Крапелька - уламочок синього скла - із дзвоном впала на підлогу. Так характерно, по-музичному, ніби і зовсім не крапелька: дзинь. А потім: дзинь-дзинь.
І ще тричі. Дзинь-дзинь-дзинь.
Із таким звуком падають зірки. Я не чула - вони самі казали. Вони багато говорять, варто лиш прислухатися: щось про атмосферний тиск, болючі на дощ коліна і вередливих дітей. Ще вони сміються - і тоді пульсують, як серце, сліпучим жовтим світлом, що подекуди їх плутають з супутниками і станціями. А інколи вони спеціально так пульсують - щоб їх плутали.
Зірки соромляться. І бояться. Я не знаю - вони самі шепотіли. Вони часто шепочуть, варто лиш звернути увагу: щось про далекі гавані космічних глибин, біль у голові від постійного світіння і сонних дітей. Ще вони плачуть - і тоді ховаються за першою-ліпшою хмарою, щоб витерти ніс і очі. Інколи вони спеціально так ховаються - коли не хочуть бачити, що відбувається на Землі.
Зірки говорять мовою любові - забутою настільки, що навіть діти, єдині живі її носії, вже ледь-ледь вимовляють слова.
Інколи зірки спускаються на щогли кораблів і повисають на верхівочках, плутаючи моряків. Осідають на флюгерах домівок, і коли дме вітер - їхні блискітки опадають на землю. Потім вони проростають: хто ракушками, хто вапняком. Вчені скажуть, що колись на цьому місці був океан, і зірки засміються, пульсуючи.
А коли на ракушки і вапняк бризне кров, щогли знесе уламком, а флюгери проваляться всередину будинку - зірки заховаються за хмарами. І не захочуть виходити.
Я говорю з тобою мовою любові, зірко.
На щастя, я поки не знаю інших мов.
Чому ти мовчиш?
