Розділ 1
Це сталось дуже давно в одному маленькому містечку, де всі знали один одного. Де завжди вітаються зі всіма і охоче розпитували туристів, котрі затримались на день чи два. Те місце, де здавалося місцевим легко навіть думки твої прочитати варто лише відповісти поглядом на їхній... Прекрасна й мовчазна місцина з чудовими краєвидами та на диво рівними галявинами. Літня пора була особливо таємничою і складною, бо це час дитячих ігор, досліджень лісових насаджень і дорослішання. Тамтешнє сонячне літо цілувало веснянками дитячі щоки та радило бути обачними. Для дорослих стало нормою контролювати дозвілля дітей, навіть, звикли до нових умов та, здавалось, і ніби шиї в них стали більш гнучкі. Містечко складалось з 3-х невеликих районів, звідти дороги вели на головну вулицю біля Мерії і там були зібрані всі необхідні магазини, аптеки, перукарні, закусочні з атмосферними барами. Кожні вихідні жителі полишали свої турботи та йшли до центру розважитись.
Раз на місяць сюди прибував луна парк з атракціонами та цирковими виставами. Всюди пахло попкорном, солодкою ватою та смаженим хлібом із сосисками. Для дітей та підлітків це був ковток свіжого повітря і вечори здивувань та щирого сміху. Їхній всесвіт ставав ширшим завдяки появі бродячих артистів, від побачених вмінь молодь прагнула відшукати й дослідити власний потенціал. Від самої думки їм лоскотало розум, а в очах з'являвся блиск надії на цікаве та наповнене життя, що не зрівняється з існуванням в мікроскопічному місті Макейден. Хоча, взимку тут коїться справжня магія, варто лише дістати різдвяні гірлянди. Дітлахи собі бігали між рядами з розважальними конкурсами а батьки ледве встигали за ними. Підліткам було простіше, адже вони завжди ходили купками і були більш організованими. Бо їм вже була відома одна легенда, яка мала дуже сумний кінець.
Раз на кілька років хтось викрадав дітей і завжди тільки двох з проміжком в тиждень чи два. Неподалік місця зникнення поліцейські знаходили конопляний джгут без крові та пошкоджень, довжиною 2,5 метра. Два роки тому вкрали двох із середньої школи з паралельних класів: Дена і Пітера, їм було по 12, вони сиділи разом на біології та математиці і завжди встигали підрізати кінчики довгих хвостиків ровесниці Софійці, бо та сиділа перед ними та робила вигляд, ніби не чула звуку ножиць. Їх так і не знайшли, а щоб закрити справу поховали пусті труни. Коли всі почали сходитися до чортового колеса Софія уявляла як кожен будучи на вершині вдивлявся в сутінковий ліс з надією побачити хоча б тіні зниклих дітей. І востаннє помахати їм рукою на прощання, щоб не так сильно гризло сумління... А може погано шукали? Чому ж так недогледіли? Як захистити інших дітей? Після цих думок спогади минулого змусили дівчину відкусити добрий шмат хот-догу до половини і попрямувати в палатку тиру. Тут гуляв аромат холодного заліза та мастила, яким змащували пневматичні гвинтівки. Юна снайперка ще раз відкусила хот дог і поклала неподалік від себе на стійку каси.
"Скільки тобі пульок?" - спитав касир - "25 чи 50?"
"100, будь ласка, хочу виграти хороший приз" - відповіла Соня.
"Тримай, але пам'ятай про те, що пульки вм'ятиною вниз" - уточнив касир.
"Угу... " - Соня вже зарядила перші дві і прицілилася в найменші мішені.
Перший постріл і влучання потім другий і знову прямісінько в яблучко. Ще раз вкусивши хот-дог, Соня перезарядила гвинтівку та почала стріляти по крупнішим об'єктам. Вона завжди так робила, як їй здавалось, якщо робити навпаки, тобто, починати з менших та йти до більших мішеней концентрація прицілу буде ясною. Ну і звісно більше шансів щось виграти, бо треба одразу налаштовувати свій мозок на складнішу задачу та уявляти, що обов'язково поцілиш правильно.
"Ми самі є творцями нашої реальності" - ця фраза завжди роїлася в думках дівчини і, власне, доволі часто допомагала їй в непростих ситуаціях. А таких ситуацій вистачало: набридливі старшокласники з незрозумілими кличками, батьки зі своїми претензіями по оцінках, сусіди зі своїми співчутливими поглядами…
- Ну ти і монстр.
Сміючись вигукнув чоловік.
- Всіх пристрелила, навіть маленьких кроликів.
Зітхнувши простягнув Соні найгарнішу коалу в солом'яному капелюсі.
- Дякую, але така в мене є, хочу он ту панду.
Дівчина вказала пальцем на злегка брудну іграшку приблизно 1 метр у висоту та приблизно стільки ж і в ширину.
- Ти певно жартуєш?
Здивовано запитав він.
- Ця панда потужний талісман, відколи вона тут всі відвідувачі почали брати від 50 пульок і більше.
