за кожну бочку свого зерна, яку захочете вивезти в Європу”.
Ось так коло замкнулося: Мєшко I Ґданськ загарбав, Конрад Мазовецький тевтонців привів, а тевтонці у поляків цей Ґданськ забрали. Тріумф стратегічного планування!
Минуло ще 50 років після цього конфузу, і польська шляхта, яка нарешті відібрала владу у монархів, раптом усвідомила: Тевтонський орден став такою військовою машиною, що наступним пунктом у їхньому списку може бути й сам Краків — хто знає! А захищатися нічим — армії немає, грошей немає, на престолі плаче 11-річна угорська дівчинка.
Кревська унія
І ось тоді польські шляхтичі увімкнули режим кастингу. Їм терміново потрібен був… ні, не просто союзник.
Вони шукали, де б знайти дурня, який би мав купу грошей і сильну армію, щоб захистити безпорадну і збанкрутілу Польщу від хрестоносців. А ще наповнив би своїм сріблом порожню польську казну, що спорожніла після “податкових канікул” Лайоша (дякуючи Кошицькому привілею), а самі пани щоб при цьому продовжували сидіти на Вавелі й пишатися своїм гонором.
І погляди шляхти впали на Схід — на безкрає Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, де на престолі сидів міцний правитель, литовський князь Ягайло. Польська шляхта вирішила діяти швидко. Вони зібрали авторитетне посольство (туди увійшли найхитріші краківські магнати, як-от Влодзик із Харбіновиць) і відправили їх у далеку дорогу — в Кревський замок на Литву.
Прибувши, посли говорили не про високу культуру, християнську мораль чи спасіння душі, — ні-ні, — вони дістали сувої та почали жорсткий фінансовий аудит. Вони прямо сказали князю: наша Ядвіга — товар ексклюзивний, корона дорога. Скільки срібла ти готовий вивалити на стіл, щоб ми пустили тебе на Вавель?
Ягайло, який був геніальним політиком тактичного рівня, чудово розумів, що поляки прийшли до нього не від хорошого життя. Він спокійно вислухав їхній прейскурант і підписав те, що ми сьогодні називаємо Кревським актом (14 серпня 1385 року).
За умовами Кревської угоди, Ягайло зобов’язався:
- Оплатити всі борги Польщі.
- Відсипати австрійському принцу Вільгельму колосальні 200 тисяч флоринів за те, що шляхтичі відбили у нього наречену.
- Своїм коштом виставити армію проти хрестоносців.
Але це ще не був кінець маніпуляції.
Коли Ягайло у січні 1386 року вже їхав до Польщі на весілля, польські посли перестріли його в дорозі — у місті Вовковиськ. Вони заступили йому дорогу і заявили: “Контракт у Крево — то добре, але ми тут у Кракові подумали… Корону то ми тобі дамо, але ти підпиши нам ще один папірець, що ти не просто чоловік Ядвіги, а офіційно зобов’язуєшся слухатися нашого Сейму і виконувати всі наші забаганки”.
Ягайло знову посміхнувся, підписав і цей Вовковиський привілей.
Він думав: головне — сісти на престол у Кракові, отримати владу і об’єднати армії. А з цими краківськими боржниками та їхніми папірцями він розбереться пізніше.
Шлюб з язичником
Щойно Ягайло під’їхав до Кракова, у польських маґнатів відняло мову від подиху. “Дикун” приїхав в оточенні блискучої руської (української) та литовської шляхти. А головне — він привіз із собою те, без чого Польща просто оголосила б дефолт — підводи, завантажені литовським золотом та руськими срібними гривнями.
І от, коли польські шляхтичі побачили ці підводи, розпливлися в улесливих посмішках, швиденько охрестили Ягайла під іменем Владислав, коронували його і благословили цей шлюб. А Габсбурги подали скаргу Папі Римському Урбану VI. Вони стверджували, що Ядвіга вже заміжня за Вільгельмом, а її союз із Ягайлом — це перелюб і двоєженство. Самого Ягайла (який щойно охрестився), австрійці називали “фальшивим християнином”, який викрав християнську королеву.
Папа Римський призначив спеціальне розслідування, але польська дипломатія придумала аргумент: хрещення цілої язичницької Литви. Поляки знали, що для католицької церкви навернення цілої країни було набагато важливішим за ображене самолюбство австрійського принца. Отож Ватикан визнав шлюб із Вільгельмом недійсним, а шлюб із Ягайлом благословили.
У підручниках напишуть: “Велика польська королева Ядвіга пожертвувала собою заради християнізації Литви”.
А тепер відчинимо двері королівської спальні й подивимося на цей “романтичний союз”.
