Український самвидав і фензіни давно стали предметом досліджень — не лише як культурне явище, а як історія про людей, які документували свободу в умовах її відсутності.
Це складна тема для будь-якого дослідника: частина джерел знищена, частина розкидана по приватних архівах, а багато свідчень існують лише у спогадах.
Попри це, в Україні поступово сформувався корпус праць і публікацій, які системно осмислюють самвидав — від перших машинописних видань 1960-х до фензінотворчості 2000–2020-х.
Завдяки зусиллям дослідників, журналістів і редакторів маємо змогу відтворити послідовність розвитку незалежної друкованої культури. Хочу поділитися з вами роботами які добре висвітлюють тему.
Олесь Обертас — голос архівів і тих, хто друкував без дозволу
Тип: серія історико-культурних досліджень
Книги:
«Український самвидав 1960–1970-х» — Київ: Смолоскип, 2010 → читати на Chtyvo
«Український самвидав: літературна критика та публіцистика 1960-х років» → читати на Chtyvo
Коли говоримо про український самвидав, найважливіше — не втратити людський вимір цього явища. Бо за кожною машинописною сторінкою стояли не лише тексти, а долі.
Саме тому історик і культуролог Олесь Обертас став одним із тих, хто повернув до життя архіви тих, хто ризикував друкувати в тіні.
Його праці — «Український самвидав 1960–1970-х» та «Український самвидав: літературна критика та публіцистика 1960-х років» — сьогодні сприймаються як дві частини одного великого полотна. Перша фіксує масштаб і структуру явища: сотні видань, бюлетенів, поетичних збірок, що створювали альтернативну культурну екосистему. Друга розкриває внутрішній сенс текстів — що саме писали автори, про що сперечалися, які ризики брали на себе.
Обертас не романтизує підпільну літературу — навпаки, показує, що це була практична система виживання слова. Його головна теза проста: самвидав — не “героїчна вигадка”, а паралельна інфраструктура спілкування, що існувала там, де офіційні канали були закриті.
Він описує кілька ключових центрів, де народжувався і множився самвидав: Київ, Львів, Харків, частково — діаспора. Найпомітніші видання того часу — «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, «Євшан-зілля», «Кафедра», «Хроніка-71». Вони розповсюджувались поодинокими копіями — через друзів, знайомих, іноді навіть через бібліотеки, де “під сукно” залишали машинописи.
Для Обертаса важливо не лише те, що писали, а й як це передавалось.
Саме він вводить у науковий обіг поняття «ланцюг довіри» — коли текст живе не завдяки друкарні, а завдяки людській відповідальності. Ти передруковуєш статтю, віддаєш її далі, і вона продовжує своє життя. Це не просто інформаційний обмін — це акт солідарності.
«Самвидав був формою інфраструктури довіри. Тексти передавалися “з рук у руки”, а не зі сторінок офіційних видавництв», — пише Обертас.
Саме цей підхід робить його дослідження фундаментом для всіх наступних авторів, які писали про незалежну журналістику, фензіни й DIY-культуру. Обертас показав: українська видавнича свобода не почалася у 1991 році, вона жила ще в часи, коли друкувати означало ризикувати.
Його друга книжка — «Український самвидав: літературна критика та публіцистика 1960-х років» — додає людського тепла до академічного аналізу. Тут зібрані тексти, у яких інтелігенція говорила сама з собою: про мову, про гідність, про право писати не за вказівкою. Ці документи показують, що навіть тоді українська література мала власну “редакційну етику” — без редакцій.
Праці Обертаса — це міст між епохами. Вони пояснюють, чому згодом з’явилися фензіни 1990-х, а потім і цілі рухи незалежної преси, які продовжили цю традицію в новій формі.
Від друкарської машинки до копіювального апарата, від саморобних бюлетенів до PDF-фензинів — етика залишається тією самою: друкувати правду, навіть якщо немає дозволу.
Через такі дослідження ми бачимо не лише історію, а еволюцію самої ідеї свободи слова в Україні — від підпільних машинописів до сучасних DIY-журналів, що зберігають цю логіку в цифрову добу.