- От тому я її і хочу!
Не відступала дівчина та сміючись загортала в крафтову обгортку вже холодний хот-дог.
Чомусь закуска більше смакувала вдома вже охолодженою, ніби ставала більш соковитою.
- Добре, але ти маєш прийти ще завтра, щоб я мав змогу трохи відбити касу.
- Ви ж і так знаєте, що я тільки сюди і приходжу, терпіти не можу каруселі і чортове колесо. Одного разу я була на колесі з братом і він так довго вдивлявся в ліс, а потім наблював мені на ноги. Сказав потім, що в нього поганий вестибулярний апарат, тому я ніколи не каталась з ним більше...
В її очах почали збиратись сльози, тому касир вийшов з-за стійки з пандою та вручив її Соні.
Витерши сльози та обійнявши чорно-білого ведмедя вона кивнула та вийшла з під камуфляжного тенту. Вечір вже був настільки темним, що освітлення від вуличних ліхтарів спускалось на землю немов згустками сонячної карамелі. Думки Соні почали заповнюватися спогадами про Девіда, її старшого брата, з яким вона ще будучи в 4-му класі могла говорити про все, що завгодно. Ніби він був єдиним у світі, з ким так легко ділити таємниці та знайдені дрібнички, наприклад, той уламок дзеркала з видряпаною літерою грецького алфавіту Омегою. Ночами Соня помічала, що брат не спить і побачила, як хлопчик вдивлявся в уламок дзеркала та щось змінювалося в його погляді… Такий стан не можливо було ідентифікувати як здивованість від побаченого чи наляканість. Це було щось інше, від чого його очі втрачали особисту унікальність і 12-ти річний хлопчина переставав бути собою. Скоріше був схожим на маріонетку, яким керувало щось неземне, а одного разу вона спіймала той пустий погляд на собі. Подібний стан можна порівняти з гойданням на шкільних гойдалках, коли набираєш доволі широку амплітуду коливання і відчуваєш момент найвищого підйому. Саме тоді всі внутрішні органи збиваються докупи і починає сильно лоскотати під ребрами. А від того погляду було лякаюче лоскотно... Відігнавши спогади дівчина пішла шукати маму, з якою було домовлено зустрітись біля арки виходу. Прямуючи крізь натовп Соні чомусь згадався один випадок після зникнення Девіда, а саме, той нічний кошмар після якого, вона перед сном обов'язково зачиняла вікна в кімнаті. Їй наснилась тінь якоїсь жінки, що прямувала прямо до неї через усю галявину в лісі на околиці містечка. Темний силует рухався досить швидко, щоб починати тікати, але Соня збиралася з духом і намагалась зрушити з місця, але ноги в цей момент ставали такими важкими, а простір навколо нагадував желе.
- А, ось ти де, моя квіточка!
Вигукнула С'юзен підбігаючи в бік доньки.
- Мамо, ти затрималась.
Педантично промовила власниця призової панди.
- Бачу ти знову надокучала Джейсону, що йому довелось віддати тобі свій талісман?
Помітила С'юзен вже не стримуючи дзвінкий регіт.
- Ти сама навчила мене стріляти.
Дещо з гордістю та посміхаючись відповіла Соня.
Мама взяла панду під пахву і дала доньці свіжу цукрову вату світло-зеленого кольору і вони пішли до автомобільної стоянки. Загрузивши приз в багажник їхнього Форду сім'я поїхала додому.
- Мам, сьогодні рівно 4 роки з того дня...
Дивлячись на придорожні знаки промовила донька.
- Угу... але таке враження ніби він досі з нами... Ніби ми зараз зайдемо в будинок і Девід з татом знову щось готують та регочуть як шалені професори в секретній лабораторії…
С'юзен витерла сльозу і поправила кучеряве каштанове волосся біля скроні.
- Знаєш, він би так грандіозно відсвяткував свої довгоочікувані 16...
Вже теж зі сльозами прошепотіла Соня і почала ще інтенсивніше скубати солодку вату. Туга за братом була сильною та постійною, що аж набридало часом, але ще гіршим в цьому житті було забути його зовсім. Ніби він ніколи не існував і це найжахливіше відчуття. Невже так просто можна вирізати чи забути всі прекрасні та кумедні моменти з дитинства? Невже це так і залишиться найтеплішим спогадом, який з часом почне затиратися та спотворюватися і, зрештою, перетвориться на якусь жалюгідну пародію. Від того буде соромно перед самим собою і це було найбільш болюче усвідомлення…
Вийшовши з машини вони зустріли тата, який крокував туди сюди подвір'ям та спинився коли почув звуки машини. Тед не захотів їхати з дівчатами сказав, що краще залишиться вдома і приготує вечерю. На кухні ще тушкувалися овочі в томатному соусі та варилась паста - традиційна страва, яка часто була доповнена м'ясними фрикадельками. Коли родина сіла вечеряти і стіл був повністю накритий Тед мимоволі задивився на двері чорного виходу та, підійшовши, закрив фіранки. Далі він сів навпроти Соні і налив їй апельсинового соку. Потрохи діалог налагодився і всі дуже емоційно почали обговорювати як хочуть святкувати 4 липня. С'ю запропонувала зробити сосиски в пряному клярі та овочі гриль і поїхати так на пікнік, щоб подивитись на феєрверки. Тед запропонував купити додаткову термосумку для морозива та пудингу. Соня зі щирою посмішкою дивилась на тата, як він квітнув під час розмови про свято і своїм поглядом на маму показала, що дуже тішиться цим. Потім всі разом прибрали зі столу та пішли дивитись телевізор. С'юзен як завжди сіла малювати листівки - це нове акварельне хобі, яке відволікло її від втрати сина. Тед в пошуках хорошої телепрограми моментами спостерігав за дружиною, він пишався подвигом дружини, що вона все ж таки дотримала слово і зайнялась з терапевтом.
