За фасадами схожих як близнюки будинків нерідко можна знайти таємниці котрим позаздрили б і найстариніші британські замки. Сама це мені і подобалося в моєму місті.
Біла Церква була заснована дещо менше ніж тисячу років тому і була досить поважного віку, а отже і різноманітних таємниць устигла зібрати не мало. Не мало і різноманітних людей та створінь встигло посилитися в цьому місті і пустити тут своє коріння, нерідко і в буквальному смислі.
Наприклад точно можу сказати, що під одним із мостів, а саме під тим, що біля Аграрного університету проживає сімейка тролів, що досить вміло вміють хватися від людей. Їх прадід перебрався сюди років з п’ятсот тому і до того жив дещо в іншому місті, та врешті посилився під саме цим мостом щойно його збудували. Інколи, коли він в настрої вечерком він може прогулятися берегом пляжу, хоча й опісля нерідко доводитися замітати сліди. При чому замітати буквально, адже люди сильно здивуються, якщо зранку на піску побачать його сліди.
Майже в кожному багатоквартирному будинку цього міста живе по декілька чумазих домовиків, що переїхали сюди з людьми, що залишали свої хатки заради квартир. Дехто не прижився, та більшість цілком змогла звикнути до нових умов, хіба що інколи нагадуючи про себе власникам квартир шурхотом і брязкотом на кухнях. В ночі повного місяця вони зазвичай збираються на дахах будинків пограти в карти.
В річках незважаючи на те, що вода вже не такі чисті як то було колись ще досить багато русалок і навіть є водяник. Водяник говорячи по правді вже досить стрий і майже весь час спить, та русалкам тільки те і потрібно. Білоцерківські русалки вже давно навчилися виходити на сушу і встигли обійти майже все місто, то частіше всього зустріти їх можна в на пляжі, чи в Парку Олександрія. Хоча зустрівши їх ви і не подумаєте, що то русалки: ніяких білих суконь, чи довгого волосся, звичайні собі дівчата з різними стрижками і нерідко різнокольоровим волоссям, що чомусь особливо запало їм в душі, чи те що в них було.
В біль старих будівлях також можна було зустріти їх духів, що були ніби душами цих домів. Таких «душ» у безликих будівель не було, лишень в тих в проекти яких колись вкладалась особистість і дещиця душі. В Києві, чи Львові ви зустрінете багато таких будівлі, в нашому же місті їх лишилося мало, як і їхніх духів, та не зважаючи на це вони і досі прекрасні.
По вулицях міста блукали тіні прохожих, що так і не дісталися дому, такі собі самотні духи, що нерідко здавалися якомусь прохожому кимось знайомим. Та варто було придивитися і омана зникала, або зникав і сам силует.
В кінотеатрі живе мімік, що полюбляє приймати вид котрогось з акторів фільму, що транслюють і сідати поруч з кимось в залі слідкуючи за його реакцією. Будь-які спроби його сфотографувати марні через погане освітлення, та і через те, що то лише омана.
Та найбільше різноманітних створінь, що ми звикли бачити лишень в кіно та казках, можна зустріти в нашому парку. На околиці міста як велетенський кіт на дивані простягнувся Парк Олександрія, заснований одною чарівною пані він став домом безлічі створінь, що вже і не мріяли про прихисток в наш час механізації.
Прогулюючись алеями парку можна почути пісні безлічі чарівних створінь, що населяли парк, варто лишень прислухатись. В шумі вітру чути тоненькі голосі духів квітів, дерев і трав. Нерідко їм підспівують русалки, що завитали в гості.
Старенькі лісовики, чиїх домівок вже не стало частенько сидять не лавках в віддаленій частині парку, згадують старі часи і мріють про нові. «Ну не все ж люди будуть вирубувати ліси, можливо і нові нарешті почнуть садити» мрійливо бува скаже молодший з них, на що решта лише сумно всміхнуться. Молодий, що з нього взяти.
Також, окрім місцевих тут було вдосталь і іноземних створінь, що в різний час і різним чином опинились тут. Наприклад під китайським містком жив внучатий племінник троля, що жив під містком біля університету, хоча парковий троль був поменше, ч то через те, що його мати була з іншого виду, чи то просто місця під мостиком мало й він вирішив не рости більше.
А скільки дріад, фей і маленьких тендітних ельфів було в парку, просто не злічити, та й навіщо. Саме ці чарівні створіння так полюбляли щоночі влаштовувати танці на головній поляні парку. В цих веселих таночках зазвичай можна було помітити ще русалок, а інколи й інших духів парку, котрих за роки його існування зібралось не мало.
