Вона різко прокинулася без будь-якої на те причини… В кімнаті було тихо. Незвично тихо. Абсолютна відсутність будь-яких звуків. Всепоглинаюча тиша приголомшувала і дезорієнтувала.
“Так… Не зрозуміла!.. Що відбувається?.. Хіба так може бути?..” - незграбно промайнуло в її думках. Оглядаючи неспішно кімнату, зображення їй здавалося уповільненою монохромною зйомкою.
“ Я в себе в кімнаті… Все на своїх місцях... Але що не так?!. Не розумію… Чому все таке… сизе?.. Звідки взялося це світло?.. Чому світло вночі?..” - думки були такими “густими” і “тягучими”, що вона змушена була докладати зусиль, щоб їх думати. Погляд почав із затримками фіксуватися на вікні.
“Це щось там… За вікном… Щось там відбувається... Що це?..” Встала з ліжка. Рухи здавалися ефемерними та дуже повільними, ніби все відбувалося під водою.
“Так складно… Зосередься… Мені потрібно до вікна!..” Клац! В одну мить вона вже стоїть з піднятими догори руками і намагається розвести фіранки в різні боки, бо їй конче потрібно знати, що там є за вікном.
“Як… я опинилась біля вікна?... Не пам’ятаю… Нічого… не пам’ятаю… Там щось є… Що там є?..” Вона фізично відчувала, як її зір мляво фокусується на білій кулі за вікном.
“Місяць… Повня… Моторошно…Чому мені моторошно?.. Де моя подушка?.. А ковдра чому там... на ліжку?.. Треба її перенести на стілець… бо ковдра… там має лежати...” - думки вже були не клейким варенням, а окремими анемічними кадрами, що неквапливо спалахували у її свідомості.
“Ковдра… Яка ж вона важка… Все!.. Ковдра лежить на стільці… Впоралась…Це добре!.. Встигла… Я…щось… забула…” Лясь!
“Ну ж бо!.. Давай!.. Я давно вже знаю, що ти… слабенький… Я маю…тебе…висмикнути!” - вона стояла біля шафи, щільно притиснувшись щокою до стіни та просунувши майже до шиї руку в шпарину між тією ж шафою і стіною. Дуже незручно було в такому вузькому просторі та в такому положенні, ледве торкаючись кінчиками пальців, витягувати зі стіни… маленький цвяшок.
“Є!... Дістала!.. Я давно знала про тебе… Для чого я його дістала?... Бо… Бо це дуже важливо!.. Він має лежати під… під моєю подушкою…”
Іванка пробудилася від сну і повільно відкрила очі. Її кімната була залита яскравим сонячним світлом, а через відчинені вхідні двері було чутно звуки літнього ранку: безупинне щебетання пташок, дзвінке гавкотіння сусідського собаки та періодичне деренчання автівок, що проїжджали повз її подвір’я. Все, що оточувало дівчину, було чітким і звичним. Вона бадьоро сіла у ліжку і їй одразу ж згадалося сновидіння, яке їй привиділося вночі. Прокрутивши ту примару в голові, Іванка гигикнула про себе, згадавши слова бабці на випадок незрозумілого сну: “Дурне спить - дурне сниться”.
“Цікаво, як же ж Фрейд чи Юнг витлумачив би той цвяшок, що мені наснився? Які там в мене внутрішні психологічні травми?”
Смачно потягнувшись, Іванка жваво зіскочила з ліжка і виявила, що стоїть ногами на одному з кінців своєї ковдри. Інший край коцика мирно лежав на стільці.
“Гм… Кууумедно… Добряче ж я уві сні ногами хвицала, що ряденце аж до стільця долетіло.” Але чомусь відчуття від того вже не були такими кумедними як дві хвилини тому.
“І до чого той цвяшок в моїй голові з’явився? Ще й де! В закутку, куди я ніколи не зазирала. Таке щось… І чому я так впевнено знала, що він розхитаний? Дурня якась!” - думала собі дівчина, переодягаючись і маючи намір почати приводити до ладу своє ліжко. Піднявши подушку, Іванка побачила під нею… маленький цвяшок. Хвилина мовчання і ступору, після чого дівчина взяла до рук гвіздок і без жодних думок, не поспішаючи, підійшла до щілини між шафою та стіною. Поклавши його між вказівним та середнім пальцями, вона простягнула руку в шпарину, обіпершися щокою об стіну і без зусиль, навпомацки, впхнула цвяшок в дірку, що була вже заширокою для нього.
“Дуууже кумедно… Панове Фрейд і Юнг, пардон! Я вже знаю, яка в мене проблема… Я - сновида.”
Розповідь описує реальні події.
Щиро дякую за увагу. Ціную кожного. Усім кніксен!
