Частина 1. Остап та Марк
У містечку Угринів, що причаїлося на околиці Івано-Франківська, наче сонна кішка на підвіконні, життя текло так розмірено, що навіть місцеві годинники, здавалося, позіхали від нудьги. Але для двох десятирічних шибайголів - Остапа Коваленко та Марка Бойко - літо 2045 року готувало таку карколомну пригоду, що навіть найбурхливіша уява засоромлено сховалася б у куток.
Остап був тим хлопчиком, якого ви б неодмінно помітили в натовпі, не через його світле волосся чи блакитні очі, а через ту неймовірну кількість космічного мотлоху, який він постійно тягав із собою. Його кишені були справжнім всесвітом в мініатюрі: тут і уламок метеорита, підозріло схожий на звичайний камінець, і місячний пил, який чомусь пахнув маминою пудрою, і навіть інопланетний артефакт, колись це була звичайна виделка, але після зустрічі з його уявою вона стала ключем від космічного корабля.
Марк же був повною протилежністю свого друга. Якщо Остап літав у хмарах, то Марк твердо стояв на землі. Настільки твердо, що часом здавалося, ніби його черевики приросли до асфальту. Цей кучерявий хлопчина міг розібрати і зібрати двигун автомобіля швидше, ніж ви встигнете сказати карбюратор. І поки Остап мріяв про зоряні війни, Марк вів свою особисту війну з кожним неправильно закрученим гвинтиком у батьківській майстерні.
- Остап, - якось сказав Марк, витираючи руки від мастила ганчіркою, яка колись, можливо, була білою, - ти коли-небудь думав, що твої космічні мрії можуть завести нас у справжні неприємності?
Остап, який саме в цей момент намагався пристосувати стару антену від телевізора як міжгалактичний передавач, лише знизав плечима:
- Неприємності? Ха! Це ж найцікавіше! Уяви, як ми розповідатимемо про наші пригоди внукам!
- Внукам? - Марк закотив очі. - Спочатку треба дожити до того віку, коли в нас з'являться ці внуки. А з твоїми ідеями це під великим питанням.
Але доля, ця примхлива пані, вже потирала руки, готуючи для наших героїв таку карколомну пригоду, що навіть найсміливіші фантазії Остапа здалися б у порівнянні з нею дитячою забавкою. І все почалося з одного старого сараю...
Частина 2. Знахідка зорельота
Старий сарай Коваленків стояв на околиці містечка, похилившись набік, наче п'яний дядько на сімейному пікніку. Його червона фарба облущилася так, що здавалося, ніби будівля хворіє на якусь екзотичну космічну віспу.
- Ти впевнений, що нам туди можна вдертися? - прошепотів Марк, нервово озираючись.
Остап, який вже наполовину переліз через паркан, зупинився і подивився на друга з виразом святої невинності на обличчі.
- Марку, мій дорогий друже, - промовив він тоном досвідченого філософа, - у житті є речі, які можна робити, і речі, які треба робити. І іноді ці дві категорії дивним чином перетинаються в найнесподіваніших місцях.
Марк зітхнув. Він знав цей тон. Це був той самий тон, який передував їхній експедиції на дах школи: «Ми ж маємо перевірити, чи не приземлилися там інопланетяни!» або у науковому експерименті з мікрохвильовкою пані Софії: «Я майже впевнений, що якщо правильно налаштувати, вона зможе телепортувати сендвіч!»
Коли вони нарешті пробралися всередину, їх очі не одразу звикли до напівтемряви. Сарай був заповнений різноманітним мотлохом, який, здавалося, зібрали з усіх горищ міста.
- Дивись! - раптом вигукнув Остап, вказуючи на щось у кутку. - Що це таке?
Марк примружився, намагаючись розгледіти предмет під запиленим брезентом.
- Схоже на якийсь старий автомобіль, - припустив він.
Остап закотив очі.
- Автомобіль? Ти серйозно? Це ж явно космічний корабель інопланетян, який вони залишили тут, щоб ми його знайшли і врятували галактику!
Марк хотів було сказати щось про надто багату уяву свого друга, але слова застрягли в горлі, коли вони зняли брезент. Перед ними стояв... ну, якщо це й був автомобіль, то явно не з цієї планети.
- Бачиш! - тріумфально вигукнув Остап. - Я ж казав!
Марк обійшов навколо апарату, його механічний розум вже аналізував кожну деталь.
- Це неймовірно, - пробурмотів він. Але як ми його звідси витягнемо? І що скажемо батькам?
Остап поплескав друга по плечу з виглядом досвідченого змовника.
- Марку, мій геніальний друже, ти забуваєш головне правило всіх великих пригод: спочатку робимо, потім думаємо!
І з цими словами він заліз у кабіну корабля, залишивши Марка стояти з відкритим ротом і думкою: «О ні, тільки не знову...»
Так почалася їхня космічна одіссея, яка мала перевернути з ніг на голову не лише їхнє життя, але й, можливо, долю всієї галактики. Хоча в той момент єдине, про що міг думати Марк, було: Як, чорт забирай, ми пояснимо це моїй мамі?
Частина 3. Підготовка до польоту
Наступні тижні для Остапа та Марка пролетіли швидше, ніж шкільна перерва після дзвінка. Вони проводили в сараї стільки часу, що мама Остапа почала підозрювати, чи не завели вони там таємну колонію хом'яків.
Марк занурився у ремонт з ентузіазмом божевільного годинникаря, який нарешті отримав у свої руки механізм кінця світу. Його кімната перетворилася на склад дивних деталей, які він приносив з батьківської майстерні.
- Марку, любий, - якось запитала його мати, - ти часом не збираєшся побудувати власну електростанцію?
- Що? Ні, мамо, - відповів Марк, намагаючись приховати за спиною щось підозріло схоже на ядерний реактор у мініатюрі. - Це... шкільний проект з фізики.
- О, чудово, - усміхнулася йому мама. - Тільки не підірви будинок, добре?
Тим часом Остап занурився у вивчення інструкцій з керування, знайдених у кабіні. Його кімната нагадувала штаб-квартиру НЛО-спостерігачів після особливо бурхливої ночі.
- Остап, - гукнув якось його батько, застрягши в дверях через купу паперів, - ти не бачив мою стару карту зоряного неба?
- Ем... ні, тату, - відповів Остап, намагаючись непомітно засунути під ліжко щось, що виглядало як міжгалактичний атлас. - А навіщо вона тобі?
- Та хотів показати тобі деякі сузір'я, - зітхнув тато. - Але бачу, ти і сам непогано розбираєшся в космосі.
- Ти навіть не уявляєш, наскільки, - пробурмотів Остап собі під ніс.
Нарешті, після місяця роботи, яка змусила б навіть найзавзятіших трудоголіків НАСА взяти відпустку, зореліт був готовий до випробувань.
- Завтра вранці, - оголосив Марк, востаннє перевіряючи системи. - Зробимо коло навколо лісу і повернемося назад.
- Коло навколо лісу? - Остап подивився на друга так, ніби той запропонував політати навколо пісочниці. - А як щодо Місяця? Чи Марса? Чи... о, я знаю! Давай відвідаємо ту симпатичну туманність в сузір'ї Оріона!
Марк зітхнув. Іноді він думав, що його друг народився не в тому столітті. Або не на тій планеті.
- Остап, давай спочатку переконаємося, що ця штука не розвалиться в повітрі, добре?
- Добре-добре, - погодився Остап, але в його очах вже палав вогонь міжгалактичних пригод.
Тієї ночі обидва хлопці довго не могли заснути. Остап уявляв, як вони відкриють нову форму життя і назвуть її на свою честь (Космічна амеба Остапа-Марка звучить непогано, правда?). Марк же намагався згадати, чи не забув він закрутити якийсь важливий гвинтик.
Маленьке містечко Угринів мирно спало, не підозрюючи, що завтра двоє його юних мешканців збираються увійти в історію. Або в поліцейські зведення. Залежно від того, як пройде їхній перший політ.
Частина 4. Несподіваний старт
Ранній ранок зустрів Угринів сонним позіханням та ароматом свіжозвареної кави. Але двоє наших героїв були бадьорі, наче першокласники 1 вересня після трьох чашок Еспресо.
Остап і Марк крадькома пробиралися до сараю, одягнені в скафандри, які більше нагадували суміш водолазних костюмів, старих футбольних шоломів та маминих кухонних рукавичок.
- Ти впевнений, що все працює нормально? - нервово запитав Остап, коли вони забиралися в кабіну.