І це лише невелика частина тих, кого при знанні де шукати можна встріти в нашому чудесному місті. Не перший час думаю і цього хватить, лишень додам ще один пункт до цього списку, а саме тих, хто точно знає де і кого шукати , а саме відьом.
Відьом в Білій Церкві також вдосталь, незважаючи на таку здавалось би назву. Відьми міста діляться на три типи: ті що тільки звуться відьмами, але нічого не вміють і не знають; ті що і звуться відьмами і можуть це справді довести; і останні, ті що ніколи відьмами себе не звали, але таке можуть показати, що відверто кажучи краще не потрібно.
Перші нам не цікаві, другим не цікаві ми, ну якщо не позолотим ручку, звісно, бо тоді «слушаю тебя, мой янтарно-окий , что тебя привело ко мне? Какая хворь неведомая, али тайна страшная? Все решу, со всем помогу». Для нас же найкращий варіант, це треті, ці за милу душу вам готові розказати і де тролів шукати, а головне, як потім від них втекти.
Знайти правда відьму, що того не хоче відверто кажучи майже неможливо, хіба що ви володієте якимось вмінням втрапляти в халепи на професійному рівні.
Ось Тарас, якраз і був чудовим прикладом такої «талановитої» в цьому плані людини, адже варто було йому лишень вийти в той день із свого під’їзду, як він відразу зустрів відьму, при чому не одну, а відразу трьох.
Точніше, з точки зору хлопця, три старі бабці, що жили в їх під’їзді і щоденно з ранку до вечора сиділи на лавку біля нього не могли буди ніким іншими, тільки відьмами. І він не надто помилявся кажучи відверто, двоє з них і справді по молодості займались відомством, а третя і досі дітям переляки викачувала.
— Доброго ранку, — привітався він твердо освоївши урок, що вітатися зі старими потрібно завжди, адже так поменше шансів впасти в їх немилість.
— І тобі доброго ранку, онучку, — привітались майже синхронно бабці, за роки сидіння на лавці вони відточили цю майстерність неймовірно точно.
Коли хлопець дещо відійшов, старі тут же зайнялись своєю улюбленою справою, а саме перемиванням кісточок всім жильцям будинку в котрому жили. На щастя Тараса, він цього ранку не попав в список «смертників», адже він ввічливо привітався, а ось його сусідка Анна…
Та про те, що йому пощастило хлопець і не знав, та й не цікавило його те, як певно і те що про нього хтось казав, ото вже років з сімнадцяти точно. Двадцяти трьох річний Тарас, вже встиг усвоїти важливий урок «Не все, що говорять про тебе варто твоєї уваги».
Ще одним прикладом, тих кого не цікавили пусті теревені оточуючих була його сусідка знизу, його однолітка Оксана. На відміну від Тараса, що жив на заробітки від ремонту комп’ютерів і ще якихось заробітків, через , що маже не виходив з дому дівчина дома майже не сиділа. Вона була власницею невеличкого квіткового магазину, а заодно і продавала там же різні прикраси ручної роботи.
Того ранку, ці двоє вперше за три роки, що вони жили в одному будинку, відколи туди перебрався хлопець стрілися за межами будинку. При цьому зустріч цих двох була ще більш незвичною тому, що коли Тарас її побачив вона сиділа на гілки одного із дерев, що росли біля її квіткового магазинчику, а поруч з нею сиділа якихось неймовірних розмірів сова. При цьому вони ніби розмовляли.
Хлопець протер очі, подумуючи, чи бува не пересидів за комп’ютером, раз йому таке ввижається. Ні, нічого не змінилось. Дівчина в шортах та майці з совою, сиділа на гілці разом з совою.
Помітивши хлопця дівчина помахала йому рукою, Тарас рефлекторно помахав у відповідь. Оксана, ще щось сказала сові, а потім зістрибнула на землю і підійшла до хлопця.
— Що це було? — запитав він поглянувши на сову, що якраз злітала з гілки.
— Старий знайомий, — сказала вона і несподівано дмухнула в обличчя хлопцю якимось порошком, що пах матіолою, й абсолютно незрозуміло звідки взявся в її долоні.
Хлопець здивовано озирнувся по сторонам, в голові було пусто. На думку не спадало жодної ідеї, як він взагалі тут опинився. Він явно пам’ятав, як вийшов зранку з квартири і пішов в магазинчик, що був на розі будинку, за хлібом. Пам’ятав старих-відьом у входу в під’їзд, а далі…
«Ранувато якось, для такого» подумав він, та потім відразу махнув на те рукою, певно списавши все на те, що пересидів за комп’ютером, адже треті сутки без сну все-таки не іграшки, та і судячи по часу на годиннику він випав лише на пів годинки з реальності. Цілком міг на ходу задрімати.
