Коротка історія Іспанії. #1. Початок великого шляху

Вступ

Імперія, над якою ніколи не сідає сонце ― ця фраза стійко закріпилася у сучасній свідомості стосовно Британської імперії, та далеко не всі пам'ятають, що першою цей титул приміряла на себе саме імперія Іспанська. Ледь не загинувши під навалою спочатку Візантії, а згодом ісламського Халіфату, долаючи внутрішні чвари та міжусобні війни, саме Іспанія проклала для старого світу шлях у світ новий. Влада іспанської корони простягалася від Піренеїв до далеких тихоокеанських островів, а світ сонця, що ніколи не сідало в її володіннях, сяяв ще яскравіше, відблискуючи у нескінченному, як здавалося, потоці золотих багатств, які стали благословенням і одночасно прокляттям цієї європейської країни.

Від доісторичної епохи до Риму

Почнемо трохи здалеку, а саме з льодовикового періоду. Точніше його закінчення бл. 12000 років тому. Поступово винищивши значну частину диких тварин заради виживання, люди кам'яного віку все більше стали переходити до землеробства та скотарства, що обумовило їхній перехід до осілого способу життя. З'явилися села, в яких люди постійно жили протягом всього року, - до них відносяться, наприклад, датовані 6-м тисячоліттям до нашої ери поселення в Ковета-де-л'Ор і Куева-де-Нерха. У таких поселеннях розвивалися ремесла та торгівля, було достатньо робочої сили для будівництва та обслуговування іригаційних систем.

В епоху енеоліту (4500-2500 до н. е.) Південна Іспанія була важливим центром обробки міді. Процвітання регіону знайшло відображення в пишних похованнях з багатим похоронним інструментом, ознакою соціального розшарування, що вже існувало в той період. У бронзову добу (2300–1500 до н. е.) велике значення набуло олово, яке відігравало ключову роль у виготовленні бронзи. На території Іспанії були родовища і міді, і олова, що призвело до розквіту торгівлі: регіон мав цінні продукти експорту, а отриманий дохід дозволяв налагодити імпорт. Чисельність населення поступово зростала, а заселені області розширювалися. Археологічні культури на той час містять чимало матеріальних свідчень воєнних дій. Це залишки зброї та доволі розвинених укріплень, здатних витримувати тривалі осади. Деякі населені пункти й досі розташовані на місцях цих стародавніх укріплень. Такі поселення часто розташовувалися на схилах пагорбів, що давало можливість контролювати прилеглі шляхи та наперед дізнаватися про наближення грабіжників та морських розбійників.

Залізна доба також ознаменувалася розвитком міцних морських зв'язків: ймовірно, близько 800 року до н.е. (за іншими даними, бл. 1200 р.  до н.е.) фінікійські купці заснували свою першу базу в Гадірі (Кадіс), а потім поширили свій вплив на схід, до Вільярікоса поблизу Альмерії, заклавши кілька нових поселень, серед яких була Малака (Малага). Можна впевнено стверджувати, що на півночі фінікійці просунулися аж до Галісії. Їх цікавили цінні метали Іспанії, особливо мідь, олово, золото і срібло, що надмірно окупали всі тяготи подорожі. Для обміну фінікійці привозили середземноморські товари, вино та тканини. Завдяки корисним копалинам Іспанія була стійко інтегрована у середземноморську економіку. Грецькі купці, які заснували своє поселення там, де зараз знаходиться французьке місто Марсель, також грали в обміні помітну роль, особливо на північному сході Іспанії. Разом із торгівлею та завдяки їй поширювалися нові технології та культура, у тому числі писемність.