Марк, який саме намагався застебнути скафандр на животі, де чомусь не вистачало десяти сантиметрів тканини, відповів:
- На 99 відсотків. А щодо того одного відсотка... ну, завжди є шанс, що ми випадково відкриємо портал в іншу галактику.
- Справді? - очі Остап загорілися.
- Ні, не справді, - зітхнув Марк. - Це називається сарказм. Вивчи це слово, воно тобі знадобиться.
Перед запуском Марк нахилився над пультом, натиснув на безліч кнопок і важелів, глянув на Остапа й урочисто сказав:
— Якщо зараз щось вибухне — то це не тому, що я не старався.
Зореліт затремтів, загудів, засвітився зсередини синім світлом, і Марк прошепотів:
— Якщо нас засмокче в чорну діру, то я прикинуся, що так і планував.
Зореліт виїхав з сараю і плавно пішов угору.
- Ура! Ми летимо! - радісно вигукнув Остап, підстрибуючи на місці так, що його шолом з'їхав на бік.
- Тихіше ти, - шикнув Марк. - Хочеш, щоб все місто прокинулося?
Вони пролетіли над полями, насолоджуючись видом свого міста з висоти. Угринів виглядав, як іграшкове містечко, яке хтось забув прибрати після гри.
Раптом з лісу вилетіла зграя наполоханих птахів. Остап, який і так був напружений, як струна на гітарі рок-зірки під час соло, різко смикнувся і випадково натиснув на велику червону кнопку на панелі керування.
- Ніколи, чуєш, ніколи не натискай на великі червоні кнопки! - встиг крикнути Марк, перш ніж їх підкинуло вгору з такою силою, що здавалося, ніби сам Ньютон вирішив особисто перевірити свій закон всесвітнього тяжіння.
Зореліт пробив хмари і за лічені секунди опинився в верхніх шарах атмосфери.
- Що відбувається?! - закричав переляканий Остап, чіпляючись за своє крісло так, ніби воно було останнім рятувальним кругом на Титаніку.
- Я не знаю! - відповів Марк, намагаючись повернути контроль над кораблем. - Здається, ми активували якийсь турбо-режим!
Земля швидко віддалялася, перетворюючись з величезної кулі на маленьку блакитну кульку. Перед ними розкинулася чорнота космосу, усіяна зірками.
- Ми в космосі, - прошепотів Остап, дивлячись у ілюмінатор широко відкритими очима. - Ми справді в космосі!
- І як нам тепер повернутися? - запитав Марк, нарешті стабілізувавши корабель.
Остап повернувся до друга з виразом обличчя, який зазвичай з'являвся у нього перед особливо божевільними ідеями.
- А хто сказав, що ми маємо повертатися прямо зараз? - запитав він з посмішкою. - Ми ж у космосі! Давай трохи політаємо!
Марк подивився на свого друга так, ніби у того виросла друга голова. А потім зрозумів, що в космосі це, можливо, навіть не найдивніша річ, яка може статися.
Так почалася їхня справжня космічна одіссея, і ні Остап, ні Марк навіть не підозрювали, які пригоди чекають на них попереду.
Частина 5. Астероїдний шторм
Минуло кілька годин. Остап і Марк, забувши про всі тривоги, насолоджувалися видом зірок, планет і інших космічних дивовиж, які раніше бачили лише в підручниках з астрономії та науково-фантастичних фільмах.
- Дивись, Марк! - вигукнув Остап, тицяючи пальцем в ілюмінатор. - Це ж Сатурн! Я завжди мріяв побачити його кільця зблизька!
Марк, який саме намагався розібратися з навігаційною системою корабля, яка, здавалося, була запрограмована інопланетянином з особливо збоченим почуттям гумору, лише буркнув:
- Чудово. А ти часом не бачиш там вказівник з написом «До Землі»?
Раптом корабель сильно струсонуло. Хлопці підскочили на своїх місцях, а Остап ледь не проковтнув жувальну гумку.
- Що це було? - злякано запитав Остап, озираючись навколо так, ніби очікував побачити космічного кальмара, що вчепився в їхній корабель.
Марк поглянув на екран радара і зблід так, що став майже прозорим.
- О ні! Ми потрапили в астероїдне поле!
Навколо корабля пролітали космічні каменюки різних розмірів - від футбольного м'яча до цілого футбольного стадіону. І всі вони, здавалося, вирішили зіграти в космічний боулінг, де їхній зореліт був кеглею.
- Тримайся! - крикнув Марк, хапаючись за штурвал так, ніби від цього залежало його життя. Що, власне, було не далеко від істини.
Він почав маневрувати між астероїдами, виконуючи такі піруети, що навіть найдосвідченіші пілоти НАСА аплодували б стоячи. Якби, звісно, вони могли це бачити.
Остап вчепився в крісло, з жахом і захватом спостерігаючи, як величезні брили проносяться повз ілюмінатори.
- Це як у відеогрі! - вигукнув він. - Тільки якщо програєш, рестарту не буде!
- Дякую за нагадування! - простогнав Марк, ухиляючись від чергового астероїда розміром з будинок.
Раптом потужний удар струсонув корабель. На панелі керування замиготіли червоні вогники, а з динаміків почувся механічний голос: «Увага! Пошкодження лівого крила! Запас палива критично низький! Рекомендується негайна посадка на найближчу планету!»
- Найближчу планету? - перепитав Остап. - А де тут найближча планета?
Марк лише похитав головою:
- Я не знаю, але якщо ми не знайдемо її найближчим часом, нам доведеться паркуватися прямо на астероїді!
Вони продовжували маневрувати між космічними каменюками, сподіваючись знайти вихід. Здавалося, астероїдам не буде кінця.
- Знаєш, - сказав Остап, намагаючись розрядити атмосферу, - коли я мріяв про пригоди в космосі, я якось не думав, що вони будуть настільки... кам'янистими.
Марк лише закотив очі.
- Якщо ми виберемося звідси живими, я особисто запхаю тебе в капсулу і відправлю на Місяць. Без зворотного квитка!
І тут, коли здавалося, що гірше вже бути не може, прямо перед ними відкрилася величезна чорна воронка...
Частина 6. Космічна воронка
- Що це за чорна діра?! - вигукнув Остап, витріщаючись на величезну воронку перед ними.
Марк, який в цей момент боровся з керуванням так, ніби штурвал намагався вирватися з його рук і втекти, відповів:
- Це не чорна діра, бовдуре! Це... це... я не знаю, що це таке!
- О, чудово, - пробурмотів Остап. - Ми летимо прямо в «Невідомо Що». Як це надихає!
Але було вже пізно щось змінювати. Гравітаційне поле воронки почало затягувати їхній пошкоджений зореліт, наче гігантський космічний пилосос.
- Нас засмоктує! - закричав Остап, хапаючись за все, що попадалося під руку. - Зроби що-небудь!
- Що, наприклад? - огризнувся Марк, все ще борючись зі штурвалом. - Вистрибнути і штовхати корабель у протилежний бік?
Зореліт закрутило у вирі, все навколо замиготіло різними кольорами, наче хтось увімкнув найбільшу у всесвіті дискотечну кулю.
- Знаєш, - сказав Остап, намагаючись перекричати шум, - якщо це наш останній момент, я хочу, щоб ти знав: це я з'їв твій останній шматок піци минулого тижня!
- Що?! - обурено крикнув Марк. - Я думав, це був кіт!
- У тебе немає кота!
- Тепер ти розумієш, чому я був такий здивований?!
Але їхня суперечка була перервана раптовим поштовхом. Все навколо завертілося з такою швидкістю, що хлопці відчули, як їхні шлунки намагаються помінятися місцями з мозком.
- Тримайся! - крикнув Марк, перш ніж вони обидва знепритомніли від перевантаження.
Коли Остап прийшов до тями, він побачив, що їхній корабель лежить на боці посеред якоїсь галявини. Крізь тріщину в ілюмінаторі пробивалося фіолетове світло.
- Марк! - Остап розштовхав друга. - Ти живий? Де ми?
Марк застогнав і повільно відкрив очі.
- Судячи з того, що ми все ще дихаємо, ми не в відкритому космосі. А це вже добра новина.
Хлопці обережно вибралися з пошкодженого корабля. Те, що вони побачили, змусило їх роззявити роти від подиву.
Вони стояли на галявині, вкритій м'якою блакитною травою. Навколо росли дерева з кришталевими стовбурами і листям всіх кольорів веселки. Над головою простягалося фіолетове небо з трьома різнокольоровими сонцями.
