За вікном виє сирена. Я акуратно відмотую харчову плівку з рулону, щоб накрити нею недоїдений салат. Я не піду в укриття з салатом, я просто більше його зараз не з’ім. А в укриття не піду взагалі. Чи нормально це?
Таке питання висить на фоні з того дня, як відділ 10|01 приніс вивертаючу заразу (morbo intus foris) з виміру снів. Усі правоохоронні органи, а отже і я, зайняті здебільшого лише одним: зберіганням норми. Та хіба раніше ми займались чимось іншим?
Поширення почалось з парусоподібної будівлі біля річки. Цей вічний - термін був підтверджений хроностражою - недобуд років з вісім експлутували спецпризначенці то для складів, то для дислокацій. Того разу тлпрт-п2 був використаний як аварійний портал якимось капітаном. А вже на наступний день вічна будівля розсипалась на літери і жуків.
Який безлад був на початку.. Канатною дорогою їздили зебри, діти вночі перетворювалися на каміння, а вдень - на птахів та яблука. Півтора місяця була субота, а за середою і сьогодні щовівторка аж до Тритузного їздить спеціальний представник мерії.
То ж я кладу салат у свою круглу торбу і дивлюсь на зграю тіток, які струшують з груші біля лікарні карасів. Чи нормально це? Карасі на груші верещать тіткам “ви шо, мєєдікі? та які ви мєєєєдікі”. Впавші карасі розбігаються метрів на тридцять, і тануть.
Трохи далі по вулиці підлітки грають в Вільний Інтуїтивний Ритмічний Шум, вірш. “Сходинкою до серця сірим котом біжи..” - декларує хлопець з вибіленим чубом. Зграя голубів поряд з ним перетворюється на кривеньку сходинку, а потім на двухвостого кота. Чи нормально це? Помітивши мене хлопець трохи нервує і прискорює гру. “Внутрішню рівновагу нитками підв’яжи..” Дарма я зупинилась, звичайна ж тепер гра, а з нервів ще накруте біди. “Квітку й червоний маркер в спогад ти положи..” Який жах. Посилено дивлюсь в зовсім інших бік. Підліток бере себе в руки: "Рідну людську подобу знову нам покажи!”. Клубок з кота, ниток і шмарклів стає рудою усміхненою дівчиною. Десь на фоні знову гуде сирена, дає відбій. Хто зна, що в неї була за причина. Карман часу, поява нової приголосної, тортовий дощ у передмісті? Занадто багато загроз, щоб зупиняти своє життя.
Я йду далі. Серед трьох голубих дерев стоїть місцева художниця, змішує фарби. На картині в нєї звичайна зелена трава. Такого тут давно не бачили, кольори перестали мати сенс приблизно тоді ж, коли і грошова система. Мистиня посміхається мені. Чи нормально це?
- Трↂва! - каже вона.
-Ба↊чу. А∢ж серце й↭кає.
Питаю, як вдалось отримати такий правдоподібний зелений. “Мій чоловік траву вирощував” каже художниця. “Дуже любив на неї дивитись. Та так, що аж в пам’яті закарбувалась”. “Вибачте, не зрозуміла. Малюєте ж ви, а не ваш чоловік”. “Хахаха” каже художниця. “Так я ж малюю пам’яттю!” З її очей раптом вилітають завзяті іскри, підпалюють сухе голубе листя. Вона хапає свою дерев'яну палітру. “Ви подивіться, подивіться уважніше!” Я дивлюсь. Я бачу. Дідько. Це точно НЕ нормально. “Він сказав, що я виїдаю йому міски!” - кричить художниця. “Та хіба я б таке їла! Хіба можна таке з’їсти! Ресурси треба використовувати з розумом! Фарби змішуються з мозком!”
Вона все кричить і кричить, а листя палає і палає. Чи нормально це? Чи нормально це? Її взуття теж починає горіти. “Ви заарештовані по підозрі у вбивстві” кажу я. Мисткиня вихватує з-під язика гостре слово, але моє слово вже в руці і воно швидче. Моє слово паралізує, моє слово тушить полум’я.
Чи нормально це?
