Дуже цікаво, що я завжди була максимально теплою людиною, хоча в голові я все життя, як на полі бою, і весь світ — це суцільна небезпека. Та це не заважало мені дарувати відчуття безпеки людям довкола мене. Ми часто хочемо дати іншим людям те, чого так потребуємо самі, і в моєму випадку це саме безпека, відчуття, що ти не сам, відчуття, що тебе не вб’ють, якщо ти помилишся, що ти можеш хоч на секунду відпустити себе і розслабитися, відчуття, що тебе бачать і приймають, відчуття , що з тобою будуть навіть якщо тобі не вийде, навіть якщо ти не справишся.
Мене тримав на плаву постійно власне цей дисонанс: що я оберігаю всіх навколо себе і стаю на їхній захист, ніби щит, готовий прийняти свій останній бій кожної секунди, і бути щасливою, що комусь стане трішки спокійніше в цьому шаленому світі, хтось зможе трішки поспати, поки навкруги торнадо.
Та якось в моє життя вірвалася людина, що обійшла всі мої радари, які мали б не підпустити ні на міліметр. Я була, як бібліотека і відкрила двері до книг, на яких було написано "чужим вхід заборонено". І можна подумати, що це якась любовна історія, та геть ні. Це про момент, коли на такому ж ентузіазмі, як і в мене, мене зловила людина, в яку я повірила так, як ніколи ні в кого не вірила. І за свою відкритість я заплатила найвищу для себе ціну — падінням …. спиною до землі. Відчуття було, ніби був шанс врятувати, ніби однією рукою я трималась за цей клятий край та коли потребувала допомоги найдужче і повірила, що виберусь, бо побачила такі знайомі очі , що були поряд, відбулось інше….мені стали ногою на пальці і …..я відпустилась .
Якщо чесно, то вже пройшло майже два роки, а ще болить і інколи навіть дуже, та болю я не боюсь. Мене більше налякали наслідки, бо я піднялася не лише зі щитом, а з такими обладунками, що важко було ходити, та це давало відчуття, що вже ніщо, не проб’є цю броню. Та вона забрала моє тепло, яким я ділилася, забрала маневреність, спонтанність, дитячу щирість, вміння радіти дрібницям, авантюризм, енергію, запал. Відчуття було, ніби я запальничка, яку втопили, й іскра в найкращому випадку час від часу спрацьовує, але вогню нема, щоб не робила. І найстрашніше було те, що біль скрутив мені горло, я не могла просити про допомогу, бо я ж та, яка має захищати, а я лежу і не можу встати, і бачу, що є люди, які подають руку, та не маю сили за неї взятися.
Так, можливо, це сентиментально, і багато хто може привести мільйон і одну страшнішу річ, що стається в житті, та для мене це було відчуття катарсису, що я закінчилася в свої 26, що я витратила всі свої сили, біжучи марафон зі швидкістю спринтера. І сказати чесно, в різних життєвих ситуаціях я була декілька разів на грані смерті фізично, і життя не пробігає перед очима, принаймні в мене ні разу такого не було, хоча я вже прощалася і готова була піти (не з власної волі), а тут, коли ти в своїй вічній боротьбі, в тебе ніколи не було відчуття безпеки, аа ти мав запал, бо боровся одночасно за когось, захищав когось і застрягаєш в момент, коли ти і битись не можеш, і захистити не можеш, і ти в небезпеці. Ось тут моє життя по колу перед очима пробігало регулярно. Жодні матеріальні ситуації не завдавали мені такого відчуття та болю. Я писала раніше про сонячне сплетіння, де найбільше відчуваю цей тиск темряви внутрішньої, яка якраз з’явилась в цей момент, і ніби пробка у ванній зливає все, що є в мені, в пустоту.
Та я вижила, як і багато разів у житті. Цього року навіть взяла собі на такій події, як імпро табір, псевдонім Полин, так як це рослина, яка проросте навіть якщо її вкатати в асфальт, і вона теж має достатньо властивостей, щоб лікувати та рятувати, і одночасно з тим багато хто не любить її за гіркий смак. Це те, чого я набула після того, як встала: в мені з’явилася така гіркота, яка вже назавжди зі мною, та її люблю. Іноді я скучаю за собою колишньою, та я дякую собі, що я жива.
Останнім часом все більше про це думаю, бо сталося диво, якого я вже не чекала. Я прийняла той факт, що ця легкість і тепло вже ніколи не повернуться, що таке життя і є зміни, які невідворотні. Та в момент, коли я цього взагалі не чекала, зібралась така велика кількість людей, які спочатку самі того не знаючи, зіграли рокову роль в моєму житті. Загадковий факт, бо багато близьких людей говорили мені слова підтримки та їх я не чула допоки людина, що не знає мене відверто не проговорила слова такої безаперечної віри і підтримки, що я відверто отетеріла в цей момент. Бо чути цілком серйозно від людини, що не в курсі хто ти: "Я за тебе навіть якщо всі будуть проти тебе! Я з тобою піду і в вогонь, і в воду!" Цілком ймовірно, що людина не мала на увазі настільки глибоку думку або ж не думала, що це настільки сильні слова, яких я ніколи не чула, а так хотіла…..я ніби повернулась в найстрашніші ситуації дитинства і ці слова пролунали аж там…
Це була для мене можливість повірити, що мене можна любити і приймати, навіть якщо мені не вдастся, якщо не вийде, якщо я не буду потягом, що пре через всі перепони і завжди пробивається. І як тільки я обернулася кругом себе, то на мене полилася така кількість любові, прийняття, захоплення, підтримки, що було відчуття, що ці обладунки важкі почали падати з моїх плеч, і ніби в легенях стало більше об'єму, щоб дихати. А це для мене критично важливо. Не те щоб іншим не треба дихати, та я не можу надихатися вже дуже довгий період, тому я обожнюю відкриті місцевості, вітер, що зриває голову, бо тоді я можу надихатися. З цього моменту я відчула, що до мене повертається та енергія, якої давно не було, і бажання ділитися, і усвідомлення того, що може бути боляче в будь-який момент. Та до цього я зрозуміла одне: найбільше я боюсь нічого не відчувати, бути в броні і не пускати до себе, саме до глибини, нікого. Краще я буду відчувати біль, радість, теплоту, та головне — відчувати. Тому я йду ва-банк, і зараз я все ще на полі бою, бо час на формування моєї базової безпеки вже давно втрачений, та тепер я починаю оглядатися і по трохи бачити, що позаду мене є люди, що йдуть разом зі мною, що я не сама і вони підтримають і можуть врятувати мене, якщо буде така потреба. І це, звісно, все мої візуалізації чи фантазії, та я вдячна, що вони з’явилися в моїй голові. Мені перехоплює дух щоразу, коли про це думаю, бо це щось настільки трепетне і важливе для мене, що я готова на всі авантюри, кроки та рішення, тільки б це продовжувалося.
Я вижила.
Я жива.
