Всім читачам та слухачам привіт! Сьогодні я вам покажу історію, яка сталася з двома тінями, яких я зустрів на вулиці, коли йшов до магазину.
Одна тінь належала молодому хлопцю, а інша — старцю. Вони поводилися між собою як товариші, і це мене здивувало.
Коли я підійшов до них, вони обернули голову на мене. Мені стало трохи страшно, але я зрозумів: вони бачать мене. Я простягнув руку і ледь прошепотів:
— Покажіть свою історію.
Вони простягли руку в відповідь. Коли наші пальці торкнулися, я побачив…
Петро та Стас дружили ще з дитинства. Їх об’єднувало одне незвичне хобі — досліджувати давно покинуті будівлі, ті, що забуті часом і людьми. Темні підвали, пліснява на стінах, скрипучі підлоги — для когось це страх, а для них — виклик. Свого роду адреналінова залежність.
Одного вечора, повертаючись після чергової такої прогулянки, Стас раптом промовив:
— Друже, я вирішив поїхати в село до дідуся. Хочеш зі мною? Пожаримо шашлики, вип’ємо пива.
— Можна, — відповів Петро. — Але там є покинуті будівлі?
— Та це ж майже мертве село. Лишилась, мабуть, одна вулиця, а все інше — порожнє. Лазь де хочеш.
— Тоді поїхали, — мовив Петро з ледь помітною усмішкою.
Через кілька днів вони опинилися в селі, яке здавалося замороженим у часі: зарослі подвір’я, вибиті вікна, вивітрені паркани й дивна, майже відчутна тиша. Повітря було важким від запаху гнилої трави й вологості. Дрова тріщали в багатті, поки вони смажили шашлики. Пиво розливалося по склянках, але відчуття тривоги не полишало їх.
— Село майже мертве, — зітхнув Петро. — Чому дідусь не переїде до міста?
— Каже, що це його рідне місце. Він тут виріс і тут помре, — відповів Стас.
— Зрозуміло… Куди завтра підемо?
— Пропоную пройтися селом, а ті будівлі, що найбільше зацікавлять — дослідимо.
— Добре, — погодився Петро.
Раптом на ґанку з’явився дідусь. Його обличчя було зморшкувате, а погляд — гострий, мов лезо ножа. Він тихо й повільно ступав, ніби кожен крок важив цілу вічність.
— Внуку, ти зі своїм другом — бовдури, — холодно промовив він, не відводячи погляду. — Ви навіть не уявляєте, що вас може чекати в таких місцях. Якби знали — не сунули б носа туди, де не треба.
Петро й Стас поглянули один на одного, відчуваючи, як холод пробіг їм по спині.
— Дідусю, — з обережністю запитав Петро, — ти щось знаєш про ті будівлі?
Дідусь повільно поклав трубку до губ і затягнувся густим димом.
— Слухайте уважно, — промовив він, голосом, що тремтів, але був сповнений ваги. — Там, де давно не ступала людська нога, оселяється не людина... а те, чого краще ніколи не зустрічати. Якщо потривожити їх — можуть бути страшні наслідки.
Стас посміхнувся, намагаючись зняти напругу.
— Та це казки для дітей.
Дід тільки глибоко зітхнув і знизив голос:
— У нас тут є одне таке місце. Он там, майже на краю села...
Він замовк, ніби злякавшись, що скаже забагато.
— Тху на тебе. Не ходіть туди. Запам’ятайте — не ногою туди!
Після цих слів дід різко зачинив двері, залишивши хлопців з гнітючим відчуттям небезпеки.
— Петре, чув? Ми обов’язково маємо туди сходити!
— Може, не варто… — Петро трохи злякався.
— Ні, мусимо. Завтра поговоримо з місцевими, дізнаємось усе, що можна, і тільки потім підемо. Щоб ти не переживав так сильно.
— Добре, — невпевнено погодився Петро.
Наступного дня після розмови з дідом Петро та Стас вирушили ще до світанку. Село лежало в глибокій тиші — не тій, що буває перед пробудженням, а в тиші, яка триває десятиліттями.
Порозпитавши кількох старих, що лишились ще в селі, вони попрямували до краю села.
Навколо — зарослі двори, поламані паркани, сліди від коліс, яких тут не було вже давно. Стежки, мов вени, прорізали землю, ведучи невідомо куди.
— Якось… гнітюче, — тихо промовив Петро, намагаючись не ступати на гілки, що могли хруснути. — І не через занедбаність. Наче щось стежить з-під землі.
— Можливо, й справді щось стежить, — пробурмотів Стас. Усмішка не дійшла до його очей.
Вони йшли мовчки. На роздоріжжі, де земля була особливо м’яка після вчорашнього дощу, похилився старий дорожній знак. Вітер завивав у порожніх шибках, ніби намагався сказати щось забуте.
Петро озирнувся — на мить йому здалося, що в одному з вікон промайнуло чиєсь обличчя. Але коли придивився — там була лише чорна порожнеча.
— Нам туди, — сказав Стас. Його голос був спокійним, але крок — пришвидшився.
