Я неймовірно щаслива, що моя бабця встигла поділитися зі мною в дитинстві величезною кількістю різноманітних розповідей: кумедно забобонних і страшно правдивих, іноді сумних до щему в душі, а частенько — зворушливих та добрих. Вони тавром відбилися в пам’яті, ніби такий собі код роду. Кожна розповідь — самоцвіт. Унікальний та неоціненний. Бережу їх у спогадах із трепетом і любов’ю, бо то є духовне надбання родоводу.
Народилася бабуся в родині звичайного чабана та домогосподині в період Голодомору 1932 — 1933 років, у часи темні, трагічні, важкі. Ширяла лютою потворою на ту пору над українською землею клята голодна смерть, штучно прикликана керманичами ненависного монстра, ім’я якому срср, винищуючи безжально непокірний, волелюбний український народ. Та вберегла доля рідню моєї старенької, ніхто не загинув від тієї жахливої, збоченої помсти радянського союзу українцям за любов до своєї самобутності.
Казала бабця, що врятувало її родину те, що вони жили далеко від великих населених пунктів, у степу, неподалік кошар, де працював мій прадід. Уже зі слів своєї матері, моєї прабабці, бабуся повідала, що рятувалися тоді від голоду дарами степу — яйця диких птахів, зайці, ховрахи, якісь дикі рослини, з яких пекли коржики замість хліба. Взимку було сутужніше, але й тоді якось вдавалося роздобути сякий-такий прожиток. Так і минуло раннє дитинство старенької - напівголодне, бентежне, але, по-своєму, щасливе.
Випадок, про який мені повідала бабуня, трапився з нею у віці 7–8 років. Як казала: «Я вже така стара, що й не пам’ятаю скіко мені бУло. Може сім, а мо і вісім.» Літо тільки почалося, а з ними й літні канікули — час для дитячих пригод і недалеких мандрівок околицями. У ту пору на кошарі проживало декілька родин, тому дітлахів було вдосталь для спільних розваг. Ввірені самі собі, діти, задля забави, досліджувала навколишні степові простори і якось натрапили на невелике колгоспне поле, засіяне огірками. Овоч уже був у стадії дозрівання, тому малечею одноголосно було прийнято вольове рішення здійснити наліт на городину, щоб «накрасти свіженьких» і принести додому «на радість батькам» (знала б прабабця про ту «радість», виклопотали б шибеники на добрі горіхи, а не свіженькі огірочки). Ухвалили, обговорили та й спланували, що наступного вечора, коли вже добре стемніє, дітвора реалізує свій задум.
Як я зрозуміла, те колгоспне поле знаходилося за кілька кілометрів від домівки розбишак, бо як казала бабця, йти їм довелося у темряві досить довго. Битою дорогою вони не пішли, побоюючись, що хтось їх помітить і змусить повернутися додому, тому шлях свій вони тримали через дикий степ навпростець. Добре, що та ніч була місячною, тому це значно спрощувало подорож дрібній ватазі. Поле було невеличким, тому добре проглядалося від краю до краю. Вздовж дальньої межі поля тягнувся путівець, що вів на територію старого кладовища, впираючись в іржаві металеві ворота цвинтаря. Раніше гробовища намагалися фундувати поодаль від населених пунктів, тому видавалося, ніби могили виросли посеред степу самотужки — так безлюдно там було.
Діставшись до місця, діти, не гаючи часу, розсипалися по грядках, поприсідали й тихо почали визбирувати огірочки — хто в кишені, хто за пазуху. Кипить робота — чути тільки жвавий шелест бадилля. І лишень далекий круглолиций місяць споглядає всю ту метушню з небозводу. А тиша навкруги, хоч мак сій.
У якийсь момент хтось із юрби почав крадькома окликати решту дітей, показуючи рукою на шлях по той бік поля. Від воріт кладовища, в бік грядок, по дорозі, повільно сунула прозора біла постать, схожа на людську, ніби одягнена в довгу сутану, однак ні рук, ні ніг у примари не можна було розрізнити. Не видно було й того, що вона крокує. Просто плавом плинула в повітрі, неспішно наближаючись до дітвори. Лиш завидівши привида, врізнобіч кинулася навтьоки нажахана дітлашня, забувши про зібрані огірки, аби тільки якомога далі від того місця втекти. Бабуня казала, вона із сестрою так швидко бігли, що не вгледіли, як із розгону влетіли в зарості, що ховали в собі залишені з весни борони. Та дівчата так були налякані, що навіть не помітили, як собі збили та покремсали ноги до крові. Як дістались кошари, бабця навіть не пам’ятає.
Прожогом заскочивши із сестрою до хати, напівмертві від страху та нестачі повітря в легенях від довгого бігу, застали вони зненацька свою матір, яка в той час у дерев’яній масничці колотівкою масло збивала. Стоять дівчата білі як полотно — вдихнути не можуть, слова вимовити не здатні. Прабабця їм: “ Що сталося?”, а ті — ні пари з вуст. Від хвилювання неня бабусі так жваво почала колотити вершки, що в масниці навіть дно відлетіло. Що сталось потім, бабуня не розповіла. Напевне, на горіхи, усе ж таки, прабабця їм відсипала: і за ніч у полі, і за крадені огірки, і за зламану масничку.
Як потім бабусі стало відомо, тією химерою, що їм зустрілася, міг бути «охоронець» кладовища. Старі люди говорили, що таким стає останній небіжчик, що був похований на цвинтарі. Він оберігає спокій і тишу місця останнього прихистку померлих доти, доки його не замінить інший покійник. Наче якась потойбічна зміна варти.