Римське домінування

У самій Іспанії не існувало однієї головної держави. Тут сформувалося відразу кілька приблизно рівних за значенням племен та племінних груп, серед яких хочеться окремо згадати про кельтів та басків на півночі та кельтиберів на північному сході. Але першим значним військово-політичним гравцем на цих теренах стали вищезгадані фінікійці, а точніше їхня колишня колонія Карфаген, яка після падіння Фінікії у VIII ст. до н.е. стала незалежною, і почала поступово нарощувати свій вплив у регіоні. У III ст. до н.е., після поразки від Риму у першій пунічній війні (264–241 до н. е.), Карфаген почав поширювати свою владу на півдні та сході Іспанії. Ця експансія, що супроводжувалася активним видобутком корисних копалин, призвела до зростання напруженості у відносинах з Римом, в коло інтересів якого також входила Іспанія, і у 218 до н.е. почалася нова війна. Середземномор'я знову стало затісним для цих двох амбітних гравців.

Після захоплення міста Сагунт, що було союзником Риму, видатний карфагенський полководець Ганібал Барка здійснив свій знаменитий перехід через Альпи та завдав римлянам кілька болючих поразок, але не зміг як слід скористатися ними і згодом, стратегічна ініціатива була вже на боці римлян, які, в свою чергу, спробували завоювати карфагенські володіння в Іспанії. 209 року до н.е. Сципіон Африканський захопив місто Картаго Нова (Картахена) та продовжуючи свій рух вперед, переміг карфагенян при Бекулі (208 до н.е.) та Іліпі (206 до н.е.). Ці перемоги дали римлянам контроль за основним сільськогосподарським регіоном Іспанії – родючою долиною Гвадалквівіру. Захоплений 206 року до н.е. Гадір став римським Гадесом, а останній рішучий удар був завданий Сципіоном у битві при Замі у Північній Африці у 202 році до н.е. У ході подальших мирних переговорів Карфаген був змушений поступитися Риму своїми іспанськими територіями, а також відмовитися від зазіхань на Балеарські острови. Відібрані у Карфагена нові землі 197 року до н.е. були поділені на дві провінції: Близьку Іспанію та Далеку Іспанію.

До речі, хоча Балеарські острови перейшли у сферу впливу Риму, остаточно були завойовані римлянами лише 123 року до н.е. Загалом, історія цих островів була доволі бурхливою. У 460-х роках їх захопили вандали, у 530-х роках – візантійці, у 707 році їх підкорив мусульманський флот, а в середині IX століття їх пограбували вікінги. Оскільки пірати використовували острови як опорний пункт, 902 року їх взяв під свій безпосередній контроль Кордовський емірат. З 1050 року острови існували як незалежне королівство, після чого у XII столітті їх по черзі захоплювали Альморавіди та Альмохади. І лише у середині XIII острови остаточно перейшли під іспанський вплив, коли на них висадилися арагонські війська.

Вибити з Іспанії Карфаген виявилося простіше, аніж повністю підкорити півострів. Понад 60 років пішло у римлян, аби підкорити більшу частину Іспанії, включаючи племена лузитанів, галлеків та ваккеїв. Втім, місцеве населення продовжувало стійко чинити опір, підтвердженням чого є повстання 147-139 років до н.е., яке очолював лузитанський вождь Віріат. Особливе місце у протистоянні місцевого населення з Римом, займає облога Нуманції, яка була кельтиберською фортецею залізного віку. Заснована на вершині пагорба, вона контролювала переправу через річку Дуеро на північ від сучасного міста Сорія в Кастилії. Кельтібери Нуманції успішно витримали римську облогу 153 року до н.е. і продовжували чинити опір, здобувши перемогу над римською армією в 137 році до н.е. Але у 134–133 роках до н.е. фортецю взяв в облогу Сципіон Еміліан, і ця облога тривала понад рік. Однак захисники Нуманції, незважаючи на голод, відмовилися здатися і більшість із них скоїли самогубство. Пізніше в іспанській культурі облога Нуманції назавжди стала взірцем відваги, непідвладної самій смерті.