Дар’я Анцибор — “Дреди, батли і «стіли»”. Самвидав після самвидаву
Тип: книга-дослідження про сучасну субкультурну культуру
Рік/видавець: 2024, «Темпора»
Посилання: Темпора — офіційна сторінка видання
Додаткове джерело: стаття на сайті Історична правда — «Історія самвидаву у пізньому СРСР та після його розвалу»
→ читати
Якщо Олесь Обертас показав, як народився український самвидав, то Дар’я Анцибор пояснила, як він навчився виживати у XXI столітті.
Її книга «Дреди, батли і “стіли”» — це не про субкультури у вузькому сенсі, а про те, як люди продовжують створювати незалежні медіа навіть тоді, коли ніхто вже не називає це “самвидавом”.
Анцибор не відштовхується від політики чи ідеології, як це робили дослідники попередніх поколінь. Вона бере інший масштаб — культуру вулиці, інтернету і DIY-журналів, які вийшли за межі літератури.
У цій оптиці самвидав — це вже не «підпільна друкарня», а механізм самовираження, що вижив у добу надлишкової інформації.
У книзі Анцибор простежує, як на зміну машинописним бюлетеням приходять фензіни — невеликі журнали, створені самими авторами без участі видавництв.
Вона розглядає фензіни не як екзотику, а як культурний індикатор покоління, що шукало власний голос у хаосі пострадянських 1990-х.
Анцибор аналізує фензіни, які стали символами цього руху:
«FarFor» — журнал про музику, ілюстрацію й андеграундні спільноти, що виходив у Києві у 2000-х;
«Forsmajor» — зін з елементами арт-документації та текстами про незалежні сцени Сходу України;
«Шум» — київський культурний журнал, який починався як фанзін про музику, а згодом переріс у платформу для сучасного мистецтва;
«ФонтарЪ» — один із найдовготриваліших фензінів України, що поєднує панк, готику й DIY-публіцистику.
Ці видання вона ставить у один ряд із європейськими фензінами, що документували локальні сцени, роблячи те, що ніколи не цікавило мейнстрим.
Для Анцибор важливо: фензін — це не лише носій тексту, а візуальний і соціальний жест, спосіб архівувати життя без архівів.
«Сьогодні самвидав живе не в друкарських машинках, а в скріншотах і саморобних PDF», — пише Анцибор.
У своїй праці вона проводить паралель між самвидавом радянської доби і цифровими фензінами, які поширюються через блоги, Tumblr, Telegram і навіть у вигляді e-zines.
Обидва явища мають спільну рису — автономію від інституцій і бажання зберегти щирість.
У статті Історичної правди, що базується на її дослідженні, Анцибор підкреслює: сучасний самвидав — це вже не опір державі, а опір алгоритмам і стандартизації культури.
Ті, хто колись передруковував тексти на машинках, тепер роблять це через Canva і Photoshop, але з тим самим бажанням — мати свій голос у світі, де все здається чужим.
Книга «Дреди, батли і “стіли”» структурно складається з трьох шарів:
антропологія субкультур — від хіп-хопу до постпанку, як форма саморепрезентації;
візуальний самвидав — фензіни, арт-збірки, постери, вуличні тексти;
цифровий самвидав — онлайн-журнали, pdf-збори, сторінки у Facebook і Telegram, що взяли на себе функцію друкарень.
Тим самим Анцибор показує, що фензін — це жива еволюція самвидаву, його сучасна оболонка.
Якщо в Обертаса ключовим було слово, то в Анцибор — мова образів, шрифтів, обкладинок, колажів, які стають рівноправними носіями сенсу.
Її підхід — не архівний, а емоційний. Вона пише про сучасних авторів так, як Обертас писав про дисидентів: з повагою і вдячністю.
Бо самвидав, каже вона, — це не лише історія протесту, а «історія довіри до власного голосу».
І саме завдяки цій роботі фензіни перестають бути “маргінальним хобі” — вони входять у поле академічних і культурологічних досліджень.
