Колись, ще в минулому житті, у мене був цілий перелік цілей, прагнень. Навіть мрії були. Страшно подумати, але у своїй наївності я дійшов до того, що вірив словам. Я намагався, щоб мої слова відповідали моїм вчинкам, і чекав того самого від інших. Природно, через це у мене була купа проблем. Тут інакше й не буває. Я б навіть назвав свою стратегію тримати слово і не базікати даремно своїм найбільш ущербним життєвим проєктом. Причому як з матеріальної, так і з моральної точки зору. Але все ж таки я про це не шкодую. Я вірив у те, що успіху можна досягти чесними шляхами, вірив у здоровий глузд, у доцільність, у демократію та в цілу купу всякого іншого.
З того часу минуло безліч часу. Так багато, що часом мені здається, ніби та людина, якою я був раніше, просто померла. Саме померла, адже не було якогось перехідного етапу. Не було сильного впливу ззовні, щоб усе ось так радикально змінилося. Чи шкода мені колишнього себе? Не знаю. У нього були свої переваги та недоліки. Було навіть щось схоже на власний стиль. Почасти ці короткі записки для того й призначені, щоб зрозуміти, чи шкода мені того, минулого себе. Який я зараз? Як проходив цей процес умирання (народження, перевтілення — тут уже як завгодно).
На сьогодні у цій темі є один момент. Трохи моторошний, якщо подивитися збоку. Хоча мені він здається навіть трохи кумедним, адже «збоку» — це не зовсім про мене в такій ситуації. Суть його в тому, що якби я зустрів того себе, яким був, то мені було б абсолютно нічого сказати собі. Ось зовсім