У підкорених областях римляни засновували свої поселення, серед яких була Кордуба (Кордова), закладена 152 року до н.е. Іспанія грала значну роль у римській економіці. Велике значення мали андалуське сільське господарство та метали – золото, олово та мідь, які приносили величезні багатства до скарбниці імперії. Оскільки постачання іспанської продукції впливали на римську економіку, створення в Іспанії розвиненої інфраструктури набуло особливої важливості. Римляни будували дороги насамперед для того, щоб зміцнити свою владу: швидко переміщати війська, підпорядковувати нові території та придушувати повстання. Мережа доріг розкинулася по всьому півострову, а у місцях їхнього перетину виросли великі поселення, такі як Емеріта Аугуста (Мерида), де збереглися театр, амфітеатр та храм Діани. Також величезне значення мали порти, такі як Таррако (Таррагона), Картаго Нова, Сексій (Альмуньєкар), Малака (Малага) та Гадес, головний порт Андалусії.

Великі міста служили центрами провінцій: Кордуба (Кордова) була столицею Бетики, Емеріта Аугуста – столицею Лузитанії, Тарракон – столицею Тарраконської Іспанії. Деякі міста північного заходу були військовими базами римських легіонів, як от Леги (Леон) та Астуріка (Асторга), що охороняли золоті та срібні копальні цього регіону.

Римська імперія досягла максимального розквіту, коли нею правили саме іспанці, точніше, римляни, що народилися в Іспанії, - Траян (бл. 98-117) та його наступник Адріан (бл. 117-138). Їхнє правління – свого роду внесок Іспанії в історію Римської імперії. Ця територія віддала імперії чимало військових людських ресурсів і безперечно, Траян та Адріан прийшли до влади зокрема завдяки їм. Внесок Іспанії простежується й інших областях: згадаємо двох великих поетів родом з Іспанії – Лукана і Сенеку. У свою чергу, вплив явищ і процесів, що відбувалися в Римській імперії, Іспанія також відчувала на собі, будь то політичні зміни, епідемії, чи поява нових релігій. Окрім римського та місцевого язичництва, тут існували також мітраїстські храми, юдейські громади, які переселилися до Іспанії після придушення повстання у палестині в 132 р. н.е., ну і звичайно з кожним роком все більший вплив мало християнство, яке з'явилося на іспанських землях буквально з часів свого виникнення.

Треба сказати, що свою фанатичність у відношенні до віри у Христа, іспанці проявляли вже в ті далекі часи, і ці терени дали християнській церкві велику кількість мучеників. Процес християнізації невпинно продовжувався і до 300 року в Іспанії налічувалося близько двадцяти єпископів, а 312 року християнство стало офіційною релігією. Тарракон (Таррагона) став місцем, де знаходився первосвятительський престол іспанської церкви, і він утримував цей привілей до XI ст., доки ця роль не перейшла до Толедо.

Вестготська епоха

Сонце Риму поступово заходило. Під час кризи III століття, Іспанія ненадовго стала частиною бунтівної імперії під владою Постума з центром у Галлії, але невдовзі Авреліан знову приєднав ці землі та на якийсь час відродив Римську імперію. Все частішими ставали напади варварів і не тільки берберів з півдня, а й германських племен з півночі, як от у 260 році, коли загонам франків та алеманнів вдається перетнути Піренеї та пограбувати Тарракон. Ситуація трохи стабілізувалася за часів Діоклетіана, який змінив межі провінцій і ввів систему спільного правління, розділивши імперію на східну і західну частину. В рамках цієї реформи Іспанія була з'єднана з Італією та Північною Африкою та контролювалася імператором західної частини Римської держави. Але 395 року ця держава остаточно розколюється на Східну та Західну імперію. І якщо Константинополю ціною неймовірних зусиль все ж вдасться втримати навалу варварів, та зберегти державність ще протягом тисячоліття, Західна Імперія почала своє стрімке падіння, і за пів століття перестала існувати.

