Все почалося, коли я ще був дитиною.
Я змалечку бачив те, чого інші не бачили. Спочатку задавав питання, але після косих поглядів батьків і друзів я почав про це мовчати. Та сьогодні я все вам розповім і навіть поділюся правилами, як себе вести, якщо щось побачите.
Отже, давайте по порядку. Я розповім вам свою історію – і не тільки.
Вперше щось незвичне я побачив у дев’ять років, але тоді мій брат сказав, що мені просто здалося, і я йому повірив. Та чим більше часу проходило, тим частіше й частіше я їх бачив, поки не почав бачити майже постійно.
Можна спитати: кого саме? Я відповім – істот інших світів, точніше їхні тіні. Одне з головних правил – робити вигляд, що ви їх не бачите. Бо вони теж бачать вас. Вони повсюди. Вони дивляться та шукають тих, хто їх бачить або чує. Для чого? Я не знаю. Деякі просто хочуть поговорити, а деякі – забрати вас у свій світ. Я думаю, ті, хто просто зник у своїх квартирах, – це їхня робота.
Інколи вони виглядають як звичайні люди. Ви майже не зможете їх відрізнити, але знайте – вони повсюди. Я спочатку бачив їх рідко, а зараз – щодня, кожну хвилину.
А тепер – головне.
Наш світ не один. Є багато інших – за різними межами часу, простору, матерії. Там живуть істоти, яких ви навіть не зможете уявити, бо людська уява має межі. І навіть якщо вам вдасться приблизно їх уявити, ви або збожеволієте, або серце зупиниться, або… хто знає.
Але я не про це. Я тут, щоб розказати про їхні світи. І перш за все – як я вирішив про все це говорити.
Мені було 18.
Я хотів попросити сигарету в чоловіка. Він посміхнувся, дав мені одну й побажав гарного вечора. Я подякував. Він зробив кілька кроків і… зник. Просто розчинився в повітрі. Сигарета залишилася в моїй руці.
Через кілька днів до мене підбігла злякана дівчина. Вона побачила, що я дивлюся на неї, підійшла й запитала:
– Ти мене бачиш?
Я відповів:
– Так.
Вона спитала:
– Ти справжній?
Я сказав:
– Так.
Вона зітхнула і прошепотіла:
– Роби вигляд, що нічого не бачиш. Багато істот бродить тут. Якщо вони зрозуміють, що ти їх бачиш, – заберуть.
Після цього вона майже побігла далі. І за хвилину… зникла. А я просто над цим посміявся.
Через деякий час я натрапив в інтернеті на фото. Це була вона. Підпис під ним: «Пропала три роки тому». Я відгукнувся, написав, що бачив її біля кафе. Мене викликали дати показання.
На камері було видно, як я йду вулицею, зупиняюсь, щось кажу, сміюся і йду далі. Але… я був один. Люди подумали, що я не в собі. Друзі відвернулися. Всі вирішили, що мені потрібна психіатрична допомога.
Я залишився один.
Я почав жити, мов привид серед великого міста. На роботу мене ніхто не брав. Моє життя проходило повз мене.
Декілька днів тому я прогулювався по парку. Там до мене підійшов чоловік у дивному одязі: чорне довге пальто, циліндричний капелюх, обличчя майже закрите. Його очі світилися яскраво-зеленим, мов ізумруди або вогонь.
Він спитав:
– Хочеш побачити більше? Хочеш навчитися користуватися своїм даром?
Його голос звучав одночасно низько й м’яко, лунав звідусіль. Було відчуття, що цей голос звучить у мене в голові.
Я відповів:
– Це не дар, це прокляття.
Я навіть не хотів знати, звідки він знає про мою здібність.
Він посміхнувся. Потім простягнув мені перо й білий аркуш паперу. Після чого розвернувся й просто зник. Мене це вже не дивувало.
Я сів на лавку, дивлюсь на перо й аркуш. Підняв голову – бачу чоловіка в синій сорочці на даху багатоповерхівки. Він робить крок і падає вниз, але перед ударом… зникає. І знову з’являється на даху. І знову стрибає. І знову зникає. Наче зациклене відео.
Я подивився на аркуш – і захотів писати. Почав: «На даху будинку стоїть людина…» – і перед очима все поплило.
Я опинився в іншому світі.
Не було землі – тільки будинки різних форм і розмірів: круглі, спіральні, височенні. Люди ходили, стрибали і не боялися впасти. Всі в синіх сорочках і сірих брюках. Я бачив того самого чоловіка. Хотів його покликати, але зрозумів – я просто глядач.
Я глянув на себе – я був у такій самій сорочці. Мої ноги повели мене до краю. Я не контролював себе. Зробив крок – і не впав, а пішов по стіні будинку вниз.
Далі – тільки будинки. Жодної землі, жодного неба. Верх і низ зникли.
І раптом я отямився. Вже вечір. Я сиджу в парку, тримаю аркуш і перо. На аркуші – опис світу, який я щойно бачив.
Переді мною знову з’явився чоловік із зеленими очима. Він узяв листок, глянув і сказав:
– Ще рано. Практикуйся. Колись напишеш і мою історію, але тобі ще рано.
І зник.
Потім, коли я прийшов додому, я побачив на столі стопку білосніжних аркушів і те саме перо. На записці було написано: «Практикуйся. Я очікую».
І все.
Тоді я зрозумів: я буду писати. І розповідати вам про ці світи, їхніх жителів, істот. Ласкаво прошу в мій світ і їхні світи.