На момент весілля у 1386 році Ядвізі щойно виповнилося 12 років (за тогочасними законами це був мінімальний вік для шлюбу, пани вираховували кожен день!). А нареченому Ягайлу, за різними оцінками хроністів, було від 40 до 45 років. На ті часи, коли люди рідко доживали до п’ятдесяти, він для неї був не просто старшим чоловіком — він був глибоким і страшним стариганом. Для дівчинки це була справжня трагедія: її віддавали за старого чоловіка, якого ще й польська пропаганда малювала як “дикого язичника з лісів”.
До того ж, польська шляхта, щоб виправдати цей шлюб перед Папою Римським, так сильно роздмухувала міф про “дику язичницьку Литву”, що бідна Ядвіга щиро вірила: її віддають за волохате чудовисько, яке живе в лісі й харчується сирим м’ясом. Хроніст Ян Длугош писав, що Ядвіга панічно боялася Ягайла і навіть відправила свого вірного лицаря Дякошу таємно підглянути за князем у бані — перевірити, чи він взагалі схожий на людину і чи не має, бува, хвоста й рогів.
Дівчинку перед першою зустріччю, мабуть, напоювали всіма відомими заспокійливими відварами, щоб вона просто не зомліла від жаху. Та даремно: литовський князь виявився чистішим за всю краківську еліту разом узяту. На відміну від європейських кавалерів, які вважали купання гріхом і маскували запах парфумами, Ягайло фанатично любив баню, мився щодня, голив бороду і пив лише чисту воду.
Але цей “дикун” привіз із собою не лише золото, срібло та армію, яка зрештою в битві під Ґрюнвальдом врятувала Польщу від хрестоносців. Він привіз із собою литовську та руську (українську) шляхту.
І от тут — найцікавіший філологічний фокус: Ягайло і його оточення розмовляли… давньоукраїнською (руською) мовою, бо вона була офіційною державною мовою Великого князівства Литовського! Польський двір при Ягайлі змушений був слухати давньоукраїнську мову. І наступні кілька десятиліть польські шляхтичі у Кракові змушені були вчити руські слова, щоб просити у свого нового короля грошей на чергову війну.
Ось так литовсько-руські гроші та армія врятували Польщу від німецького знищення, а наша мова звучала у королівських покоях Вавеля. Але мине час, поляки забудуть, хто витягнув їх із боргової ями, прийдуть у Київ і скажуть українцям: “Ви — неосвічені хлопи, а ми принесли вам європейську культуру”.
І ось тут гумор закінчується і починається справжня історична містика. Навіть якщо 11-річна Ядвіга рубала “Щербцем” двері Вавеля суто через підліткову образу, вона символічно прорубала вікно для польської експансії.
Саме її вимушений шлюб із Ягайлом зв’язав Польщу та Литву в один заплутаний вузол. Саме вона, сама того не хотячи, запустила той самий маховик “поглинання України”.
Дівчинка біля вавельської брами дала старт процесу, який через два століття закінчиться Люблінським аншлюзом, польською панщиною на наших чорноземах, а зрештою Варшавським договором і всіма нещастями.
Розділ ІІІ. Пастка Люблінського сейму
Тоді, в 1385 році польські шляхтичі прийшли в Кревський замок до литовського князя Ягайла і благали: “Будь нашим королем! Оженись з Ядвігою, допоможи нам розбити хрестоносців. Ми ж в одному човні, давай жити разом!” І Литва прийшла. Литовські та руські (українські та білоруські) полки пролили свою кров під Ґрюнвальдом, врятували Польщу, захистили її кордони. Це був чесний союз заради спільної безпеки, де ніхто не забирав один у одного території.
Минає майже два століття. Настає 1569 рік. Тепер карти кардинально помінялися. Кшижаки (хрестоносці) давно зникли або перекваліфікувалися на слухняних польських васалів, Польща на литовсько-руських дріжджах непогано розжиріла, а от у самої Литви почалися великі проблеми з московським царем Іваном Грозним. Московити тиснули з півночі, у 1563 році спалили Полоцьк — стратегічну литовську фортецю, і над Вільно нависла реальна загроза повного знищення Литовської держави.
Литовці, як чесні союзники, приходять до поляків і кажуть: “Друзі, пам’ятаєте 1385 рік? Пам’ятаєте Ґрюнвальд, де ми разом тевтонцям шию скрутили? Тепер нам потрібна допомога проти Москви, давайте спільними силами підемо на Москву!”
Польська шляхта солодко позіхнула, почухала свої пишні кунтуші й відповіла: “Ідея з походом на Москву — просто супер, хлопці! Ми двома руками “за”. Але є один маленький нюанс. Просто так ми з диванів не встанемо. Пам’ять про Ягайла у нас хороша, але безкоштовні акції — це не для нас. Хочете, щоб наша армія вам допомогла? Відпишіть нам увесь ваш південь — Волинь, Поділля, Брацлавщину і… Київ”.