Що ж до Іспанії, то 409 року вона була захоплена Конфедерацією племен – аланів, свевів і вандалів. Римський вплив зберігся на цих землях, але значно ослабнув. Частина цих загарбників осіла в Галісії. Вони принесли присягу вірності західноримському імператору Гонорію і створили васальне королівство, яке проіснувало з 410 до 584 року. Їхні володіння спочатку скоротилися в результаті експансії вестготів у 450-х роках, а потім розпалися на кілька частин. У V столітті свеви стали християнами та змішалися з вестготами та місцевим населенням.

І все ж таки спадщина Риму зберігала колишнє значення. Архітектурні пам'ятки й зараз справляють величезне враження, а тоді сприяли формуванню певних уявлень та понять у наступників Риму. Усна та письмова латина, міська організація та християнство також не були втрачені в Іспанії такою ж мірою, як, наприклад, у Британії, що вказує на більш глибокий ступінь романізації цих земель.

Рим повертається, але не надовго

Що ж до вестготів, то наприкінці V століття вони завоювали більшу частину Іспанії, а також південь Франції, але в 507 були розбиті франками, і їхня присутність у Франції значно скоротилася. Ці події запустили процес перетворення Піренеїв на важливий політичний кордон. У середині VI століття, скориставшись заворушеннями в вестготській Іспанії, імператор Східної Римської імперії Юстиніан знову завойовує Картахену, південне узбережжя Іспанії та Балеарські острови і приблизно тоді ж повертає собі більшу частину Італії та частину Північної Африки, на короткий період знову об'єднавши під однією короною значну частину колишньої великої імперії. З 552 до 624 року Іспанія була провінцією Візантійської імперії.

Проте вестготська Іспанія не збиралася легко здаватися. Через деякий час вона відродилася: король Леовігільд підкорив кантабрійців, скинув останнього вождя свевів і змусив відступити візантійців, принагідно захопивши Кордову. Він випустив зведення законів, почав карбувати нову монету і (ймовірно наслідуючи Візантії) завів новий, підкреслено пишний придворний церемоніал, що відіграло важливу роль у закріпленні нового образу королівської влади. Крім того, вестготи продовжували користуватися римським адміністративним апаратом та латиною. Реккаред I (бл. 586–601) у 587 році офіційно відмовився від аріанської єресі на користь загально прийнятого християнського канону, що допомогло вестготським правителям знайти спільні інтереси з іспансько-римським населенням країни. До речі кілька церков Вестготського періоду все ще збереглися в Іспанії, як от церква VII століття Санта-Комба-де-Банде та базиліка Сан-Хуан-Баутіста біля Паленсії

Починаючи з 614 року, вестготи відвойовували все більше територій і в результаті повернули собі всі колишні володіння, крім Балеарських островів. Об'єднане вестготське королівство проіснувало майже сто років. Був укладений кодекс законів Liber Ludiciorim, також відомий як Вестготський кодекс, який базувався на римському праві у поєднанні з германським правом. Було проведено адміністративну реформу, скасовані суворі закони проти євреїв (які, втім, згодом знову посуворішають). Були намагання деяких королів реформувати військо на кшталт феодальних зборів більш пізніх епох. Загалом в Іспанії тих часів склався устрій, який багатьма іспанськими істориками визначається як "протофеодалізм", хоча ця концепція і не є загально прийнятою.

Ісламське завоювання та початок Реконкісти

Та як би там не було, Вестготське королівство не встигло наростити достатньої військової міці аби відбити мусульманську навалу, яка вогняною хвилею вже пройшлася по близькому сходу та північній Африці, захопивши ці території менше ніж за століття. Перепливши в 711 році Гібралтарську протоку, мусульмани досить швидко захопили Кордову, Толедо, Меріду і Сарагосу. Зайнявши більшу частину Іспанії, мусульмани продовжили рухатися далі і вторглися до Франції, південні області якої стали для них легкою здобиччю. Щоправда, тут успіх був недовгим: у 732 року вони зазнали поразки у битві при Турі і були вигнані з Франції.