Соня в цей час пішла в свою кімнату за книгою про яку мало знала, але один відгук на сайті змусив її купити. Там анонімний користувач описав її як те, що назавжди змінить ваше відношення до затишку... Хюґґе, таке коротке і водночас складне слово, де концентрується величезний сенс. В кімнаті дівчинки було не дуже чисто, але виднівся свій впорядкований хаос, який ніколи не порушувався батьківським піклуванням у вигляді малопомітних трохи колючих докорів. А от в кімнаті Девіда навмисно лишили все з того часу. Неначе його просто немає вдома і хлопчик от-от повернеться із спортивної секції. Бейсбольна бита вже побачила у вікні 4 зими на майже розкритому ліжку. Весь одяг окрім того, що в стінній шафі просився до пральної машини, проте, ніхто цього не чув. Батьки ледь до середини могли дійти і пропилососити. Немов хтось магічно захистив рубіж кімнати прозорим силовим полем.
- Ох, знали б вони скільки в мене під ліжком дивних і непотрібних речей, крім декількох...
З цією думкою повелителька особистого кімнатного безладу, який властивий підліткам почала ритись в тій купі одягу та різних дрібничок. Ось вона знайшла сорочку і шорти Девіда, які були трохи в пилюці, проте, виглядали настільки затишними та рідними, що аж в горлі підступив сумний комок. Був один секрет у Соні і він діяв як наркотик для залежної людини, яка постійно обіцяє собі кинути, а потім зрив за зривом. Цей одяг Девіда вмів оживати і рухатись самостійно, ніби він просто невидимка, але для цього потрібно зробити світлового зайчика із того уламка з Омегою і перевести на шорти з сорочкою. Здавалось би, навіщо це робити 14-ти річній дівчині? Але одяг який вміє танцювати як старший брат надовго заспокоював її і вже не так було самотньо. З цих спогадів її вирвав раптовий гавкіт сусідської собаки та звук двигуна авто.
"Хмм... хто так пізно приїхав до Уолтемів?" - промайнуло в голові дівчинки.
Вона заховала волосся за веснянкуваті вуха, яке потім рудими пасмами слухняно лягло на лопатки. "Пора знов стригти ці вогняні язики". Хоча Соня і любила коротке волосся, проте, раз на рік дозволяла йому рости і торкнутися її ліктів. Книга доволі швидко знайшлася під подушкою та ще й із мереживною бузковою стрічкою шириною приблизно 3 сантиметра.
- Дивно... В мене ніколи таких закладок не було, а мама сюди майже не заходить. Тоді звідки вона?
Припущення Софії мали різні сценарії від несподіваного візиту когось із батьків до власної забудькуватості. Проте, містична версія, з рештою, пасувала та інтригувала найбільше.
- Можливо, ця стрічка від тої жінки в мереживі? Уявляю як вона тут сидить та читає мою книгу перед черговим нічним забігом галявиною.
Вже зі сміхом руденька прихопила інструкцію по хюґґе та спустилась до вітальні. Пролітаючи повз кімнату брата вона не змогла не зазирнути у відчинені двері, де несподівано промайнула невелика тінь у вигляді кота... Поклавши книжку на підлогу Соня зробила крок через поріг та опинившись двома ногами і озирнувшись побачила відкрите вікно. Котре вирішила швиденько зачинити, щоб зберегти запах кімнати хоча б на якусь частину недоторканим, але марно, бо вже його розбавив вечірній з вулиці. "Тепер знов чекати кілька днів, допоки тут все відновиться..." - із важким сумом подумала про себе дівчинка і, зрештою, спустилась до вітальні. Вмощуючись на дивані дочка спіймала себе на думці, що було б добре випити гарячого чаю. І тепер думок дві: перша так і стогнала про ліниве сидіння, а друга, зрештою, перемогла і бажаний чай вже плавав у заварнику та ділився своїм трав’яним ароматом всюди. Книга дуже легко читалась, хоча важила значно більше і була невеличкою з твердою палітуркою і цупкими глянцевими сторінками.