(До Люблінської унії Київ і вся Наддніпрянщина належали до Великого князівства Литовського. Литва була православною, руська мова там була державною, і українці були там повноправними господарями. Це був унікальний і цілком комфортний союз народів.)
Люблінський сейм
Починаючи від Владислава II Ягайла, правителі Литви та Польщі майже завжди поєднували обидва престоли. Це був класичний приклад персональної унії — союзу двох незалежних держав під владою одного монарха. Оскільки в Польщі короля обирала польська шляхта, а в Литві князя висувала литовська знать, спільний правитель з’являвся лише тоді, коли вибори обох країн збігалися. Якщо ж інтереси розходилися, Литва і Польща тимчасово жили окремо, кожна зі своїм володарем.
На нещастя, тодішній польський король Сигізмунд II Август був якраз одночасно і королем Польщі, і Великим князем Литовським.
Як Великий князь Литовський він воював з Москвою — але силами самої лише Литви. Змусити Польщу вступити у цю війну він не мав жодного юридичного права. Щоб оголосити війну, зібрати військо та запровадити воєнні податки, Сигізмунду потрібна була обов’язкова згода польського Сейму (парламенту шляхти). І він у січні 1569 року збирає в Любліні спільний сейм, куди прибули дві окремі делегації: польська та литовська.
Але замість звичайного обговорення стратегії та податків на війну, Люблінський сейм перетворився на запеклу політичну битву, яка тривала аж 7 місяців. Події розвивалися за драматичним сценарієм.
Литовська делегація на чолі з найбагатшими магнатами — князями Радзивіллами та Ходкевичами їхала в Люблін лише за одним: отримати від поляків військову допомогу проти Москви. Вони хотіли зберегти незалежність Литви і максимум, на що погоджувалися — це оборонний союз.
Польська делегація зайняла жорстку позицію: “Ніяких грошей без повного об’єднання держав”. Вони вимагали, щоб Литва була ліквідована як окрема держава і просто увійшла до складу Польської Корони (це називалося “інкорпорація”).
У литовських послів на чолі з магнатом Миколаєм Радзивіллом “Рудим” (воєводою віленським і великим гетьманом литовським) від такої наглості просто очі на лоб полізли. Вони приїхали домовлятися про військовий союз рівних, а потрапили на сеанс середньовічного рекету. Радзивілл прямо з трибуни Сейму заявив полякам: “Ми прийшли як брати, а ви поводитеся як торговці людським м’ясом! Ми не продамо свою землю за ваші послуги!”
Атмосфера в Любліні наприкінці лютого 1569 року була максимально наелектризованою. Король Сигізмунд II Август повністю став на бік поляків і чинив на литовців шалений психологічний тиск. Зрозумівши, що в Любліні пахне кабалою, литовська делегація вирішила застосувати класичний дипломатичний трюк — демарш.
1 березня 1569 року вони зібрали вози, спакували речі і поїхали з Люблінського сейму назад додому на Литву, щоб самотужки організувати оборону. Литовці свято вірили в закони: якщо на засіданні немає другої сторони, то Сейм автоматично стає нелегітимним. Вони сподівалися, що у короля забракне кворуму і він розпустить це зібрання.
Але Сигізмунд Август Сейм не закрив. Польська шляхта, яка вже подумки ділила чорноземи українських князівств, підійшла до монарха з козирним аргументом: “Пане королю, ти ж у нас і так Великий князь Литовський. Хто тобі заборонить подарувати свої власні литовські землі своїй же Польській Короні?”.
І, звісно, десь у тіні цього діалогу вже блищав “щербець” — універсальний доказ на всі випадки, коли треба пояснити, чому чужі землі раптом стали “історично польськими”. На підтвердження шляхта придумала легенду, що Волинь і Київ нібито своїм “щербцем” Болеслав Хоробрий завоював. На основі цього вони й підсунули королю укази про анексію.
І Сигізмунд, поки Литва, стікаючи кров’ю, відбивалася від московитів на півночі, просто взяв і одним розчерком пера влаштував справжній аншлюз. У березні 1569 року він підписує указ про анексію Підляшшя і Волині, у травні — Брацлавщини, а у червні — Києва.
До місцевої української (руської) шляхти на Волині та в Києві король надіслав “листи щастя”: “Панове, я забираю вас до Польщі. Якщо ви протягом місяця не приїдете в Люблін і не присягнете мені на вірність як польському королю — я конфіскую всі ваші міста, маєтки, замки і землі, а вас оголошу зрадниками”.