- Ми на невідомій планеті, - прошепотів Остап, не вірячи своїм очам. - Це неймовірно!
- І схоже, досить далеко від дому, - додав Марк, оглядаючи пошкоджений корабель. - Боюся, нам знадобиться чимало часу, щоб все це полагодити.
Раптом з-за кришталевих дерев вискочила зграя дивних істот. Вони були схожі на суміш кроликів і ящірок - з довгими вухами, лускатою шкірою і гострими зубами.
- Обережно! - крикнув Марк. - Вони не виглядають дружелюбними!
Істоти з погрозливим шипінням почали наближатися до хлопців.
- І що тепер? - запитав Остап, повільно відступаючи.
- Є лише одне логічне рішення в такій ситуації, - відповів Марк.
- Яке?
- ТІКАЙМО!
І вони кинулися в ліс, петляючи між кришталевими стовбурами, а за ними гналася зграя розлючених кроликів-ящірок.
- Знаєш, - крикнув Остап на бігу, коли я мріяв про зустріч з інопланетянами, - я якось не уявляв, що вони будуть намагатися нас з'їсти!
- Менше балакай, швидше біжи! - відповів Марк, прискорюючись.
Так почалася їхня пригода на загадковій планеті, і вони навіть не підозрювали, які дива і небезпеки чекають на них попереду.
Частина 7. Планета Верідан-15
Остап і Марк мчали через кришталевий ліс, немов за ними гналася ціла армія розлючених вчителів з двійками в журналах. Кролики-ящірки не відставали, видаючи звуки, схожі на суміш шипіння змії та писку голодного кошеняти.
- Я більше... не можу... бігти, - видихнув Остап, задихаючись.
- Тоді... лети! - відповів Марк, хапаючи друга за комір і затягуючи його на найближче дерево.
Вони видерлися на кришталеві гілки якраз вчасно - зграя кроликів-ящірок промчала під ними, клацаючи зубами від розчарування.
- Фух, пронесло, - видихнув Марк, витираючи піт з лоба. - Хоча, знаєш, після цього забігу я починаю шкодувати, що прогулював уроки фізкультури.
Раптом вони почули дивний звук - щось середнє між свистом чайника та муркотінням кота. З-за стовбура сусіднього дерева визирнуло дивне створіння. Воно було схоже на пухнастий м'ячик з довгими вухами і головою на тонкій шиї з величезними очима.
- О, чудово, - пробурмотів Марк. - Ще одна місцева тваринка. Сподіваюся, ця хоч не голодна.
Істота раптом заговорила - не вголос, а прямо в їхніх головах:
- Вітаю, чужинці. Я Люмі. Ласкаво просимо на планету Верідан-15.
Остап і Марк перезирнулися, роззявивши роти.
- Воно... говорить у нас в голові? - прошепотів Остап.
- Ага, - відповів Марк. - І знаєш що? Після всього, що сталося, це навіть не найдивніша річ за сьогодні.
Люмі терпляче чекав, поки хлопці оговтаються від шоку.
- Ви, мабуть, здалеку, - продовжив він. - Не часто до нас падають з неба в залізних ящиках з крилами.
- Ми з планети Земля, - пояснив Остап. - І це не ящик, а космічний корабель!
- Земля? - перепитав Люмі. - Ніколи не чув. Це десь біля системи Зог-7?
- Ем... не зовсім, - відповів Марк. - Слухай, Люмі, ти не знаєш, як нам полагодити наш кора... тобто, залізний ящик? Нам би дуже хотілося повернутися додому.
Люмі задумливо почухав вухо своєю пухнастою лапкою.
- Хм... Можливо, я зможу допомогти. Але для цього нам знадобляться рідкісні кристали з Печери Тисячі Відлунь. Це буде небезпечна подорож.
- Небезпечна? - перепитав Остап, і його очі загорілися азартом. - Звучить чудово! Коли вирушаємо?
Марк зітхнув.
- Знаєш, Остап, іноді я думаю, що твій інстинкт самозбереження десь загубився по дорозі з пологового будинку.
- Гаразд, - погодився Люмі. - Але спочатку нам треба позбутися цих кроликів-ящірок. У мене є план...
І тут Марк зрозумів, що їхні пригоди на Верідані-15 тільки починаються. Він лише сподівався, що вони зможуть повернутися додому раніше, ніж їхні батьки помітять їхню відсутність. Бо пояснити прогулянку на іншу планету буде набагато складніше, ніж звичайне запізнення на вечерю.
Частина 8. Знайомство з Люмі
Люмі виявився не просто балакучим пухнастим м'ячиком, а справжньою ходячою енциклопедією. Поки вони спускалися з дерева, істота засипала їх інформацією.
- Наша планета обертається навколо трьох сонць, - пояснював Люмі, поки Марк намагався не з'їхати з дерева вниз як з гірки. - Червоне сонце відповідає за тепло, синє - за воду, а жовте - за ріст рослин. Тому у нас ніколи не буває холодно і завжди є що поїсти!
- Чудово, - пробурмотів Марк, нарешті досягнувши землі. - А ти часом не знаєш, де тут можна знайти запчастини для міжгалактичних кораблів? Або хоча б космічну заправку?
Остап, який вже встиг оббігти тричі навколо дерева, вивчаючи його з усіх боків, раптом запитав:
- А чому ви називаєте свою планету Верідан-15? Що сталося з першими чотирнадцятьма Веріданами?
Люмі завмер, і його величезні очі стали ще більшими.
- О, це довга і сумна історія. Колись давно наша раса жила на чотирнадцяти різних планетах. Але потім прийшли Пожирачі Світів...
- Пожирачі Світів? - перепитав Остап, і його очі загорілися так, ніби йому пообіцяли квиток на прем'єру нового фільму про супергероїв. - Це звучить НЕЙМОВІРНО!
Марк закотив очі.
- Остап, ти хоч іноді слухаєш, що говориш? Пожирачі Світів звучить не «неймовірно», а «смертельно небезпечно»!
Люмі кивнув, що при його тонкій шиї виглядало досить кумедно. Ваш друг правий.
- Пожирачі Світів - це древня раса космічних хижаків. Вони поглинають цілі планети, висмоктуючи з них всю енергію. Нам пощастило врятуватися і оселитися тут, на Верідані-15.
- А ці Пожирачі, - обережно запитав Марк, - вони часом не навідуються сюди?
- О ні, - заспокоїв їх Люмі. - Вони бояться кристалів з Печери Тисячі Відлунь. Тому ми в безпеці... поки що.
- Чудово, - зітхнув Марк. - То нам потрібно лізти в печеру, повну небезпечних кристалів, які відлякують космічних монстрів? Що ж може піти не так?
Остап поплескав друга по плечу.
- Не хвилюйся, Марк! Це ж справжня космічна пригода! Про таке мріють усі хлопці на Землі!
- Не всі, - пробурмотів Марк. - Деякі мріють просто дожити до випускного.
Люмі повів їх через ліс, пояснюючи дорогою особливості місцевої флори і фауни. Остап захоплено роздивлявся все навколо, час від часу вигукуючи:
- Ого! А це що таке? А можна це з'їсти? Ой, воно ворушиться!.
Марк же намагався запам'ятати шлях назад до їхнього корабля, розуміючи, що їхня космічна одіссея може затягнутися. І він навіть не здогадувався, наскільки він правий.
Частина 9. Підготовка до подорожі
Сонця Верідана-15 почали повільно хилитися до горизонту, забарвлюючи небо у неймовірну суміш кольорів, яка нагадувала палітру божевільного художника.
- Нам краще знайти прихисток на ніч, - сказав Люмі, озираючись навколо. Коли настає темрява, прокидаються нічні хижаки.
- Нічні хижаки? - перепитав Марк з нотками паніки в голосі. - Ти маєш на увазі щось на кшталт сов чи кажанів?
Люмі похитав головою.
- Ні, я маю на увазі Тіньових Сталкерів - істот, які харчуються страхом і можуть проникати у ваші сни.
Остап аж підстрибнув від захвату.
- Круто! А можна з ними познайомитися?
Марк схопив друга за плече.
- Ні, не можна! Ми не будемо знайомитися з істотами, які харчуються страхом і лізуть у чужі сни! Ми і так вже по вуха в неприємностях!
Люмі провів їх до невеликої печери, захованої за водоспадом з рідини, яка більше нагадувала рідке срібло.
