«У нашому світі існують сили, сильніші за людину й навіть за те, що ми звикли вважати непорушним. Чи вони добрі, чи злі — не має значення. Вони водночас і світлі, і темні. Між добром і злом немає чіткої межі.»
Сьогодні я розповім вам про одну з таких істот. Точніше — про її тінь. І ця зустріч змінила мене назавжди. Але спершу — невелика передісторія.
Я зустрів цю тінь кілька років тому, ще не знаючи про свою здібність. Було літо, звичайний день.
Опівдні я пішов до лісостепу, подалі від міського шуму, щоб почитати й відпочити, побути на самоті. Я був у зеленій сорочці та джинсах, узяв із собою невелике покривало, книгу й воду. Через кілька годин я вже був на місці: крокував стежкою, слухав спів птахів, шурхіт трави й листя на деревах.
Стежка вивела мене до дубів. Вони були висаджені в три ряди, високі, немов велетні, що торкаються неба. Між рядами стежка простягалася далі — ніби коридор між деревами. З одного боку дубів розкинулося занедбане поле, з іншого — яри, кущі й дерева. Десь на горизонті виднівся ставок. А дуби між цими двома половинами були немов міст чи стіна, яка розділяла два світи. Я йшов цією «стіною», милувався всім, аж поки стежка не закінчилася доволі кумедно: там, де мала б іти далі, стояли кущі, й дуби теж закінчувалися.
Я озирнувся й побачив невеликий пагорб у тіні старого дерева. Зійшовши зі стежки, я піднявся на нього. За ним внизу лежали звичайні камені. Але, придивившись, я зрозумів, що вони викладені у химерну форму, схожу на серце. Я не надав цьому значення, розташувався на пагорбі, розстелив покривало, відкрив книгу й глянув на годинник: було вже 15:30. Подумав, що почитаю кілька годин і піду назад, щоб встигнути до темряви, бо ліхтарика не мав.
Я сів і почав читати. Здавалося, я розчинився у книзі. Отямився лише тоді, коли почало сутеніти. Подивився на небо, побачив, що вже сонце почало торкатися горизонту. Його останні промені залили небо яскраво червоно-рожевим, усе навколо його сяйвом, і ні однієї хмарки. Я зрозумів, що треба поспішати. Склав покривало й збирався спускатися, коли почув шурхіт і кроки. Хтось біг на мене зі сторони кам’яного «серця».
Я різко сховався за дерево й трохи виглянув. У останніх променях сонця на пагорб, де хвилину тому стояв я, вибіг чоловік — увесь у крові. Я вже хотів вийти й надати йому допомогу, як раптом його ногу схопила рука з довгими пальцями. Вона була неприродної форми: більше суглобів, ніж у звичайної руки, надто довга. Рука стиснула чоловіка й із величезною швидкістю потягла до того, кому належала, — до тих самих каменів. Усе навколо замовкло, тиша немов усе погрузло у вакуум.
Тільки мої інстинкти закричали: треба бігти й у жодному разі не дивитися, що там.
Я повільно вийшов з-за дерева, краєм ока глянув у бік, куди потягли чоловіка, й побачив:
високу, худу, антропоморфну постать. Її руки торкалися землі. Уся чорна, немов зі смоли, ніби в чорному смокінгу. А замість обличчя — рівна поверхня, без очей, без рота, без носа. Цього було досить, щоб я всім тілом відчув: воно мене бачить. Я згадав, що мені колись казали: вони не повинні знати, що ти їх бачиш.
Я спокійно спустився з пагорба й повернувся до стежки. Хотілося кричати й бігти, але я відчував: якщо зроблю це — мені кінець. Я тримався з усіх сил, не подавав вигляду й ішов далі.
Відчуття, що за мною спостерігають, не покидало мене. Лише іноді шурхіт дерев, немов лезо ножа, розрізав гнітючу тишу. І в ці моменти відчуття чужого погляду на спині тільки посилювалося. Я навіть не пам’ятаю, як дістався додому, сил не вистачило навіть роздягнутися — просто знепритомнів у коридорі.
Зранку все тіло нило, голова була важка, думки — ніби в густому тумані. Глянув на годинник — уже майже вечір. Я якось дістався кухні, заварив каву. Аромат трохи підбадьорив, але надворі вже темніло. Я підійшов до вікна, щоб його зачинити, й знову відчув цей погляд.
Згадав учорашнє. Опустивши очі у двір, побачив його. Повільно зачинив вікно, щоб не бачити, й пішов у кімнату. Та коли зайшов, він уже стояв за вікном і дивився просто на мене.
Я повільно підійшов, руки тремтіли. Різко зачинив вікно. Підійшов до ліжка — й знову втратив свідомість.
Декілька днів я не відкривав вікон і навіть не виходив з дому. Було моторошно, відчуття, що за мною стежать, не відпускало. Аж одного ранку відчуття погляду просто зникло. Ось так просто взяло і пропало, і більше я його не бачив.
Минуло вже декілька років, і тепер я вже знаю про свою здібність. Я його не забув. Але чи пам’ятає він мене? Це ще одна історія — історія тіней Стаса та Петра. Я згадав про неї, і мене не полишає бажання почути й побачити його історію.
Мені моторошно щоразу, коли я згадую, але, знаючи, що всі, кого я зустрічав, теж несли у собі жах, хоча й не становили жодної загрози, я думаю — він сам хотів розповісти. Та я ще не знав, що зможу його почути. Але зараз почую. Тому, як би мені не було страшно, я піду, чого б мені це не коштувало.
Ось я вирушив, узявши із собою рюкзак із кількома аркушами паперу, пером і чорнилом, а також воду та невеличку похідну аптечку — про всяк випадок. Одягнув чорну кофту з великим каптуром і джинси. Вийшов я під вечір — я завжди любив заходи сонця, тож обрав саме цей час.
Ось я вже йду лісостепом тією ж стежкою. Підводжу голову — сонце все ближче до горизонту, скоро смеркне, але я вже близько. Але цього разу чим я ближче до місця, тим менше звуків, немов із кожним кроком я все більше замуровуюся у вакуум. Ось і дуби, ось і кущ, і пагорб. На мить я зупинився, озирнувся навколо — жодної живої душі, жодного звуку. Стою перед пагорбом, а звідти, з-за вершини, віє холодом. Я глибоко, з легким тремтінням, видихнув і рушив далі.
Піднявшись на пагорб, побачив, що сонце вже торкається горизонту, як і в першу нашу зустріч. Дивлюсь далі — на кам’яне серце, униз. І ось там, у центрі цього серця, в останніх променях сонця, наче сама тінь почала матеріалізуватися, згущуватися, стаючи все більше схожою на антропоморфну постать, соткану з самої темряви.
Це відчуття — погляд, що пронизує наскрізь. По шкірі пробігли мурахи, дихання стало уривчастим, серце наче впало до п’ят. І я посміхнувся.
За кілька хвилин, які промайнули непомітно, усе занурилося у повну тишу: ні подиху вітру, ні співу птахів, навіть шелесту листя. Здавалося, сам світ боявся цього. І ось — він стоїть. Я дивлюся прямо на нього. Він, як тоді, зовсім не змінився. Але, придивившись уважніше, я побачив: на його голові — немов мішок, зав’язаний на шиї.
Я ледве вимовив, звертаючись до нього:
— Я тебе бачу… Розкажи мені свою історію…
Після цих слів він у мить опинився просто переді мною. Він був високий. Його рука торкнулася мого обличчя.
Я гадав, що буде боляче, але дотик був ніжний, немов мамина рука. І мене повністю огорнула темрява.