Сходивши таки в магазина та купивши хліб і каву він повернувся додому і відразу ліг спати. Снилась йому Оксана, його сусідка знизу. В його сні вона в якомусь білому вбранні танцювала на міському пляжі навколо купальського вогнища, разом з іншими дівчатами в таких же сукнях.
— Йди до нас, — сміючись позвала вона і Тарас вже готовий був піти, та проснувся.
З просоння він і не відразу зрозумів, що саме його розбудило. Лише коли дзвінок в двері пролунав знову він зрозумів, що саме це і було тим, що його розбудило. Щось буркнувши собі під ніс хлопець встав с ліжка і сунувши ноги в тапочки почовгав до дверей.
На порозі стояла, ще хвилину тому бувша в його сні. Хоча на відміну від Оксани з сну, реальна була одягнута в джинсові шорти, та сіру майку з зображеною на ній совою, да і волосся не спадало на плечі, а було зібрану в тугий пучок.
«А зранку в неї була інша зачіска» тут же подумав він і відразу перед його очима стала та картина що була побачена ним зранку.
— То ти запросиш мене до квартири, аби я все пояснила чи так і стоятимемо поки тітка Клара не буде йти додому, — поцікавилась дівчина, розуміючи, що німа сцена почала затягуватися.
— Так, звичайно проходь, — відступивши в сторону запросив Тарас дівчину в квартиру, думаючи над тим, аби тітка Клара, що була однією х вічної трійці на лавках і справді не побачила цього, а то без нових слухів буде не обійтись.
Вони пройшли на кухню, де хлопець відразу ж поставив чайник. Коли вода закипіла і дешевенькі пакети вкинуті в чашки закрасили воду Оксана розповіла хлопцю, що саме він тоді побачив.
Я к виявилося сову звали БНАУ, що по суті було абревіатурою назви університету в стінах якого, а точніше в внутрішньому дворику котрого це не зовсім звичайна сова проживала.
БНАУ був духом покровителем студентів і приглядав зв ними, особливо його цікавили студенти, що і справді тяготіли до навчання. Такі як виявилося і справді були, хоча і зовсім мало, на що БНАУ і жалувався дівчині. Ще того ранку він бідкався, що через те, що до їх міста перебралася Більчина королева білок стало просто неймовірно багата, навіть в невеличкому внутрішньому дворику, що не могло його не турбувати…
Також вона розповіла про пару привидів, що поселилися в стінах Університету. Взагалі-то ці привиди були досить молодими, та вони настільки вжилися в свої ролі поважних старих привидів, так впевнено їх грали, що навіть Дух Міста інколи забував, що цим духам не більше ніж по п’ятдесят років.
Наскільки Оксана знала в свій час БНАУ сам запросив їх жити до університету, адже за життя ті були його студентами і дух вирішив, що їх присутність не нашкодить новим поколінням, та й з їх допомогою він міг приглядати за тими юними студентами, що його цікави, а заодно і міг при нагоді допомогти сам, чи через цих двох.
Й справді інколи траплялися в стінах університету дива. То хлопчина несподівано не зважаючи на те, що забув про екзамен і не підготувався здасть його на відмінно. То хулігану на голову жолудь впаде, хоча дубів то і немає в внутрішньому дворику.
Поки вона про це говорила Тарас намагався зрозуміти, хто з них двох збожеволів. Дівчина, що так серйозно розповідала таку історію, чи може він, через те, що і справді бачив зранку ту сові і тепер, ну майже в усе це вірив.
— Ну, а потім з’явився ти, — відсьорбнувши вела вона далі. — Розповідати тобі все це днем, та ще й коли нас могли почути якось не хотілося, а просто так ти б не пішов, ось я й використала матіоловий порошок.
— Матіоловий порошок? — перепитав Тарас, згадуючи, що пиль яку на нього дмухнула Оксана і справді тоді пахла матіолою.
— Старий сімейний рецепт, — кивнувши відповіла вона, — дозволяє перенести пояснення, або незручну розмову на наступну зустріч.
— И що тепер?
— Та загалом нічого, — пожала плечами чорнява. — Можеш спробувати комусь розповісти, що бачив, або просто забути. Ну, або можеш також навчитися бачити таких, як БНАУ.
— Навчитися бачити? — якось з сумнівом перепитав хлопець.