Анцибор робить те, що раніше в Україні майже ніхто не робив: дає фензінам статус культурного документа епохи.
Її книжка — це міст від Обертаса до цифрової доби, від друкарських копій до зінів із QR-кодами.
І саме в цьому зв’язку — найбільша цінність роботи: вона показує, що український самвидав не закінчився. Він просто змінив формат.
Романа Тверда — “Фензини як різновид видань”. Академічна спроба зрозуміти незалежну пресу
Тип: наукова стаття
Інституція: Житомирський державний університет імені Івана Франка
Посилання: читати повний текст (PDF)
Коли фензіни тільки почали з’являтися в Україні у 1990-х, вони були настільки далекі від академічного світу, що більшість дослідників просто не знали, як їх описувати.
Минуло майже два десятиліття, і в гуманітарній науці нарешті з’явилася робота, яка спробувала дати цьому явищу наукове визначення.
Мова про статтю Романи Твердої “Фензини як різновид видань”, що стала однією з перших спроб систематизувати феномен українських DIY-журналів у термінах видавничої справи.
Тверда підходить до фензіна не як до “самодіяльності”, а як до повноцінного соціального медіаформату.
Вона аналізує фензін як окремий підтип незалежного видання, що має власну видавничу логіку:
мінімальний наклад,
аматорська, але осмислена верстка,
пряме поширення серед спільноти,
редакційна політика, заснована не на комерції, а на світоглядній єдності.
Авторка наголошує, що фензін — це форма комунікації, у якій читач і творець міняються місцями. Кожен може писати, друкувати, відповідати.
Так народжується горизонтальна медіа-структура, що існує без інституцій.
У цьому сенсі Тверда фактично узагальнює ідеї Обертаса — але на матеріалі нової епохи, де свобода слова вже не заборонена, але все одно залишається дефіцитом.
У статті згадані кілька ключових українських фензі́нів початку 2000-х, які Тверда використовує як приклади:
«Паранойя» (Львів) — фензін із соціально-критичними текстами та панк-естетикою, орієнтований на протидію комерціалізації сцени;
«Аутсайдер» (Харків) — видання, що поєднувало поезію, фотографію та анархічну публіцистику;
«Біла Ворона» (Київ) — одне з перших україномовних фанзинів, де з’явилися тексти про субкультурну самоідентичність;
«Блокпост» — журнал, який документував життя неформальних середовищ і локальних ініціатив.
Тверда робить важливий висновок: український фензінотворчий рух не просто копіював західні моделі, а створював власний тип медіа, який поєднував інформаційну і просвітницьку функцію.
Якщо західний фензін часто був естетичним жартом або фанатським збірником, то український — мав місію: формувати альтернативний погляд на суспільство, фіксувати історію, якої ніхто не записує.
«Фензін — це видання, що не лише інформує, а й створює спільноту, — зазначає Тверда. — Його цінність не у накладі, а у взаємодії між людьми.»
У науковому контексті це звучить як проста констатація, але в культурному — як кредо цілої генерації.
Тверда повертає фензінам їхню гідність: замість “підпільної преси” — самостійна форма видавничої культури, замість “маргінального продукту” — живий документ епохи.
Її робота важлива ще й тому, що вона фактично закріплює фензін у академічному дискурсі України.
Після неї дослідники починають говорити про фензіни не як про епізод, а як про частину видавничої історії.
І саме завдяки таким текстам фензіни 1990–2000-х отримують своє місце у картині розвитку української журналістики та незалежних медіа.
У цьому сенсі стаття Романи Твердої — місток між наукою й самвидавом.
Вона не змінює їхню природу, але надає їй мову, яку зрозуміють університети, архіви й дослідники.
І тим самим — легалізує цілу культуру, яка довго існувала “поза полем видимості”.
Сергій Потієнко — “Українські музичні самвидави”. Як рок, панк і андеграунд створили власну журналістику
Тип: наукова стаття
Інституція: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ)
Посилання: шукати публікацію на сайті НБУВ за автором “Потієнко Сергій”
Якщо Романа Тверда окреслила фензін як культурне явище, то Сергій Потієнко спустився у саме його серце — музику.