- Тут ми будемо в безпеці, - пояснив він. - Сталкери бояться води.
Коли вони влаштувалися в печері, Люмі почав розповідати про їхню майбутню подорож.
- Печера Тисячі Відлунь знаходиться на іншому боці Лісу Шепотів. Нам доведеться перетнути Долину Плаваючих Скель і пройти через Каньйон Забутих Снів.
Марк застогнав.
- Чому у вас все має такі драматичні назви? Невже не можна було назвати це просто «ліс», «долина» і «каньйон»?
Люмі здивовано кліпнув своїми величезними очима.
- Але ж тоді було б не так цікаво!
Остап енергійно кивнув.
- Саме так! Марк, ти взагалі розумієш, яку круту пригоду ми переживаємо? Це ж краще за будь-який фільм чи відеогру!
- Так, тільки в іграх можна перезавантажитися, якщо щось піде не так, - пробурмотів Марк.
Вони провели решту вечора, готуючись до подорожі. Люмі показав їм, які місцеві рослини можна їсти, а яких краще уникати.
- Ця ягода виглядає як звичайна, але якщо її з'їсти, ти будеш говорити задом наперед протягом тижня.
Остап захоплено вбирав усю інформацію, постійно перепитуючи і уточнюючи деталі. Марк же намагався придумати, як перетворити місцеві рослини і мінерали на щось, що могло б допомогти полагодити їхній корабель.
Коли настала ніч, і три сонця остаточно сховалися за горизонтом, печеру наповнило м'яке сяйво від світлячків, які виявилися розміром з кулак і співали тихі колискові.
- Добраніч, хлопці, - сказав Люмі, згортаючись у пухнастий клубочок. - Завтра на нас чекає довгий шлях.
Остап заснув майже миттєво, з посмішкою на обличчі, і вже уві сні переживаючи нові пригоди. Марк же довго не міг заснути, думаючи про дім, про батьків, які, напевно, вже помітили їхню відсутність, і про те, як же вони виплутаються з цієї ситуації.
Нарешті, під тиху пісню світлячків, він провалився у неспокійний сон, в якому йому снилося, як він намагається пояснити шкільному директору, чому вони з Остапом пропустили цілий семестр через невеличку подорож на іншу планету.
Частина 10. Ліс Шепотів
Ранок на Верідані-15 виявився таким же дивовижним, як і все інше на цій планеті. Хлопці прокинулися від звуків, схожих на суміш дзвону кришталевих дзвіночків і муркотіння кота.
- Що це? - сонно пробурмотів Остап, протираючи очі.
- Це Спів Світанку, - пояснив Люмі, який вже бадьоро стрибав біля входу в печеру. - Рослини вітають схід трьох сонць.
Марк неохоче виліз зі свого імпровізованого ліжка з м'якого моху.
- Знаєте, - сказав він, позіхаючи, - я починаю розуміти, чому ви називаєте все такими поетичними іменами. Тут навіть звичайний ранок звучить як музичний фестиваль.
Поснідавши фруктами, які на смак нагадували суміш полуниці, манго і... м'яти, трійця вирушила в дорогу.
Ліс Шепотів виявився не просто красивою назвою. Як тільки вони ступили під покров дивовижних дерев з напівпрозорим листям, їх оточив тихий шепіт.
- Привіт... Обережно... Хто ви? - долинало звідусіль.
Остап в захваті озирався навколо.
- Вау! Дерева розмовляють!
- Не зовсім, - пояснив Люмі. - Це відлуння думок усіх істот, які коли-небудь проходили через цей ліс. Ліс зберігає їх і іноді ділиться з подорожніми.
Марк нервово озирнувся.
- І... всі наші думки теж будуть тут назавжди?
- Звісно! - радісно відповів Люмі. - Хіба це не чудово?
- Ага, чудово, - пробурмотів Марк. - Тепер я буду думати лише про котиків і веселку, бо не хочу, щоб мої панічні думки про космічних монстрів і міжгалактичні катастрофи залишилися тут назавжди.
Вони йшли через ліс, і шепіт то посилювався, то стихав. Іноді вони чули уривки розмов, сміх, а одного разу навіть щось, що звучало як рецепт якоїсь дивної інопланетної страви.
Раптом Марк зупинився як вкопаний.
- Ей, я щойно чув свій голос! Але... я ж цього не казав.
Люмі задумливо почухав вухо.
- Хм... Цікаво. Можливо, ліс почув твої думки з майбутнього? Таке іноді трапляється.
- Круто! - вигукнув Остап. - А що ти сказав?
- Щось про величезного фіолетового восьминога і необхідність більше бананів, - відповів Марк.
Остап засяяв.
- Ого! Звучить як початок епічної пригоди!
- Або як дуже дивний сон після переїдання на ніч, - зауважив Марк.
Вони продовжили свій шлях, і з кожним кроком ліс ставав все дивнішим. Дерева почали світитися м'яким блакитним світлом, а під ногами з'явився мох, який змінював колір залежно від настрою того, хто на нього наступав.
- Дивіться! - раптом вигукнув Люмі. - За тим пагорбом починається Долина Плаваючих Скель.
- Нарешті, - зітхнув з полегшенням Марк. - Я вже втомився від всіх цих шепотів. Останні п'ять хвилин я чув лише як хтось повторює список покупок, і тепер я чомусь дуже хочу купити молока і яєць.
Коли вони піднялися на пагорб, перед ними відкрився вид, від якого перехопило подих. Долина була заповнена величезними каменюками, які повільно плавали в повітрі, наче гігантські мильні бульбашки.
- Ого! - видихнув Остап. - Як ми будемо це перетинати?
- О, - Люмі загадково усміхнувся, що при його величезних очах і маленькому ротику виглядало досить кумедно. - Це найцікавіша частина нашої подорожі. Нам доведеться стрибати з каменю на камінь!
Марк подивився на свого інопланетного друга з виразом людини, яка щойно дізналася, що їй доведеться танцювати балет на канаті над басейном з акулами.
- Знаєш, Люмі, іноді я думаю, що ти навмисно робиш нашу подорож якомога небезпечнішою.
Люмі лише невинно кліпнув очима.
- Але ж так набагато веселіше, хіба ні?
І з цими словами він стрибнув на найближчий камінь, який злегка захитався під його вагою.
Остап, сяючи від захвату, помчав за ним.
- Хто останній, той гнилий банан з Юпітера! - крикнув він через плече.
Марк глибоко зітхнув, дивлячись на своїх супутників, які вже весело стрибали з каменю на камінь.
- Іноді я справді сумніваюся у своєму виборі друзів, - пробурмотів він, перш ніж зробити свій перший обережний стрибок.
Так почалася їхня подорож через Долину Плаваючих Скель, і ніхто з них навіть не підозрював, які сюрпризи і небезпеки чекають на них попереду.
Частина 11. Долина Плаваючих Скель
Стрибати з каменю на камінь виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Кожен камінь рухався за власною траєкторією, деякі повільно кружляли, інші раптово змінювали напрямок, а були й такі, що, здавалося, грали в якусь космічну версію гри музичні стільці.
Остап швидко увійшов у ритм і стрибав по каменюках з легкістю гірського козла.
- Це краще за будь-який атракціон! - кричав він, роблячи сальто в повітрі між двома особливо великими валунами.
Марк же рухався з обережністю сапера на мінному полі.
- Я волів би звичайні американські гірки, - бурмотів він, чіпляючись за кожен камінь так, ніби від цього залежало його життя. Що, власне, було недалеко від істини.
Люмі стрибав між ними, час від часу даючи поради:
- Цей камінь любить, коли його гладять перед стрибком! А от той ліворуч дуже лоскітливий, краще його оминути.
Раптом один з каменів, на який щойно приземлився Остап, засвітився яскраво-рожевим світлом і почав вібрувати.
- Ем... Люмі? - невпевнено покликав Остап. - Це нормально?
Люмі, який був на сусідньому камені, широко розплющив очі, що зробило їх схожими на два блюдця.
- О-о-о... Це рідкісний Співочий Камінь! Він прокидається раз на рік!
- І що він робить? - запитав Марк з сусіднього валуна, вже передчуваючи щось недобре.
Не встиг Люмі відповісти, як камінь під Остапом почав співати. Звук був схожий на суміш оперного співу, китового співу та звуку старого принтера, який намагається надрукувати 100-сторінковий документ.
- АААА! - закричав Остап, затуляючи вуха. - Як це зупинити?!