Для князів Острозьких, Сангушків, Вишневецьких чи Чорторийських це означало миттєве банкрутство. Втратити свої колосальні володіння на Волині та Київщині вони просто не могли собі дозволити.
Коли у травні 1569 року до Любліна прибули волинські магнати на чолі з Костянтином-Василем Острозьким, вони до останнього намагалися зберегти гідність і торгувалися за кожне слово.
Українські князі відмовилися ставати на коліна перед королем, як це робили поляки. Острозький заявив, що вони — нащадки удільних руських князів (Рюриковичів) і є “людьми вільними та чесними”, тому присягатимуть тільки стоячи і тримаючи руку на Біблії. Король змушений був поступитися.
Король запевнив, що вони переходять до Польщі як рівноправні партнери. Вони отримали індивідуальні регіональні привілеї (Волинський та Київський):
- Збереження мови: Офіційне суверенне судочинство та діловодство на українських землях залишалося рідною руською мовою.
- Свої закони: Замість польського права на українських територіях продовжив діяти звичний для них Литовський статут.
- Релігійна недоторканність: Повна свобода для православної віри.
Лише після того, як ці вимоги задовольнили, українські магнати склали присягу Польщі. Коли литовці у Вільні дізналися, що у них за спиною, без жодного пострілу, просто королівським розчерком пера підступно відібрали половину держави, вони зрозуміли: гра програна. Якщо вони не підпишуть унію, Польща забере й решту, а Іван Грозний доб’є їх із півночі.
Так 1 липня 1569 року Литва підписала в Любліні “шлюб із пістолетом біля скроні”, а Сигізмунд Август став першим правителем об’єднаної Речі Посполитої. Підручники напишуть, що це була перша в Європі добровільна федерація вільних народів — Річ Посполита. Але чи федерація? чи вільних? і яких народів?
Що стало польським?
Польські шляхтичі витиснули з Литви максимум централізації, щоб повністю контролювати процеси. Спільними, а отже польськими, оголосили три речі:
- Один монарх. Тепер не було окремо польського короля і литовського великого князя. Був один правитель, якого шляхта обох країн спільно обирала на Сеймі. І коронували його тільки у Кракові.
- Один Сейм (Парламент). Литовський парламент ліквідували. Депутати від Литви тепер мали їхати на спільний Сейм до Польщі, де польська шляхта мала колосальну більшість і могла просто закричати будь-яку литовську ініціативу.
- Спільна зовнішня політика. Литва більше не мала права сама миритися з Москвою чи оголошувати війну. Усе вирішувалося у Варшаві чи Кракові.
Що лишилося Литві?
- Власна армія. Поляки не командували литовськими військами.
- Власна казна і гроші. Податки з Литви йшли у Вільно, а не в Краків.
- Власні закони та суди (Литовські Статути). До речі, ці закони були настільки прогресивними та написаними чудовою староукраїнською мовою, що поляки просто заздрили.
- Власна печатка та міністри (канцлери, гетьмани).
Головний куш: Український чорнозем без кордонів
Але найголовніша унікальна умова Люблінського рекету полягала в одному короткому пункті: скасування кордонів для бізнесу.
До 1569 року польська шляхта не мала права купувати землі в Україні чи Литві — закон Великого князівства Литовського це суворо забороняв. Хочеш землю — женись з литовкою і приймай місцеве громадянство. Шляхта бачила український чорнозем, — де палицю встроми — і виросте дерево, і розуміла, що на експорті зерна в Європу можна заробити мільярди.
Люблінська унія цей литовський замóк зламала. Полякам дозволили скуповувати, анексувати та отримувати в подарунок від короля землі по всій території України. І ось у цей момент на наші землі хлинули всі ці знамениті роди — Потоцькі, Калиновські, Конєцпольські. Вони почали будувати свої гігантські латифундії, стаючи “королями” на Поділлі та Волині.
А місцевих українців, які віками жили вільно, вони почали заганяти у жорстке кріпацтво (панщину), примушуючи працювати на польську кишеню по 6 днів на тиждень.
Отже, Річ Посполита народилася як дуже дивний кентавр. Голова у неї була польська, хребет — литовський, а от годував всю цю конструкцію український селянин. Поляки вважали, що вони створили ідеальну машину для викачування грошей: вирвали у Литви південні землі, загнали українців у рабство, засипали Європу зерном і розжиріли так, що кунтуші на животах тріщали.
Московсько-литовська війна
Ну що ж, папери підписані, Люблінську унію 1 липня 1569 року скріплено печатками, український чорнозем офіційно перейшов у власність польських панів. Тепер, за логікою речей, горда польська армія мала б із криками “За нашу і вашу свободу!” рушити на північ і розбити війська Івана Грозного, рятуючи знекровлену Литву?
