– Невже ти поїдеш?
Роза притисла кулаки до грудей, промовляючи слова одними губами. Покусаними, з кров’янистими ранками. За сьогоднішню довгу ніч вона їх ледь не з’їла. Як і внутрішні сторони пухлих щок.
– Це самогубство, Едіку, – видихнула. – Залишся.
– А в мене хіба вибір є? – Едуард всміхнувся ностальгічно-сумно. Так зазвичай дивляться на тих, кого бачать востаннє. Хоча до від’їзду залишався ще день. Едік і сам чудово знав цей погляд – так на нього самого дивився тато незадовго до смерті.
Роза вдихнула побільше повітря. Тремор бив все її тіло, від плечей аж до ніг. Вона сіпалася кожної секунди, наче від незримих ударів, і з кожним вдихом повітря в кімнаті все меншало.
– Звісно, є, – слова давалися важко. Вона замовкла, втупилася скляним поглядом у стіну, а потім змахнула руками, вдарившись долонею об журнальний столик поруч, і на межі істерики защебетала таким високим голосом, що, здавалося, потріскаються вікна: – Звісно, є! Ти… Ти доучуватимешся, потім підеш працювати в поліклініку сюди, до нас, на Драгоманова. Лізина мама точно допоможе! А на вихідних ти так само продаватимеш гітари в Любчиковому «Акорді», а я далі працюватиму на Юрія Степановича, після того, як пані Марія звільнилася, мені зробили прибавку до зарплати, – Роза тараторила, захльобувалася сльозами і словами, розібрати, що вона говорить ставало дедалі важче, – і в нас буде весілля, приїде моя тітка з Італії, і Ліза, і Тіма зі Стасіком, малу грати покличем, і все буде добре, і все буде як раніше, і-
– І я спокійно спостерігатиму за тим, як рашисти по шматку їдять нашу землю? – невесело засміявся Едік. Зітхнув. Обережно ступив крок до коханої, опускаючи руку в примирливому жесті їй до плеча. – Роз… Яке навчання, яка робота, про що ти? Не буде як раніше. Війна не дасть нам такої привілеї. Не зараз.
Але вона різко перехопила його шершаву долоню.
– На холеру ти там треба? – прогарчала. – В тебе ні досвіду, ні знань. Ти лікар, не солдат!
– Саме тому я і повинен! – викрикнув Едік. А потім стулив губи і стис кулаки.
Крізь Розині слова, злі і гострі, крізь її погляд пробивалася якась дитяча наївна образа. Едуард вже чув її раніше: давно, коли вони були вже-майже-не-дітьми, і коли марно намагалися зійтися, з необережності розбиваючи одне-одному серця. Якби того Різдва Ліза не взяла все у свої руки, хтозна, чим би скінчилася ця історія – і вони щиро вдячні їй за це. Навіть, якщо так і не встигли сказати вголос.
«Скажи, що любиш мене».
Роза поклала долоню йому на обличчя. Ніби просила поглянути собі в очі. Провела пальцями по гострій вилиці, по дводенній щетині, контуром вниз до масивної щелепи. Зупинилася на його підборідді. Торкнулася великим пальцем ямки.
«Скажи, що потребуєш мене».
– А якщо тебе?
– А якщо мене – значить, так треба.