- Ніяк! - радісно відповів Люмі. Він буде співати, поки не закінчить свою пісню. Це може тривати від кількох хвилин до кількох днів!
- Днів?! - в жаху вигукнув Марк. - Ми не можемо тут стирчати днями!
Але проблема була не лише в часі. Спів каменю, здавалося, впливав на всю долину. Інші камені почали рухатися швидше, деякі закрутилися, як божевільні, а деякі почали падати вниз.
- Треба вибиратися звідси! - крикнув Марк, ледве втримуючись на своєму камені, який вирішив влаштувати імпровізований родео.
Остап спробував стрибнути на інший камінь, але Співочий Камінь раптом підстрибнув, підкинувши його високо в повітря.
- Я ЛІТАААААЮ! - закричав Остап, пролітаючи над долиною.
- Остап! - в паніці закричав Марк, дивлячись, як його друг летить у невідомому напрямку.
Люмі спокійно спостерігав за ситуацією.
- Не хвилюйся, - сказав він Марку. - Гравітація на Верідані-15 набагато слабша, ніж на вашій планеті. Він просто приземлиться десь неподалік. Мабуть.
- Мабуть?! - Марк був близький до істерики. - Ми повинні його знайти!
- Звісно, - погодився Люмі. - Але нам спочатку треба вибратися з цього хаосу.
Наступні кілька хвилин були схожі на най божевільнішу відеогру, яку тільки можна уявити. Марк і Люмі стрибали з каменю на камінь, ухиляючись від падаючих валунів, перестрибуючи через раптові прірви і намагаючись не збожеволіти від нескінченного співу Каменю.
Нарешті, задихані і розтріпані, вони досягли іншого краю долини.
- Ми... ми зробили це, - видихнув Марк, падаючи на траву.
- Звісно! - радісно відповів Люмі. - А тепер давай знайдемо твого друга. Сподіваюся, він приземлився в Озеро Перевернутих Відображень. Саме там живе привітний народ Небулайтів.
Марк застогнав.
- Знаєш, Люмі, іноді я думаю, що ваша планета - це просто один величезний парк розваг, створений космічними садистами.
Люмі лише загадково усміхнувся.
- О, ти ще нічого не бачив. Почекай, доки ми дійдемо до Каньйону Забутих Снів!
І вони вирушили на пошуки Остапа, не знаючи, що їх космічний друг вже встиг познайомитися з місцевою фауною набагато ближче, ніж будь-хто з них міг собі уявити.
Частина 12. Остап і Небулайти
Остап летів по небу, відчуваючи себе супергероєм з коміксів.
- Я Остап - Космічний Мандрівник! - кричав він, розкинувши руки.
Але навіть на планеті з низькою гравітацією закони фізики все ще діяли, і скоро він почав падати.
- Ой-ой, - пробурмотів Остап, дивлячись вниз.
Під ним розкинулося величезне озеро, яке переливалося всіма кольорами веселки.
- Ну, принаймні, приземлення буде м'яким, - подумав він, готуючись до зіткнення з водою.
Але замість очікуваного сплеску, Остап відчув, як щось м'яке і пружне підхопило його. Він опинився на вершині величезної істоти, що нагадувала суміш медузи і повітряної кулі.
- Ух ти! - вигукнув Остап, розглядаючи істоту.
Медуза була напівпрозорою, з ніжно-блакитним відтінком, і, здавалося, пульсувала від його дотику.
- Привіт, - раптом почув він голос у своїй голові. - Я Блінк, Небулайт. А ти хто такий і чому падаєш з неба?
Остап від несподіванки ледь не звалився з медузи.
- І ти... ти теж розмовляєш? У моїй голові?
- Звісно, - відповів Блінк. - А як ще спілкуватися під водою? До речі, ти не відповів на моє запитання.
Остап швидко розповів про свої пригоди, про Землю, про Марка і Люмі, і про те, як він опинився в небі над озером.
- Ого, - сказав Блінк після того, як Остап закінчив свою розповідь. - Звучить цікаво. Знаєш що? Я допоможу тобі знайти твоїх друзів. Давно хотів подивитися, що відбувається на суші.
І з цими словами Блінк почав підніматися з води, поступово набираючи висоту.
- Ура! - закричав Остап, міцно тримаючись за свого нового друга. - Я завжди мріяв політати на гігантській медузі!
Вони летіли над озером, і Остап в захваті дивився на інших Небулайтів різних кольорів і розмірів, які граційно рухалися під водою і над нею.
- А ось і берег, - сказав Блінк. - Бачиш когось знайомого?
Остап примружився, вдивляючись у далечінь. І раптом побачив дві знайомі фігури - одну маленьку і пухнасту, а іншу - високу і явно схвильовану.
- Так, це вони! - радісно вигукнув Остап. - Марк! Люмі! Я тут!
Марк, почувши голос друга, підняв голову і застиг з відкритим ротом.
- Остап?! Ти... ти летиш на гігантській медузі?!
- Ага! - гордо відповів Остап, коли Блінк приземлився поруч з ними. - Знайомтеся, це мій новий друг Блінк!
Люмі задумливо почухав вухо.
- Хм, ніколи не бачив, щоб Небулайти виходили на сушу. Це дуже незвично!
- О, я просто вирішив трохи розім'яти щупальця, - відповів Блінк у їхніх головах, змусивши Марк підскочити від несподіванки.
- Чудово, - зітхнув Марк. - Тепер у нас є літаюча медуза-телепат. Чому б і ні? Це ж цілком нормально для космічної подорожі двох школярів.
Остап зіскочив з Блінка і обійняв друга.
- Ну ж бо, Марк! Хіба це не найкрутіша пригода в нашому житті?
Марк не міг не посміхнутися, дивлячись на захоплене обличчя друга.
- Гаразд, визнаю, це досить круто. Але давайте просто спробуємо більше нікуди не падати, добре?
- Домовились! - радісно погодився Остап. - То куди ми йдемо далі?
Люмі вказав на горизонт, де виднілися високі скелі.
- Наш шлях лежить через Каньйон Забутих Снів. Але нам краще поквапитися - скоро настане ніч, а ви ж не хочете зустрітися з нічними мешканцями каньйону.
- О, звучить загадково і небезпечно! - захоплено вигукнув Остап. - Блінк, ти з нами?
Небулайт завагався.
- Не знаю... Я ніколи не був так далеко від води.
- Не хвилюйся, - запевнив його Остап. - Ми будемо поруч. До того ж, ти ж не хочеш пропустити нашу епічну пригоду?
Блінк на мить задумався, а потім відповів:
- Гаразд, я з вами. Зрештою, скільки ще Небулайтів можуть похвалитися, що подорожували сушею?
І так, дивна компанія - два земних хлопчика, пухнаста істота і величезна літаюча медуза - вирушила до Каньйону Забутих Снів, не підозрюючи, які дива і небезпеки чекають на них попереду.
Частина 13. Каньйон Забутих Снів
Сонця Верідана-15 почали повільно опускатися за горизонт, забарвлюючи небо в неймовірну суміш пурпурового, золотого та смарагдового кольорів. Наша незвичайна компанія підійшла до входу в Каньйон Забутих Снів.
- Ого! - видихнув Остап, дивлячись на величезні скелі, що нависали над ними. - Це виглядає як декорації до фільму про Індіану Джонса!
Марк нервово озирнувся.
- Сподіваюся, тут немає величезних валунів, які можуть на нас покотитися.
Люмі загадково усміхнувся.
- О, валуни - це найменше, про що вам варто турбуватися в Каньйоні Забутих Снів.
- Чудово, - пробурмотів Марк. - Я вже боюся запитувати, але... чому він називається Каньйоном Забутих Снів?
Не встиг Люмі відповісти, як вони почули дивний звук - щось середнє між шепотом і співом вітру.
- Це... це нормально? - запитав Блінк, нервово ворушачи щупальцями.
- О так, - відповів Люмі. - Це сни. Вони живуть у стінах каньйону і іноді виходять погуляти.
І справді, з тріщин у скелях почали з'являтися напівпрозорі, мерехтливі форми. Вони кружляли навколо подорожніх, нашіптуючи щось на вухо.
- Ей! - раптом вигукнув Остап. - Я щойно бачив, як я виграв чемпіонат світу з футболу!
- А я побачив, як винайшов машину часу, - здивовано сказав Марк.
Блінк завмер на місці.
- А я побачив океан, такий великий, що в ньому можна пливти вічно...
Люмі стурбовано подивився на своїх супутників.