Але щойно Сейм закрився, польська шляхта роз’їхалася по своїх нових українських маєтках… рахувати прибутки від майбутнього врожаю зерна. Коли литовські гетьмани панічно слали листи до Кракова з криками: “У нас московити під стінами, де ваша обіцяна допомога?”, польські пани у Сеймі солодко потягувалися і відповідали: “Ой, знаєте, зараз не на часі. Треба спочатку розібратися з межами нових воєводств, шляхетські привілеї підкоригувати, та й взагалі — воювати взимку холодно, а влітку душно. Ви там тримайтеся, гарного вам настрою!”
Польща хронічно саботувала виділення грошей на армію. Замість регулярних полків Корона присилала Литві папірці з висловленням “глибокої стурбованості” та дипломатичні ноти. Литовці продовжували відбиватися від Івана Грозного практично самотужки, втрачаючи людей і території, поки поляки освоювали “віджаті” українські поля.
Реальна і потужна відсіч Москві почалася лише через 10 років після унії — у 1579 році. І то лише тому, що новим королем Речі Посполитої обрали суворого угорського трансільванського князя Стефана Баторія. Цей залізний чоловік прийшов до шляхти, стукнув кулаком по столу і сказав: “Або ви негайно даєте мені гроші на професійних найманців (угорців, німців), або я кладу корону на стіл і воюйте самі!” Шляхта злякалася, гроші дала, і Баторій разом із литовським гетьманом Радзивіллом нарешті відкинули московитів назад і повернули Полоцьк. Ударною силою його військ були українські козаки.
Підсумок союзу з Польщею:
- Польща забирає в Литви Київ та половину земель як “плату за захист від Москви”.
- Після отримання цієї плати Польща засинає на дивані й жодного захисту не надає.
- Литву рятує угорський король Баторій руками українських козаків.
- А польські шляхтичі у Варшаві продовжують пити вино, крутити вуса і записувати в мемуарах, як їхня велика культура цивілізувала цей дикий Схід.
Одне вони забули: коли ти будуєш свій “рай” на рекеті та сльозах мільйонів людей, рано чи пізно до тебе в гості прийдуть козаки з шаблями і випишуть такий “рахунок”, який жодне київське срібло не зможе покрити.
Розділ IV. Геополітичний пінг-понг, або Як Київ став лотом на торгах
Минає трохи більше ніж 100 років після Люблінського рекету.
Українцям польські порядки, єзуїти та панщина на чорноземах остаточно стали впоперек горла. Вибухнула Хмельниччина, козаки дали шляхтичам під зад і вигнали їх геть. Але спокійніше не стало, бо на українській шахівниці почалася епоха Руїни — час, коли всі воювали проти всіх і зраджували всіх підряд.
Спочатку Москва і Краків заходилися грати у дивну гру: то воюємо, то миримося. У 1654 році Хмельницький підписує Переяславські статті, і до Києва заходить московський гарнізон. Поляки кричать: “Зрада!”, оголошують Москві війну і кілька років активно махають шаблями.
Але щойно козаки на чолі з Виговським під Конотопом у 1659 році влаштовують московитам тотальний розгром, польські пани раптом вирішують: “Ой, а Москва не такі вже й погані хлопці, давай дружити проти козаків!”
Наступні двадцять років перетворилися на суцільний геополітичний абсурд. Москва то воювала з Польщею, то підписувала з нею таємні перемир’я. Польська армія то намагалася штурмувати лівобережні міста, то панічно тікала від козацько-татарських полків. Козацькі гетьмани теж не пасли задніх: один дивився на Москву, другий — на Варшаву, третій — на турецького султана. Україну буквально рвали на шматки.
І тут Москва з Варшавою просто сіли та за спиною українців поділили її землі по Дніпру — Андрусівське перемир’я 30 січня 1667 року. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої (Польщі), Лівобережжя перейшло під контроль Московського царства (Росії). Київ, хоча лежить на правому березі, віддали Москві “тимчасово” на два роки.
І ось 1686 рік. Король Ян III Собеський (за допомогою українського козацтва) щойно мальовничо розбив турків під Віднем, отримав купу європейських “лайків у фейсбуці” (тобто компліментів у тогочасних газетах), але в самій Польщі на той час — повна руїна. Казна знову порожня, шляхта податків не платить, а армія бунтує через затримку зарплат. Держава тріщить по швах. Та вихід знайдено: Київ.
До Москви приїжджає велике польське посольство на чолі з познанським воєводою Кшиштофом Гжимултовським нібито повернути орендований Київ і остаточно підписати “Вічний мир”. Але московити кажуть: “Та Київ і Лівобережжя вже 19 років наші. Київ взагалі-то ми вирішили вам не повертати. Давайте тепер це офіційно зафіксуємо в папірцях”.
