Пам'ятаю, колись мій колега, який поступово переходив від лірики до великої прози, у мене запитав: «Софіє, що робити, якщо я пишу вибірково – спочатку кінцівку, потім епізод із середини, потім ще десь ближче до кінцівки, потім – початок?»
Я відповіла: «Плакати, бо з вірогідністю у 70% якась із сюжетних ліній у тебе не зійдеться».
Трішки подумавши і пописавши 50000+ слів роману та ще Господь знає скільки оповідань і нарисів для практики в такому режимі, я змінила формулювання:
– Це важко, але потрапити у 30% тих, у кого все пройшло гладко, досить просто:
По-перше, спробуй хоча б схематично зобразити свій сюжет. Бажано посценово, або хоча б із головною подією, що має трапитися у цій сцені. Тоді ти розумітимеш, де у тебе діра.
По-друге, приділяй час письменництву, але не перетворюй життя у письменництво, щоб не зловити вигорання. Воно особливо небезпечне, якщо стосується великої прози. Велика робота – велика втома.
По-третє, не пиши в стіл, навіть якщо пишеш в стіл. Хоча б фрагментарно показуй свій текст друзям, викладачам, редакторам, декламуй його на вулиці (привіт, Рівне) та в колі однодумців (привіт, «Нота»). Це буде страшно вперше, це буде страшно втридцяте, але таким чином ти розумітимеш, на які епізоди аудиторія реагує краще.
Проза – не вірш, де кожне слово стоїть на своєму місці і виконує певну смисленнєву функцію, і якщо поміняти їх місцями сенс розпадеться. Це кропітка робота, пазл, а якщо ти ще й пазлово пишеш ці пазли – то це виходять пазли в квадраті.
Рекомендую бути архітекторами, а не садівниками, коротше кажучи.
«Я не знаю, – в результаті відповіла йому я. – Запитай у того, хто точно дасть відповідь, як тобі потрібно писати. Я можу лише дати поради. І як їх вже дала».
Мій колега тоді роззирнувся по літературній студії і зрозумів, що серед присутніх ніхто йому не скаже, як потрібно писати прозу.
Але це його чомусь не засмутило.
Чому?
У тгк більше, підписуйтесь :*