- Обережно! Не дозволяйте снам заволодіти вами. Якщо ви занадто захопитеся ними, то можете залишитися тут назавжди, забувши про реальність.
- І багато хто так і зробив? - запитав Марк, намагаючись ігнорувати привабливе видіння, де він отримував Нобелівську премію.
- Більше, ніж ви можете уявити, - сумно відповів Люмі. - Тому цей каньйон і називається Каньйоном Забутих Снів. Тут живуть мрії тих, хто забув про реальність і розчинився у світі фантазій.
Вони продовжили свій шлях, намагаючись не звертати уваги на спокусливі видіння. Але це було нелегко. Сни ставали все більш наполегливими, показуючи кожному те, про що він мріяв найбільше.
Раптом Остап зупинився, його очі стали скляними.
- Дивіться! Я капітан космічного корабля! Я веду битву з піратами Андромеди!
- Остап, ні! - крикнув Марк, хапаючи друга за руку. - Це не справжнє! Прокинься!
Але Остап, здавалося, не чув його. Він почав робити дивні рухи, ніби керував невидимим кораблем.
- О ні, - прошепотів Люмі. - Сон майже заволодів ним. Ми повинні щось зробити!
Марк лихоманково міркував. Як витягнути друга з полону сну? І тут його осінило.
- Остап! - закричав він. - Згадай про наш корабель! Про нашу справжню космічну пригоду! Ми повинні повернутися додому!
На мить здалося, що це не спрацювало. Але потім очі Остап почали прояснятися.
- Марк? - невпевнено запитав він. - Що... що сталося?
- Ти майже потрапив у пастку сну, - пояснив Марк, з полегшенням обіймаючи друга. - Але ти повернувся.
- Вау, - видихнув Остап. - Це було... дивно. Але круто!
- Так, дуже круто - майже застрягнути навіки в світі фантазій, - саркастично зауважив Марк.
Блінк, який весь цей час намагався ігнорувати видіння безкрайнього океану, раптом сказав:
- Знаєте що? Я думаю, що реальні пригоди набагато цікавіші за будь-які сни.
Люмі радісно підстрибнув.
- Саме так! І якщо ми будемо триматися разом і пам'ятати про нашу мету, жоден сон не зможе нас зупинити!
Вони продовжили свій шлях через каньйон, тримаючись ближче один до одного і нагадуючи собі про свою справжню пригоду. Сни все ще кружляли навколо, але тепер здавалися менш привабливими і більш прозорими.
Коли вони нарешті вийшли з каньйону, на небі вже яскраво сяяли зорі, створюючи неймовірні візерунки.
- Ми зробили це! - радісно вигукнув Остап. - Ми пройшли через Каньйон Забутих Снів!
- Так, - погодився Марк, все ще тримаючи друга за руку. - І знаєш що? Я думаю, що наша реальна пригода набагато крутіша за будь-який сон.
Люмі загадково усміхнувся.
- О, ви ще нічого не бачили. Попереду нас чекає Печера Тисячі Відлунь!
І вони рушили далі, готові до нових пригод, знаючи, що разом вони зможуть подолати будь-які перешкоди.
Частина 14. Печера Тисячі Відлунь
Наша відважна команда стояла перед входом до Печери Тисячі Відлунь, який нагадував величезну пащу якогось космічного монстра. Остап, як завжди, не міг стримати свого ентузіазму:
- Ого! Це місце виглядає так, ніби його будували ті самі люди, що й острів у «Світі Юрського періоду»!
Марк, намагаючись виглядати серйозно, відповів:
- Остап, ти реально думаєш, що це будували ті самі люди, що й острів у «Світі Юрського періоду»? Якщо так, то я очікую тут як мінімум тиранозавра за рогом. Або хоча б щось, що ричить і не любить непроханих гостей.
Люмі загадково посміхнувся:
- О, друзі мої Земні та желеподібні, ви ще не знаєте, що на вас чекає. Ця печера - ідеальне місце, щоб ненароком накликати собі халепу одним необережним словом!
Щойно вони зробили крок усередину, як їхні голоси відбилися від стін тисячею різних варіацій.
- Ого-го-го-го! - вигукнув Остап, і його голос повторився, змінюючись від баса до писклявого сопрано.
- Фантастика-ика-ика! - не втримався Марк, і його голос перетворився на цілий хор науковців, які сперечалися про квантову фізику.
Блінк, намагаючись не відставати, видав звук, схожий на булькання болота, яке раптом вирішило заспівати оперу.
- Обережно з тим, що ви кажете, - попередив Люмі. - Ця печера має дивну властивість - вона може втілювати ваші слова в життя!
- Що, серйозно? - здивувався Остап. - Тоді я хочу літаючий скейтборд і…
Але не встиг він закінчити фразу, як з темряви вилетів старий, побитий життям скейтборд, який, здавалося, от-от розвалиться.
- Ого! - вигукнув Остап, ледве ухилившись від летючої дошки. - А можна щось конкретніше замовляти?
- Краще взагалі нічого не замовляти, - застеріг Марк. - Хто знає, як ця печера може перекрутити наші слова.
Вони продовжили свій шлях, намагаючись говорити якомога менше. Але це було непросто, особливо для Остапа, який постійно коментував усе, що бачив.
- Дивіться! Цей сталактит схожий на ніс моєї бабусі! - вигукнув він, і раптом сталактит справді почав перетворюватися на гігантський кам'яний ніс.
- Остап! - прошипів Марк. - Припини порівнювати частини печери з частинами тіла своїх родичів!
Блінк, який досі мовчав, раптом видав дивний звук, схожий на чхання. І тут же вся печера наповнилася різнокольоровими бульбашками.
- Ой, - пробулькав Блінк. - Здається, у мене алергія на відлуння.
Люмі, намагаючись не розсміятися, сказав:
- Друзі мої, нам потрібно дійти до центру печери. Там знаходиться Кристал Істини, який може допомогти вам повернутися додому.
- Додому? - перепитав Остап. Але ж наша пригода тільки починається!
- Не хвилюйся, - відповів Люмі. - Шлях додому може виявитися найдовшою пригодою з усіх.
І вони рушили далі, намагаючись ігнорувати дивні відлуння та ще дивніші втілення своїх слів. Попереду їх чекав Кристал Істини і, можливо, ще не одна пригода.
Частина 15. Кристал Істини
Наші герої просувалися глибше в Печеру Тисячі Відлунь, намагаючись не звертати уваги на дивні звуки та ще дивніші візуальні ефекти, що виникали від їхніх слів.
- Ось він! - раптом вигукнув Люмі, вказуючи на величезний кристал, що сяяв усіма кольорами веселки.
- Вау! - захоплено видихнув Остап. - Він більший за трьохповерховий будинок моєї бабці!
- То як цей Кристал Істини має допомогти нам відремонтувати зореліт? - пробурмотів Марк.
Люмі загадково посміхнувся:
- Кристал Істини показує кожному те, що йому найбільше потрібно. Торкніться його і побачите.
Марк обережно поклав руку на кристал. Раптом у його голові з'явилася чітка схема ремонту зорельота.
- Неймовірно! - вигукнув він. - Тепер я знаю, як полагодити наш корабель! Нам потрібно...
Але його слова потонули у раптовому гуркоті. Печера почала трястися.
- Ой-ой, - пробулькав Блінк. - Здається, комусь не сподобалося, що ми дізналися секрет ремонту.
- Біжимо! - крикнув Люмі. - Печера закривається!
Вони кинулися до виходу, ухиляючись від падаючих сталактитів та перестрибуючи через тріщини, що раптово з'являлися під ногами.
- Я знав, що ця пригода не обійдеться без божевільної гонитви! - радісно кричав Остап, перестрибуючи через черговий провал.
Нарешті, вони вискочили з печери, яка за мить захлопнулася за їхніми спинами.
- Фух, це було моторошно, - видихнув Марк. - Але я запам'ятав усе, що показав мені кристал. Тепер ми зможемо полагодити наш зореліт!
- Чудово! - зрадів Остап. - Але як ми дістанемося назад до корабля?
Люмі хитро посміхнувся:
- О, я знаю короткий шлях. Нам лише потрібно пройти через Долину Антигравітації, перепливти Озеро Рідкого Світла і...
- Стривай-но, - перебив його Марк. - Це і є твій «короткий шлях»?
- Ну, - знизав плечима Люмі, - це коротший шлях, ніж через Гори Вічного Снігу та Пустелю Примарних Міражів.