Звичайні дипломати б просто змирилися, але шляхтичі увімкнули режим геніальних перекупників. Вони зробили круглі очі й заявили: “Як це — просто записати?! Київ — це ж наша святиня! Наші споконвічні Креси! Ми за нього проливали… е-е… чорнило в Любліні! Безкоштовно ми його не віддамо. Хочете Київ? Купуйте!”
Московські бояри на чолі з князем Голіциним від такої бізнес-ідеї оніміли. Поляки з порога виставили прайс-лист: 800 тисяч рублів за місто, в яке вони вже 34 роки (з 1654 року) не заходили. Жодний польський жовнір не бачив київських Золотих воріт навіть у найпотужнішу підзорну трубу. Для Варшави Київ був абсолютно втраченою територією, повернути яку військовим шляхом не було жодного шансу.
Московити почали збивати ціну, наче на східному базарі, запропонувавши смішні 30 тисяч. Наступні три місяці переговори нагадували фінансовий трилер. Дипломати кричали, стукали кулаками по столу, демонстративно пакували валізи й погрожували розірвати мир.
Зрештою, сторони зійшлися на сумі в 146 тисяч рублів. На ті часи це було близько 7 тонн чистого, високоякісного срібла! Така сума за папірець — обіцянку, що Польща більше не буде воювати за повернення Києва — геніальний бізнес. Для тогочасної Європи це були колосальні, просто космічні гроші. Шляхтичі везли цей “київський куш” до Польщі на трьох сотнях возів під посиленим воєнізованим конвоєм.
Колись Болеслав вивіз із Києва вози гривень від Святополка Окаянного — такою була ціна “польської присутності” у місті в XI столітті.
Потім вози срібла і золота котилися до Польщі з землі Руської у підводах Ягайла.
Тепер Київ знову їхав до Польщі у возах срібла — цим разом сплаченого московським царем Іваном V Олексійовичем.
Коли Ян III Собеський побачив цю срібну кавалькаду, він плакав. На ці гроші польська корона моментально виплатила борги бунтівній армії, закрила касові дірки в бюджеті й буквально врятувала державу від миттєвого банкрутства. Але тут увімкнувся фірмовий шляхетний гонор.
Польський Сейм ображено відмовився підписувати ратифікацію і до самого кінця Речі Посполитої стверджував: “Ми не ратифікували договір, Київ юридично наш!” Наступні роки польські королі, продовжували гордо носити титул “князів київських”, не маючи можливості підійти до міста навіть на гарматний постріл.
Але “вічний мир” тривав недовго — не цілих сто років. У 1772, а потім у 1793 і остаточно в 1795 році Росія, Прусія та Австрія поділили Польщу.
Так як Литву-Україну без питань і згоди поділила Польща, так тепер поділили її. Так як колись Литва, так тепер Польща зникла з карти Європи. Під час Третього поділу Польщі у 1795 році Краків окупували прусські війська. Вони вивезли символи польської монархії до Берліна, включно з мечем “щербець”.
У 1819 році прусське міністерство фінансів вирішило розпродати “непотріб” зі старої польської скарбниці. Так головна польська реліквія “щербець” опинилася в Санкт-Петербурзі і відкрито виставлялася в Ермітажі. Решта польських королівських регалій була переплавлена на монети.
Розділ V. Пілсудський-експрес: як повторити дві афери за один рік
Отже, Київ опинився в польських руках в 1569, а продали його поляки у 1686 році — через 117 років. Пілсудський вирішив повторити цей трюк за один рік.
Акт перший: Варшавський рекет (квітень 1920 року)
Українська Народна Республіка опинилася в такій же страшній пастці, як колись Литва перед Люблінською унією. Зі сходу тиснуть московити (цього разу червоні більшовики), а українська армія знекровлена.
Петлюра приходить до Пілсудського і каже: “Юзеку, друже, давай спільними силами виженемо московитів!”
Пілсудський солодко закручує вуса і відповідає точнісінько як його предки у 1569 році: “Ідея просто супер, друже! Ми допоможемо, але безкоштовні акції — це не для нас. Хочеш, щоб наша армія вам допомогла? Віддавайте нам увесь … ну не увесь — відпиши нам хоча б Галичину і Волинь. Підписуй Варшавський договір, віддавай землі, або розгрібайся з Леніним сам”.
Знекровлений Петлюра, як колись плачучі литовці в Любліні, “з пістолетом біля скроні” підписав цей кабальний договір. Поляки без жодного пострілу анексували у союзника Волинь і Галичину як “плату за допомогу”.