Ще через кілька хвилин вони зупинилися перед великим будинком. Він виділявся серед інших — готичні обриси, потріскані стіни, вибиті вікна. Цей дім давно вже не бачив життя.
— Стасе, я чув легенду про цей дім. І вона доволі моторошна, — промовив Петро.
— Давай коротко. Що там за легенда? — озвався Стас скептично.
— Казали, якщо зайти всередину, стати в залі в центрі кола й зануритися в повну тишу — щось почне відбуватися. Якщо не втечеш вчасно — помреш.
— Ага, страшилка для дітей. Це ж просто стара хата. Пішли вже, — буркнув Стас і впевнено рушив до дверей.
Петро з ваганням, але пішов за ним.
Усередині їх зустріли облуплені стіни, залишки старої фарби, пил у повітрі. У великому залі стояли масивні колони — деякі розбиті, інші хитались, але ще трималися. Підлога встелена плиткою, в центрі — викладене коло темнішої, ніби залитої кров’ю.
Стас став у центр зали й глянув на Петра:
— Давай, ставай у коло. Перевіримо твою байку.
Петро непевно став поруч. Стас показав пальцем:
— Тихо. Повна тиша.
Запала мертва, гнітюча тиша. Здавалося, навіть повітря завмерло.
І тут…
Клац.
Один-єдиний звук — чіткий крок.
Хлопці здригнулися.
Ще один крок. І ще.
Клац... клац... клац...
Простір ніби згущувався — кольори блідли, стіни темнішали.
Стас зірвався першим. З криком вибіг із кола. І зник.
Петро залишився. Від страху його оціпеніло.
Останній крок — прямо перед ним.
Нікого не було видно. Але він відчував: хтось поруч. Хтось дихає. Холодно.
Темрява поглинула все. Зір зник — натомість загострилися інші відчуття.
Дихання — біля шиї. Холод у грудях.
Клац... клац... клац...
Кроки — з різних боків. Важкі, мов підбори чи підкови.
Потрохи повіяло різними запахами:
Зліва — дощ і земля.
Справа — ліки.
Спереду — яблука, кориця, хліб.
Позаду — сіно, свіже повітря.
Руки наштовхнулися на двері. Чотири. В кожному напрямку.
Із темряви — голос. Багатоголосий. Беземоційний. Нелюдський:
— Вибери шлях.
Він нічого не міг сказати, навіть поворухнутися.
— Вибери шлях, — повторили беземоційні голоси.
Петро злякався, ледь прошепотів:
— А якщо не виберу?..
— Тоді станеш частиною нас, — донеслось у відповідь.
Він вирішив вибрати ліві двері, бо з того боку пахло дощем — він любив цей аромат.
Він намацав ручку дверей, натиснув на неї та штовхнув — двері з легким скрипом відчинилися.
Все довкола змінилося миттєво. Як тільки Петро ступив за поріг, будинок зник — наче його ніколи й не було. Замість нього розкинулося поле, ще вологе від недавнього дощу: краплі повільно стікали з листя, земля під ногами була м’якою і темною. Холодний подих осінньої сирості ніс вітер, тягнучи з собою запах мокрої трави й терну.
Петро відчував, що всередині нього щось змінилося — невидимо і невагомо, немов легкий вітерець, що пробіг крізь думки. Але оглядаючись на себе, він не помітив жодних зовнішніх змін — руки, обличчя, тіло залишалися такими ж, як раніше. Щось було інакше лише в душі, але що саме — він не міг збагнути.
— Стас?! — крикнув він, озираючись навколо.
І раптом він побачив як Із тіні під старим деревом вийшов чоловік. Згорблений, у поношеному плащі, з сивою бородою. Очі — знайомі. Але надто втомлені.
— Петре... — тихо промовив він, ледве стримуючи емоції.
Петро здригнувся.
— Стасе? — прошепотів він, повний здивування і невіри.
Старий чоловік кивнув, а в його очах читалася довга втома і біль.
— Петре... я не можу повірити, що це ти. Ти виглядаєш так, наче щойно вийшов із того будинку.
Петро похитав головою.
— Але ж ми зайшли туди лише хвилин 15–20 тому... А ти... ти старший. Дуже старший.
Стас гірко усміхнувся.
—А для мене минуло сорок років. Я прожив їх тут, у цьому світі, чекаючи на тебе. Кожного дня, кожної ночі.
Петро не міг відвести погляду, намагаючись осмислити те, що сталося.
Він відчув холод у грудях і важкість у серці. Розумів, що з ним сталося щось глибоке і незворотне. Щось, що змінило його назавжди.
Вітер підняв мокре листя, і час ніби завмер між ними — двоє друзів, розділених таємницею часу.
Різко я отямився у себе в кімнаті. Я сидів за столом — декілька аркушів було покриті записами. Пробігнув очима по них і зрозумів: це те, що я бачив, і що ви щойно прочитали.
Це нагадало мені мою історію про закинуту будівлю та її істот… але це вже наступного разу.