Остап заплескав у долоні:
- Звучить як ідеальне завершення нашої космічної одіссеї!
І вони вирушили в дорогу, готові до нових пригод на шляху додому, з надією на швидкий ремонт зорельота і повернення на Землю... якщо, звичайно, вони не знайдуть ще якусь захоплюючу пригоду на свою голову.
Частина 16. Долина Антигравітації
Наші герої стояли на краю Долини Антигравітації, споглядаючи дивовижну картину перед собою. Камені, дерева і навіть маленькі струмочки води плавали в повітрі, немов у якомусь химерному танці.
- Ого! - вигукнув Остап, широко розкривши очі. - Це ж просто рай для космічних серферів!
Марк скептично подивився на свого друга.
- Остап, ти ж знаєш, що космічних серферів не існує?
- Ще не існує, - підморгнув Остап. - Але після цієї пригоди я точно відкрию новий вид спорту!
Люмі загадково посміхнувся.
- Перетнути долину просто: уявіть, що ви пір’їнки. Чим безглуздіша думка — тим краще працює!
- Серйозно? - перепитав Марк. - Думками гравітацію не обдуриш. Це ж фізика, а не магія… хоча, здається, тут усе навпаки.
Не встиг він закінчити фразу, як раптом почав повільно підніматися в повітря.
- Ха! - засміявся Остап. - Схоже, твої наукові теорії досить легковажні, друже!
Блінк, який досі мовчав, раптом почав швидко підніматися вгору, наче повітряна кулька.
- Допоможіть! - пробулькав він. - Я думав про бульбашки, і тепер не можу зупинитися!
Остап, сміючись, підстрибнув і полетів слідом за Блінком, хапаючи його за щупальце.
- Не хвилюйся, дружище! Я тебе тримаю!
Марк, все ще борючись зі своєю невагомістю, спробував мислити логічно.
- Так, якщо я правильно розумію принцип, то мені потрібно думати про щось середнє між пір'їнкою і свинцевою кулею...
Раптом він завис у повітрі на ідеальній висоті.
- Еврика! Я знайшов баланс!
Люмі граційно пролетів повз них.
- Чудово, друзі! А тепер давайте перетнемо цю долину. І пам'ятайте - не дивіться вниз!
- Чому? - запитав Остап, одразу ж поглянувши вниз. - О-о-ой!
Під ними розкинулося море хмар, крізь які іноді проглядалася поверхня планети - на відстані кількох кілометрів.
- Я ж просив не дивитися, - зітхнув Люмі.
- Нічого страшного, - нервово засміявся Остап. - Я завжди мріяв політати без парашута. Чи космічного корабля. Чи будь-чого, що могло б запобігти моєму падінню з неймовірної висоти.
І вони полетіли над Долиною Антигравітації, маневруючи між плаваючими деревами та камінням, намагаючись не думати про можливість падіння та насолоджуючись неймовірним видом навколо.
- Знаєте що? - раптом сказав Марк. - Я починаю розуміти, чому ти, Остап, так любиш пригоди. Це... захоплююче!
- Ага! - радісно вигукнув Остап. - А ще попереду нас чекає Озеро Рідкого Світла! Уявляєш, як це буде круто?
Марк зблід.
- Я намагаюся не уявляти. Боюся, мої уявлення можуть виявитися занадто легкими, і я полечу ще вище.
Блінк, який нарешті навчився контролювати свій політ, радісно булькнув:
- А я вже не можу дочекатися! Може, там я нарешті зможу поплавати, як справжній восьминіг!
І вони продовжили свій політ, сміючись і жартуючи, готові до нових неймовірних пригод на шляху до свого зорельота і дому. Хто знає, які ще дива чекають на них попереду?
Частина 17. Озеро Рідкого Світла
Наші герої нарешті приземлилися на березі Озера Рідкого Світла. Перед ними розкинулася величезна водойма, яка світилася всіма кольорами веселки і, здавалося, пульсувала власним життям.
- Вау! - вигукнув Остап, широко розкривши очі. - Це виглядає як величезний світловий коктейль!
Марк обережно нахилився до краю озера.
- Цікаво, яка у нього в'язкість? І чи можна його використовувати як джерело енергії для нашого зорельота?
- Ой, та годі тобі з цією наукою, - засміявся Остап. - Давай просто поплаваємо!
І не встиг ніхто його зупинити, як він з розбігу стрибнув у озеро.
- Остап, ні! - крикнув Марк, але було вже пізно.
Остап занурився у рідке світло і... почав світитися.
- Гей, друзі! Це неймовірно! Я відчуваю себе живою лампочкою!
Блінк, не роздумуючи, поплив за ним.
- О, це набагато краще, ніж моє озеро! Тут я можу бути восьминогом-дискоболом!
Марк все ще вагався на березі.
- А ви впевнені, що це безпечно?
Люмі загадково посміхнувся.
- У житті нічого не буває на сто відсотків безпечним, друже мій. Але іноді варто ризикнути, щоб відчути справжню магію всесвіту.
З цими словами він граційно пірнув у озеро, залишивши за собою слід з маленьких зірочок.
Марк зітхнув.
- Ну добре, була не була!
І він обережно увійшов у воду. Відчуття були неймовірними. Здавалося, ніби кожна клітинка його тіла наповнилася енергією і світлом.
- Гей, Марк! - гукнув Остап. - Дивись, що я можу!
І він почав малювати вологими пальцями сяючі фігури, які залишалися висіти в повітрі. Незабаром усе озеро перетворилося на величезну світлову виставу. Остап малював космічні кораблі, Блінк створював цілі галактики своїми щупальцями, а Люмі показував їм дивовижні сузір'я зі своєї рідної планети.
Навіть Марк, забувши про свою обережність, почав експериментувати, створюючи складні математичні формули зі світла.
- Знаєте що? - сказав він, усміхаючись. - Я думаю, що знайшов спосіб використати це світло для живлення нашого зорельота!
- Справді? - здивувався Остап. - І як ми його транспортуємо?
- О, це найцікавіша частина, - відповів Марк з блиском в очах. Нам доведеться...
Але він не встиг закінчити фразу, бо раптом озеро почало вирувати.
- Що відбувається? - злякано запитав Блінк.
Люмі виглядав стурбованим. - О ні, ми надто довго були у воді. Озеро прокидається!
- Прокидається? - перепитав Остап. - Ти хочеш сказати, що це озеро живе?
- Не зовсім, - відповів Люмі, поспішаючи до берега. - Але раз на 100 років воно змінює своє розташування. І схоже, цей час настав прямо зараз!
Наші герої щосили поплили до берега, борючись з хвилями рідкого світла, які ставали все більшими.
- Ну от, - пробурмотів Марк, видираючись на сушу. - Я так і знав, що ця ідея з купанням до добра не доведе.
Вони спостерігали, як озеро почало підніматися в повітря, перетворюючись на величезну сяючу кулю.
- Це найдивовижніша річ, яку я коли-небудь бачив! - захоплено вигукнув Остап.
- І найнебезпечніша, - додав Марк. - Як ми тепер дістанемося до нашого зорельота?
Люмі загадково посміхнувся.
- О, я думаю, у нас є ідеальний транспорт. Погляньте!
І він вказав на невеликий світловий згусток, який відколовся від озера і завис перед ними.
Остап простягнув руку й доторкнувся до сяйва. Світловий згусток одразу легенько хитнувся в бік, куди він подумки спрямував його.
- О! Він реагує на думки у голові! - здивувався Остап. - Просто уявляєш, куди треба летіти, і він туди летить!
- То це як світловий велосипед без керма? - уточнив Марк.
- Саме так, тільки без педалей і з нульовими шансами впасти, — засміявся Люмі.
І наші герої, сміючись і перемовляючись, застрибнули на свій новий транспорт й полетіли прямісінько туди, де чекав побитий зореліт.
Частина 18. Ремонт зорельота і прощання з Веріданом-15
Несучись на світловому промені, наші герої нарешті дісталися до свого побитого зорельота. Він виглядав так, ніби пережив зіткнення з цілим астероїдним поясом.
- Ох, бідолаха, - зітхнув Остап, погладжуючи пошкоджений корпус. - Виглядає так, ніби його пожувала космічна корова.
Марк одразу ж взявся за огляд корабля.
- Так-так-так, - бурмотів він, згадуючи все, що показав йому Кристал Істини. - Нам потрібні деякі деталі для ремонту.
- І де ж ми їх візьмемо? - запитав Блінк, нервово ворушачи щупальцями.