Акт другий: Київський бліцкріґ (травень 1920 року)
Отримавши свій територіальний куш, Пілсудський миттєво згадав про Баторія і дав команду “Вперед!”. Спільний польсько-український наступ розвивався зі швидкістю бліцкріґу. Червона армія тікала так швидко, що польські гусари (цього разу вже на тачанках і з кулеметами) ледь встигали за ними пилюку ковтати.
І ось, 7 травня 1920 року, польські війська разом із залишками армії Петлюри тріумфально заходять у Київ. Хрещатиком крокує спільний військовий парад, кияни кидають під ноги квіти, а Юзеф Пілсудський збирає тонни європейських хайпових “лайків” у тогочасній пресі як “визволитель Східної Європи від більшовицької тиранії”. Польські пани у Варшаві відкривають шампанське і поважно обговорюють, що “Креси” нарешті повернулися у рідну гавань, а велич Речі Посполитої відроджено від моря до моря.
Але цей парадний фурор тривав рівно доти, доки радянський командувач Будьонний не підтягнув свою Першу кінну армію. Замість тривалої оборони Києва почався великий драп. Уже в червні більшовики вибили поляків із міста, і “визволителі” так хвацько накивали п’ятами назад до Варшави, що по дорозі ледь не загубили власну незалежність. Ейфорія вивітрилася моментально.
Далі червоні ледь не беруть Варшаву (“Чудо на Віслі”), поляки спільно з українцями відбиваються, і знову женуть більшовиків на схід, до кордону, узгодженого Пілсудським з Петлюрою. І тут раптом… польське суспільство та сейм “втомлюються від війни”. Фронт зупиняється.
Акт третій: Ризький розпродаж повітря (березень 1921 року)
І от минає всього один рік від початку союзу з Петлюрою. Березень 1921 року, місто Рига. Поляки з росіянами-більшовиками сідають за стіл переговорів встановлювати кордон і підписувати мир. Українських союзників виставляють за двері. Делегацію УНР навіть не впустили в залу засідань. Все як 1686 року.
Польська шляхта робить фірмовий маневр у стилі Яна III Собєського — вони кажуть більшовикам: “Ну що, хлопці, гроші на бочку — і Київ та Східна Україна тепер ваші. З вас 296 мільйонів золотих рублів за завдані нам історичні збитки!” (Від поляків торгувався Ян Дембський, він приїхав в Ригу з космічним прайс-листом, вимагав від Москви компенсувати все, що Російська імперія вивезла з польських земель за 123 роки окупації: золотий запас, майно, податки).
Головний більшовицький дипломат Адольф Іоффе ледь не подавився чаєм і заявив, що в Леніна казна порожня, країна в голоді, тому Москва може дати максимум 30 мільйонів золотих рублів (тобто рівно в 10 разів менше).
Дембський та Іоффе торгувалися довго. Поляки знижували планку: 200 мільйонів, 150, 80… Більшовики стояли на своєму як укопані: “Даємо 30 мільйонів — і розходимося, або прямо зараз повертаємо кінноту Будьонного під Варшаву”.
Зрештою, польська делегація здалася і підписала продаж Києва за радянським тарифом — 30 мільйонів золотих рублів.
А щоб хоч якось компенсувати фінансове фіаско, пани змусили Леніна віддати з Ермітажу купу загарбаних царською Росією речей і той самий легендарний коронаційний меч “щербець”. І Москва підписала прейскурант!
Яка неймовірна краса гри:
1. Квітень 1920: Польща забирає у Петлюри землі України як плату за допомогу у звільненні Києва.
2. Травень 1920: Польща заходить у Київ і махає мечем “Київнаш”.
3. Березень 1921: Польща виставляє Петлюру за двері, ділить між собою і Росією Україну і вдруге продає Київ більшовикам за купу грошей і отримує оригінальний заіржавілий меч Щербець як бонус.
Те, що в Середньовіччі займало сто років, у ХХ столітті шляхетний гонор прокрутив за якихось 12 місяців.
Тільки маленька поправка: Якщо у 1686 до Варшави їхало 300 возів запряжених кіньми і завантажених сріблом, то в 1921 році стара локомотива везла вагон, у якому лежав легендарний Щербець, а позаду нього котилися 299 вагонів порожніх більшовицьких обіцянок. Грошей Варшава так і не побачила.
Історія повторилася як поганий ремейк: Польща знову розділила Україну, і знову — вже не через 100, а через 18 років, у 1939-му, більшовики з нацистами розділили саму ж Польщу.
Розділ VI. Доля “Щербця” і важливість Києва.
“Щербець” урочисто повернувся до Кракова.
У 1939 році, рятуючи його від Гітлера, поляки вивезли меч через Румунію та Францію аж до Канади, де він ховався понад 20 років. Сьогодні він знову лежить у Вавельському замку.
