З цим всім і забула, що вже, взагалі-то, минув перший рік з моменту, як я почала говорити українською в побуті і так, мені є що розказати. Але перед цим невеличка передмова. Можете цькувати за недостатню національну свідомість, пізно усвідомлену і приборкана українофобію (яку я не обирала, мені її вклали в голову з народження, вважайте). Ваше право. Мені вас не переконати.
Я з народження жила у р*сійськомовному середовищі, не без допомоги воронєжської бабусі за татовою лінією. Все, що мене оточувало, було суто р*сійською. До першого класу — росмовний садочок, потім — шість з чвертю років навчання у росмовній школі за росмовними підручниками. Української, власне, було небагато — півтори години мови та літератури проти десь орієнтовно трьох годин рос.мови. А далі напрямок відомий: росмовні гурток англійської та театрального мистецтва, музика, фільми, ігри, книжки, сторінка у відомій фсбшній помийці бо “круто”, за нею друга, потім друзі з кацапстану та блоґери. Українську літературу весь той час я знаходила хіба що в обмеженому кількості у бабусі, мову теж чула від неї доки вона була жива(здебільшого сурж, але теж непогано). А сама ж… не спілкувалася. Слухала помийного ц*я та інші “прєлєсті васьмідєсятьіх”, дивилася радянщину з батьками і ні над чим не замислювалася навіть після 2014. Ймовірно, на цих рядках ви б подумали що “фу, ментальна р*сня”, натисли кнопку блоку і мали б рацію. Я до 2022 реально була зросійщена до цього ступеня і навіть уроки історії не надто допомагали це подолати.
З сьомого класу я почала вчитися у українській школі. Далі — університет, спеціальність — українська філологія. І ніхто з них не вклався в українізацію так ефективно, як 24 лютого та перші вибухи за вікном. Нам, звичайно, казали “спілкуйтесь українською поза класами/авдиторіями”, але несистемно, ніби на “відчепіться”. І от…
Березень 2022. Я почала вести щоденник, у якому залишала записи українською, бо боялася, що його знайдуть р*сійські солдати та вичитають важливі дані. Вже тоді укртвітер закріпив думку “мова — це зброя”, “послуговуючись мовою ви відокремлюєте себе від р*сіян”. І так, це допомогло щонайменше почати писати українською в соцмережах, згодом — писати український фанфікшн. Говорити та листуватися продовжувала р*сіянською, бо на жаль на той час вірила в “харошьіх” і толерувала колишнього знайомого з ерефії. У травні ми розірвали з ним спілкування, бо на той час мені трапилось познайомитися з маріупольчанкою, яка пережила блокаду і проїздом була в моєму місті. От тоді і почались мої спроби послуговуватись українською в побуті і до чого ж це привело?
Ну, по-перше, стало легше писати фанфіки. Суттєво знизилася моя потреба користуватися словниками, бо відчутно так словниковий запас збільшився. Непогано, як на людину, яка років п'ять тому перекладала питання на р*сійську, щоб потім перекласти українською і відповісти. Уявляти текст відразу українською стало набагато простіше і це, як на мене, відчутний прогрес.
По-друге, стало легше (і водночас важче, я все ще живу в Дніпрі, а ви, певне, і без мене знаєте, як тут з мовним питанням) говорити вголос. Поки той факт, що я не надто багато гуляю і здебільшого сиджу в бульбашці, зіграв на руку — мене поки не питали “а вьі чьто, западєнка” і я до цього морально готуюсь, якщо чесно.
По-третє, мені вдалося українізувати свого молодшого брата. На матір я не сподіваюсь, якщо чесно — вона активно захищала своє право на читання достоєвського та інших “класиків” і постійно називає тих, хто обирає обслуговування українською і оминає р*сійську прибацанними. При тому, що працює вчителькою біології в українській школі. Весело.
Що я можу сказати наостанок. Так, були випадки, коли хотілося повернутися до р*сійського, і багато. Ми жахливо мало говоримо про бажання за звичкою ввімкнути якогось обригана з падмасковья, про те, що тут теж можна “зірватися”. Зі мною таке було на початку: кілька разів я слухала “музику” (вибачте за слово музика в контексті р*сні). Але, якщо і є бажання повернутися до “звичного”, з цим можна боротись. Усвідомлювати, що воно ніколи не було звичним, що нам його насаджували. Зрештою, вчити історію також, бо що, як не вона, допоможе подолати це.
Наостанок хочу сказати одне. Говорити р*сійською — не ваш вибір. Вона не “общєпанятная”, її зробили такою шляхом репресій та лінгвоцидів. Нижче — скрин зі статті про харківський правопис 1929 року і долю його упорядників.