Люмі раптом просяяв:
- О, я знаю! Недалеко звідси є невеличке поселення. Там ми знайдемо все, що треба.
Коли вони дісталися до поселення, перед ними відкрилося видовище — дивний гібрид космічного порту і сільського ярмарку, який пережив три фестивалі поспіль і досі світився від радості.
Вулиці сяяли неоновими вивісками, що миготіли у своїх власних ритмах, деякі з них навіть сварилися між собою. З прилавків здіймалися пахощі всього на світі: смажених хрустких грибів, металевого озону від плазмових двигунів і чогось підозріло схожого на карамель, але явно було чимось іншим.
Повітря дзижчало: хтось грав на триструнному електробанджо, десь гуділа машина для штучного вітру, а неподалік дві пухнасті істоти сварилися за те, хто з них забув молодших у гравітаційному садочку.
- Ого! - видихнув Остап. - Це місце виглядає так, ніби майбутнє зіткнулося з минулим, вирішило нічого не пояснювати й просто влаштувало вечірку!
Місцеві мешканці були такими різними, що здавалося, ніби хтось відкрив космічний зоопарк і забув закрити двері:
пухнасті кулі з очима, які моргали незалежно одна від одної;
желеподібні істоти, які змінювали колір відповідно до настрою - один, мабуть, щойно виграв у лотерею бо він світився фіолетово-рожевим;
двоногі, шестирукі продавці, які могли одночасно торгувати, жувати, сваритися і рахувати решту, причому не завжди в твою користь.
Один торговець помахав хлопцям всіма шістьма руками:
- Ласкаво прошу чужоземці! У нас якраз знижки для тих, хто виглядає розгублено!
Марк намагався виглядати серйозно, але поруч Остап уже встиг чотири рази схопити щось блискуче. В результаті він активував міні-портал, який телепортував їх на інший край базару. Місцевий продавець лише зітхнув:
- Так, так… третє телепортування за сьогодні. Рекорд поки п’ять, не хвилюйтеся.
Сміючись, з купою деталей, кількома загадковими сувенірами та одним пакетом з написом «Не відкривати, поки не будете впевнені, що хочете цього», вони нарешті вирушили назад до свого зорельота.
Марк одразу ж взявся за ремонт, а Остап допомагав, що в основному означало створення додаткових проблем.
- Остап, я ж просив тебе не натискати на зелену кнопку! - кричав Марк, намагаючись закрити люк, який раптово відкрився.
Після кількох годин роботи, десятка дрібних вибухів і одного випадку з антигравітацією, зореліт був готовий до польоту.
Настав час прощатися. Люмі і Блінк стояли перед кораблем, сумно посміхаючись.
- Ну що ж, друзі, - сказав Люмі. - Схоже, настав час розлучатися.
- Ей, а може ви полетите з нами? - запропонував Остап з надією.
Блінк похитав головою, чи тим, що в нього було замість неї.
- Наше місце тут, на Верідані-15. Але ми ніколи не забудемо наші пригоди!
- І ми теж, - відповів Марк, несподівано розчулившись.
Після теплих обіймів, які виявилися досить складними з Блінком, Остап і Марк піднялися на борт свого зорельота.
- Готовий повертатися додому? - запитав Остап, сідаючи в крісло.
- Ще б пак, - відповів Марк, займаючи місце пілота. - Уявляєш, як хвилюються наші батьки?
Остап раптом спохмурнів.
- Ой, я про це й не подумав. Нас же, мабуть, вже оголосили в розшук!
- Не хвилюйся, - заспокоїв його Марк. - Пам'ятаєш, що сказав Люмі про часові викривлення навколо чорних дір? Якщо пощастить, ми повернемося майже в той самий час, коли вилетіли.
Зореліт злетів у космос, залишаючи позаду Верідан-15 і двох нових друзів, які махали їм на прощання.
- Але як ми повернемося? - раптом занепокоївся Остап. - Ми ж потрапили сюди через чорну діру. Не хочеться знову ризикувати.
Марк замислився, а потім його очі засяяли.
- Пам'ятаєш той дивний пристрій, який ти купив на базарі? Той, що створював мініатюрні портали?
- Звісно! - вигукнув Остап. - Ти думаєш, ми можемо його використати?
- Якщо я правильно налаштую його на координати Землі, то так, - відповів Марк, дістаючи пристрій. - Це буде як космічний портал додому!
Вони активували пристрій, і перед ними відкрився мерехтливий портал, крізь який вони побачили знайомі обриси рідної планети.
- Ну що ж, - сказав Марк, направляючи корабель до порталу, - додому так додому. Але знаєш що, Остап? Я думаю, що це була найкраща наукова експедиція в історії.
- Ти маєш рацію, друже, - усміхнувся Остап. - І хто знає? Може, це лише початок наших космічних пригод.
І з цими словами зореліт влетів у портал, повертаючи двох друзів додому, де на них чекали здивовані батьки і море пояснень. Але це вже зовсім інша історія.
Частина 19. Повернення додому
Зореліт промчав крізь портал, залишаючи за собою розмиті зорі та галактики. Раптом корабель затрусило, наче він потрапив у космічну пральну машину.
- Тримайся! - крикнув Марк, вчепившись у штурвал. - Схоже, ми потрапили в часову турбулентність!
- Часову що? - перепитав Остап, намагаючись утриматися в кріслі. - Ти це щойно вигадав?
- Можливо, - відповів Марк з широкою посмішкою. - Але ж звучить науково!
Корабель викинуло з порталу прямо над їхнім рідним містом. На щастя, був все той же ранній ранок, і ніхто не помітив зореліт, що з гуркотом приземлилася на полі перед сараєм.
- Ну от ми й вдома, - сказав Марк, вилізаючи з корабля. - І, здається, саме вчасно.
Остап глянув на годинник і присвиснув.
- Ого! Минуло лише десять хвилин з того моменту, як ми вилетіли! Батьки навіть не помітять нашої відсутності!
- Ну що, допомагаєш штовхати? - спитав Марк.
- Ага, куди ж я подінуся, - буркнув Остап, закочуючи рукави так, ніби зараз збирається зрушити з місця астероїд.
І вони взялися до справи. Зореліт, хоч і став легшим після ремонту, усе одно був важкуватим, особливо коли доводилось тягнути його до старого сараю, намагаючись не підіймати зайвого шуму. Хлопці тягнули, штовхали, ковзали, шепотіли одне одному коментарі, які точно не варто казати при батьках, і зрештою таки впхнули корабель усередину.
- Як ми його сховаємо? - задихаючись, спитав Марк.
- О, я знаю! - засяяв Остап. - Пам’ятаєш ту голографічну штукенцію із Верідану-15? Яку я… ну… випадково прихопив?
Марк лише хитнув головою, ніби він уже звик до того, що Остап випадково прихоплює міжзоряні технології. Остап клацнув кількома перемикачами на приладі. Зореліт одразу втягнувся під шар голограми та зник, перетворившись на купу старих мішків, списаних металевих деталей і коробок, які стояли в сараї роками й нікого не цікавили.
- Ото й усе. - задоволено видихнув Остап. - Якщо хтось це знайде, то тільки миші. І то ті, що не вміють читати.
Вони тихцем вислизнули із сараю, зачинили двері й подалися вузькою стежкою до своєї вулиці. Ранок тільки прокидався: птахи вже щебетали, ліхтарі поблискували останніми іскрами, сусіди ще спали, а повітря було прохолодне й тихе.
Хлопці йшли швидко, намагаючись виглядати максимально буденно - настільки, наскільки можуть виглядати буденно двоє підлітків, які щойно сховали зореліт у сараї. Вони оминули шкільний двір, пролізли крізь живопліт, і нарешті вийшли на свою вулицю.
Будинки стояли такі ж мирні та сонні, неначе нікому й на думку не спадало, що всього кілька хвилин тому двоє хлопців повернулися з іншої планети.
Марк запитав:
- І що тепер? Повернемося до нормального життя?
Остап загадково посміхнувся.
- Нормального? Після всього, що ми пережили? О ні, друже. Це лише початок. Хто знає, які ще дива чекають на нас у цьому Всесвіті!
І з цими словами двоє друзів розійшлися по домівках, несучи в собі таємницю найбільшої пригоди в їхньому житті. Поки що.
А десь далеко, на планеті Верідан-15, Люмі і Блінк дивилися на зорі, гадаючи, чи не прилетять їхні земні друзі знову. Але це вже зовсім інша історія.