За Карла Великого, в кінці VIII і на початку IX століття, своє панування на південь від Піренеїв намагалися поширити франки, але зазнали невдачі. З іншого боку, просуванню мусульманських загарбників на північ Іспанії заважали Кантабрійські гори, які були притулком для християн, вся політична та військова міць яких кристалізувалася у королівство Астурія. 722 року у битві при Кавадонзі християнське військо під проводом місцевого аристократа на ім'я Пелайо, розбило армію мусульман, а сам Пелайо був обраний місцевою знаттю “королем астурійців” і після кількох перемог, його невеличка держава затвердилася у Кантабрійських горах, а перемога при Кавадонзі вважається символічним початком іспанської Реконкісти — повернення християнами своїх земель на півострові.

Перші по справжньому значні територіальні здобутки відбулися за правління короля Альфонсо І, який розпочав завоювання Західної Галісії та долини Дуеро на півдні. Він також впровадив політику переселення завойованого населення до безпечніших північних земель Астурії. Внаслідок цього плато Дуеро перетворилося на безлюдну пустелю, що слугувала захистом від майбутніх атак мусульман. Альфонсо І також підкорив країну басків, усі Кантабрійські гори (753—754), а також Леон (754). Близько 775 року Астурійське королівство розрослося на увесь північний захід Піренейського півострова. За правління Альфонсо II астурійці розпочали звільнення земель на півдні та ходили у далекі військові походи аж до самого Лісабона.

Християни півночі прагнули утвердити свій зв'язок з вестготами, а через них – з римлянами. Тому священні реліквії були перевезені з Толедо в Астурію, де в Ов'єдо, в Камара-Санта, Альфонсо II в IX столітті організував для них святилище. По всій християнській півночі активно засновували монастирі. При цьому в архітектурі церков, збудованих у IX столітті, дуже часто зустрічаються підковоподібні (мавританські) арки.

Мусульманські набіги тривалий час залишалися важливою складовою життя астурійського королівства. Мусульмани нападали з прозовою метою – пограбувати та захопити рабів. Християни робили набіги у відповідь. Загроза з півночі спонукала мусульман до будівництва фортифікацій, найзначнішою із них у довгостроковій перспективі стала фортеця Мадрид, яку було засновано приблизно в 860 році. Християни також зводили лінії оборонних укріплень, зокрема вздовж річки Дуеро. Але тиск мусульман поступово згасав. Цьому сприяли внутрішні розбіжності, особливо між арабами і берберами та династичні конфлікти всередині мусульманської еліти.

Столицею мусульманської частини Іспанії стало місто Кордова, а Кордовський емірат був однією з найбагатших провінцій Халіфату. У Х ст. його населення складалося з потомків арабських та берберських завойовників, а також т.зв. муваладів - наверненого до ісламу місцевого населення, і мосарабів, місцевих жителів, які перейняли мову та культуру мусульман, але не зрадили християнській вірі, за що періодично зазнавали гонінь від місцевої влади. На початку Х ст. християни все ще складали більш ніж половину населення емірату, але за 200 років активної ісламізації, їхній відсоток впав до 20%.

929 року, в Халіфаті спалахує політична криза, під час якої емір Кордови Абд аль-Рахман III, на противагу династії Фатимідів, що претендувала на владу в Халіфаті, сам проголошує себе халіфом, а Кордовський Емірат стає Кордовський Халіфатом, та відколюється від єдиної мусульманської держави. Приблизно в цей же час зникає і знову відроджується королівство Астурія. Розділене між синами Альфонсо III Великого, християнська держава на короткий час поринула у хаос династичних громадянських війн, але врешті решт, 931 року до влади приходить король Раміро II, який повертає стабільність, переміщує центр політичної влади, та знову об'єднує королівство. Колишня Астурія перероджується у королівство Леон.

Протистояння християн та мусульман на теренах Іспанії тільки починалося.

ДАЛІ БУДЕ…

Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex

Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex

Підтримати автора також можна за реквізитами:

Monobank - 4441 1144 2125 6510

Privat - 4149 4993 7233 4225

Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))