— Угу, — саме ковтаючи чай відповіла вона. — Сьогодні ти його випадково побачив, як власне і мене. Мі не надто старанно приховали свою місцезнаходження, та як ти можливо помітив, лише ти звернув на нас увагу, — тут Тарас і справді згадав, що на дівчину і правді тоді ніхто не звертав увагу. —Це значить в тебе є талант. Якщо захочеши спробувати, то йди до Олександрії і просто з закритими очима уважно прислухайся. Думаю в тебе все вийде, — всміхнулась вона підводячись.
— Я навіть не знаю…— дуже сумніваючись, що і справді стан, щось таке навіть пробувати сказав хлопець.
— Вирішувати тобі, — пожала вона плечами. — Якщо, таки вирішиш спробувати і тобі все вдасться заходь в гості, — сказала вона і зникла, а на її місці з’явився невеликий метелик з пурпурними крильцями, що відразу вилетів у відкрите вікно.
Посидівши ще трохи на кухні і допивши свій чай Тарас все-таки вирішив відкласти вирішення питання, про своє божевілля і шкоду сидіння в чотирьох стінах на ранок.
Присівши на одну із лавок в парку хлопець прикрив очі і прислухався до шуму навколо нього, як його і вчила Оксана. Відверто кажучи, що тоді, що зараз він майже не вірив в бодай малий успіх, та все-таки твердо рішив спробувати.
З закритими очима, як і казала чорнява відразу починаєш чути краще, а головне несподівано можна й справді почути голос парку. Коли серед шелесту листя і шуму вітру, хлопець несподівано почув якісь голоси, він спершу вирішив, що то хтось йшов алеєю, та відкривши очі виявив, що там нікого немає.
З другої спроби він відразу зміг почути ті голоси, цього разу навіть вже більш чітко. Дещо прислухавшись він зміг зрозуміти, що голоси належали якимось судячи по всьому тендітним представницям магічного народу, а говорили вони про квіти і врожай жолудів в цьому році.
Обережно повернувши голову в сторону звідки звучали голоси він повільно відкрив очі і ледве не впав з лавки. Він і справді побачив… Не зовсім чітко, та все-таки він побачив дві тендітні фігурки, що відділилися від дерев і стояли між собою розмовляючи.
Швидко, поки на нього не звернули увагу він відвернувся. Серце калатало, як божевільне. Він не міг повірити те, що щойно побачив, водночас з тим радіючи з того, що він зміг це зробити.
«Це все реально» подумав він готовий від радості танцювати на місці. «Оксана була права» тут же згадав він про дівчину і на радостях він поспішив додому, твердо рішивши по дорозі завітати до квіткарки і повідомити, що він також зміг.
— Ах, такий музикальний талант пропадає, — почув він вслід.
— Думаю з нього б гарний флейтисти вийшов, — додала інша, сподіваючись, що хлопець зрозуміє їх натяк.
З того часу пройшов майже рік. В житті багатьох жильців Тарасового будинку нічого за нього не змінилося, ну хіба хто з дітей перейшов в інший клас, та хто зробив ремонт. Навіть старі-відьми, як і раніше сиділи на лавці і шукали б кому перемити кісточки.
Для Тараса ж змінилося дуже багато. За цей рік він ніби відкрив, для себе новий світ і продовжував його відкривати. Раніше він і уявити не міг скільки всього він не знав про своє місто, а зараз ясно розумів, що навіть те, що він встиг дізнатись лише мала дещиця від всіх його таємниць.
Найбільше ж часу хлопець став проводити в внутрішньому дворику університету. Там вони з Оксаною частенько складали компанію БНАУ, котрий знав просто неймовірну кількість різних байок котрі обожнював їм порозповідати.
Ось так порою вони троє влаштовувались на одній із гілок дерев і коротали час, інколи ще й в компанії привидів і навіть білок, що виявилися, ще тими любительками байок. Навіть їх володарка не могла їх змусити, щось робити коли БНАУ заводив нову історію, чи Тарас, що дослухався тоді до дріад, починав грати на сопілці.
Траплялося і так, що хтось їх помічав, чи майже помічав. Хтось лишень чув звук сопілки, для когось вони здавалися просто трійкою птахів, совою і двома голубами, а дехто і справді їх бачив. І складно сказати, що було самим дивним. Невідомо звідки йшовши звук сопілки, чи дівчина, що сиділа на гілці дерева і разом з совою слухала , як хлопець поруч з нею грає на сопілці.
Та все ж таки людей, що могли їх побачити було надто мало, адже нажаль у нас час мало хто готовий повірити в щось подібне, й ще менше тих, хто побачивши подібне повірить власним очам.
Ось ви наприклад.
Ви б повірили?