А що ж за щербина, якою так пишалися королі? Це звичайний технічний отвір біля руків’я, куди майстер колись прикріпив маленький щит із гербом. Герб відвалився (а може спеціально вирвали, бо не був польський), дірка залишилася, а середньовічні піарники швиденько вигадали патріотичну байку про “взяття Києва”, щоб виправдати брак на зброї.
От і маємо величну історію: меч, який викували на двісті років пізніше, з діркою замість бойового поранення, яким можливо дівчинка рубала власні двері, шляхта гордо зробила символом підкорення України. Ну хіба вони не геніальні маркетологи?
А вибір Києва для легенди про “Щербець” не був випадковим. Для поляків Київ був не просто сусіднім містом, а головним геополітичним призом та сакральним символом Сходу.
В XI столітті Русь була гігантською імперією, на тлі якої тогочасна Польща виглядала дуже скромно. Для Болеслава Хороброго Київ був вершиною його військової кар’єри. Похід на Київ підняв престиж Польщі в очах усієї тогочасної Європи. Тому саме цей тріумф польські хроністи (зокрема Галл Анонім) розпіарили на віки. Жодне інше місто (ні Прага, ні німецькі фортеці) не мало такого статусу й багатства, щоб хвастощі ними виглядали настільки грандіозно.
Згодом, коли Київ занепав після монгольської навали, міф трансформувався. Шляхті втовкмачували ідею, що Польща — це “передмур’я християнства” (Antemurale Christianitatis), яке несе культуру на “дикий Схід”. Удар мечем по Золотих воротах у цій системі координат означав тріумф західної католицької культури над схизматичним (православним) Сходом.
Коли у 1569 році Польща офіційно включила до свого складу Київщину, Волинь та Поділля, польським магнатам потрібно було ідеологічно виправдати, чому ці землі тепер належать їм. Легенда про те, що “наш перший великий король Болеслав ще 500 років тому прийшов у Київ і мечем позначив його ворота”, слугувала ідеальним історичним “доказом”: “Ми не загарбники, ми просто повернули те, що наш Болеслав колись помітив як польське”.
Отже, міф про Київ вигадали і підтримували тому, що він закривав відразу дві потреби: тішив національне самолюбство та юридично обґрунтовував володіння багатими українськими землями. Його возили на кожну коронацію саме для того, щоб нагадувати всім присутнім: “Дивіться на цю щербину: Київ колись був завойований нами, а отже, наш вплив на Сході — законний”.
Післяслово. Привид Люблінського рекету
Здавалось би, цей абсурд “Київнаш” залишився у ХХ столітті? Як би не так! Фантомні болі за втраченими українськими воєводствами досі блукають затишними кабінетами у Варшаві.
Настає червень 2026 року. В Києві на території Печерської лаври урочисто відкривають погруддя гетьману Івану Мазепі. Здавалося б, суверенна держава у своїй столиці ставить пам’ятник власному герою.
Але польські експерти з поважних аналітичних центрів моментально вмикають режим політичного нагляду і починають на повному серйозі оцінювати: а чи не має це відкриття якогось підтексту?
Польська преса з полегшенням констатує: хух, Мазепа пройшов верифікацію. Польські експерти визнали його “постаттю нейтральною і навіть позитивною”, бо він колись був придворним польського короля і першим кавалером їхнього Ордена Білого Орла. Пронесло! Краківська інспекція затвердила об’єкт, зносити не вимагатимуть.
Тільки вдумайтеся в цей рівень геополітичного егоцентризму: польські аналітики та журналісти на повному серйозі збираються і аналізують, чи встановлення погруддя українському гетьману в столиці України — це “спроба задобрити Варшаву та згладити конфлікт” (próba złagodzenia napięcia), чи ні. Вони оцінюють суверенну історію сусідньої держави виключно через фільтр “а як ми на це подивимось?”.
Мазепу затвердили, але помахали пальчиком: дозвіл на символічне поховання Романа Шухевича в нашому Кійуві — це крок до ескалації відносин з Польщею, навіть якщо таке поховання зрештою не відбудеться.
І тут виникає питання: а яке їм діло? Виглядає так, начебто вони перевіряють, що там будують у їхньому “королівському місті Кійуві”, за яке Москва так і не перерахувала гроші на бочку. Логічно — якщо в 1686 році поляки вважали Київ своїм, бо гроші взяли, але папірець не підписали, то після 1921 року вони думають, що мають повне право вважати Київ своїм, бо папірець підписали, але грошей не взяли! За логікою шляхетського Сейму контракт 1921 року анульовано через несплату.
Ось так. Рік 2026. Українці будують пам’ятники в Києві, а польські експерти у Варшаві досі звіряють архітектурний план міста зі статутом Речі Посполитої.
© O. Berezowska, 2026
