Спонсором даної думки є моя стрічка у ФБ та сорокахвилинна поїздка автобусом.
Трохи про минуле
Чи це не фальш?
Мабуть, у первісні віки людство не було спроможне на фальш. Не було завуальованості. Мені здається, що разом з розвитком людини й людства в цілому вигода також набуває зовсім нових форм. У первісні віки все зводилося до виживання, іншими словами — до збереження життя, і якщо тебе не з’їли хижаки у полі, це верх успіху. Тож з роками “виживати” ставало все легше в міру того, як розвивалося людство. Якщо ж на твоє життя вже ніхто не зазіхає, ти не живеш у світі тварин чи іншої біди, яка тебе може вбити, ти можеш вже не бігати зі списом за живністю, твоя увага, потреби починають рости, розвиватися. Зараз, якщо ти вполюєш зайця абощо, тебе не посвятять у “рятівника” родини. Люди на це навіть не обернуться. І тут вступає ще одна потреба людства, як на мене, — визнання. Кожнісінька людина цього прагне і в усі часи. Можу навіть припустити, що потреба визнання є життєво необхідною, це частина сутності людини, ми живемо заради цього. А визнання є побічним ефектом внутрішнього “Я” — основи людської гідності.
Соціальна роль визнання
Мені здається, визнання стало частиною виживання. Людина без визнання — мов без повітря. Ми живемо з цим відчуттям, що “мені недостатньо усвідомлювати власну цінність, якщо інші її не бачать”. Так писав Фукуяма. А Гегель узагалі твердив, що боротьба за визнання — головна рушійна сила історії. І це лунає дуже правдиво.
Фальш і сучасне споживання
Суть фальші — в ненаситності.
Ми хочемо ще. І це бажання “ще” проникає в усі сфери нашого життя, навіть у споживання. Нещодавно була у сестри, і якось мова зайшла за сross-sell (перехресні продажі) — це така собі маркетингова стратегія, коли вам пропонують придбати супутні товари, нібито необхідні до вашої основної покупки. Наприклад: “Покупці, які придбали цей товар, також цікавилися:”. Коли ви додаєте до кошика книгу, вам пропонують придбати закладки, лампу для читання (бо ж не будеш читати в темряві) або іншу книгу цього ж автора. На касі в супермаркеті: вам пропонують запальничку до сигарет, батарейки до іграшки або шоколадний батончик “за вигідною ціною”. І так, звісно, вони можуть бути супер потрібними, але якби ви про них не дізналися, не думаю, що ваше життя змінилося б на “до та після”. Ви просто про них не знали, не думали й усе. Сильно сумніваюсь, що метою даних маніпуляцій є щира турбота про наші потреби. Швидше “турбота” тут постає як побічна реакція від вигоди, і не завжди побічні реакції це про щось негативне. Це ще один приклад того, як створюється штучна потреба, в цьому випадку — наших споживчих бажань.
І ось, це не щирість, це театр з фасадом правди. І наче всі це бачать, але мовчать. Бо самі беруть участь, багатьом це підходить. Такі правила. І тут вже інше питання: чи не розмиваємо ми себе в цьому прагненні бути кимось для інших?
Парадокс корабля Тесея
Тож, чи не розмиваємо ми себе в цьому прагненні бути кимось для інших? Я думаю — так. І не просто розмиваємо, а втрачаємо. Уподібнюємося одне до одного, стаємо копіями. Гонитва за визнанням стає гонитвою за образом — не за собою. Це нагадує відомий парадокс корабля Тесея: якщо поступово замінити всі дошки старого корабля на нові, чи залишиться це той самий корабель? Так само й з нами: якщо ми постійно замінюємо частини себе, щоб відповідати очікуванням, чи залишається ще щось від нашої первісної сутності? І якщо так, то де проходить межа між нами справжніми та нашими відредагованими версіями?
Можливо, такий сучасний світ, людство настільки його розвинуло, що вже й не встигає за цим. Можливо, це просто реалії сьогодення, де фальш є інструментом для виживання. Все так швидко змінюється, що єдине, до чого ми можемо пристосуватися, — це показувати себе через “редактор”, аби зберегти місце у цьому світі. І можливо, в цьому і полягає її роль. Не бути відкинутим соціальною групою, відповідати певним візуальним стандартам, які часто диктуються рекламою та трендами. Купуючи брендові речі, слідуючи моді, ми ніби надягаємо уніформу, яка дає нам відчуття приналежності, навіть якщо справжньої потреби чи симпатії до цих речей ми не відчуваємо. Це яскраво ілюструє, як бажання бути “своїм” у сучасному світі може призводити до споживання речей, які насправді нам не потрібні, але які є символами певного соціального статусу чи приналежності.
А чи може хтось залишатися справжнім у цьому сьогоденні й чи варто взагалі про це думати? Можливо, саме для наших поколінь цей світ і буде справжнім. Він таким і є, з усіма своїми викликами, суперечностями, фальшами та шуканнями сенсу.
А може, вся ця фальш і лицемірство — це просто ще одна форма вигоди? Яка різниця, з якими намірами робить пожертву людина, якщо цей крок наблизить когось до кращих умов життя? Задоволені обидві сторони. І це є непогано. Просто… чесно. Просто кожен шукає вигоду, але в різній формі. Навіть у жертовності вона є.
Можливо, справжність — це не уникнення фальші, а її усвідомлення та мудре використання?
Або, можливо, головне питання в іншому: як, перебуваючи у цьому світі, навчитися розрізняти, де закінчується необхідна адаптація (бути частиною суспільства) і починається втрата себе?