Його праця «Українські музичні самвидави», опублікована у збірниках НБУВ, стала першим системним дослідженням того, як музичні спільноти створювали власні медіа, коли офіційна преса ігнорувала все “неканонічне”.
Потієнко описує самвидав не як політичну реакцію, а як культурну необхідність.
Коли у 1980–1990-х роках українські музиканти й фанати не могли потрапити на сторінки газет, вони почали видавати себе самі. Так з’явилися перші музичні фензіни, рукописні каталоги, концертні бюлетені, що документували те, чого не існувало в офіційній історії.
У статті Потієнко систематизує десятки прикладів таких видань:
«Rock Ukraine» — один із перших неформальних бюлетенів про вітчизняний рок, що поширювався серед клубів і касетних дистриб’юторів;
«Sxid» (Харків) — фензін, який фіксував регіональну сцену й писав про пост-панк та арт-рок;
«Music Hall» — аматорський журнал кінця 1990-х, присвячений експериментальній музиці й андеграунду;
«Forsmajor» і «FarFor» — вже з початку 2000-х, що продовжили традицію, поєднавши музику, графіку та соціальну аналітику.
Потієнко трактує музичний самвидав як основу незалежної критики в Україні.
Саме в цих виданнях сформувалися перші автори, які писали про альтернативну музику не з позиції “популярності”, а з позиції учасників процесу.
Журналістика перестала бути “зовнішньою” і стала частиною самої сцени — горизонтальною, чесною, часто хаотичною, але живою.
«Музичний самвидав — це не лише віддзеркалення процесів у культурі, а й форма самоорганізації спільноти», — підкреслює дослідник.
Його робота вперше показує, що фензіни були не просто хобі фанатів, а елемент інфраструктури незалежної музики.
Вони виконували функцію одночасно афіш, архівів і соціальних мереж задовго до появи інтернету.
Потієнко простежує логічну еволюцію:
від машинописних бюлетенів і копійованих листівок 1980-х →
до повноцінних фензінотворчих серій 1990-х →
і далі — до перших онлайн-журналів 2000-х, які перейняли дух, але змінили формат.
Саме завдяки таким дослідженням фензіни про музику отримують культурну “прописку” — вони стають частиною історії української журналістики, а не її тінню.
Потієнко доводить, що самвидав у музиці — це теж історія національної культури, просто написана іншими літерами: через тексти про гурти, касетні рецензії, фотоколажі, ксероксні макети.
Його стаття завершує певний цикл: від Обертасової теорії самвидаву як інфраструктури → через Анциборів аналіз сучасних практик → до реальної практики спільнот, що створювали “музичні хроніки” власного життя.
Там, де не було журналістики, з’явилась журналістика “знизу”. І це, мабуть, найточніше визначення фензіна.
Наталія Подоляка, Оксана Швачко — “Сучасний самвидав, зін-видання як спосіб самовираження”
Тип: наукова стаття
Інституція: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ)
Посилання: читати повний текст (PDF)
На початку 2020-х, коли про фензіни знову почали згадувати як про “новий формат старої свободи”, у наукових колах України з’явилася праця, яка вперше поставила питання просто: чому люди досі роблять самвидав, якщо існує інтернет? Саме на цій тезі побудована стаття Наталії Подоляки та Оксани Швачко — «Сучасний самвидав, зін-видання як спосіб самовираження», що вийшла у збірнику НБУВ у 2020 році.
Дослідниці підходять до феномену з несподіваного боку: вони аналізують психологію та мотивацію творців фензіна, а не лише історичні чи технічні аспекти.
Для них самвидав — це форма особистої автономії у добу цифрової одноманітності.
Коли ти створюєш зін, ти не просто публікуєшся — ти повертаєш собі право на власний темп, формат і зміст.
Подоляка і Швачко ділять сучасні фензіни на кілька типів:
естетичні — присвячені мистецтву, фотографії, ілюстрації;
музичні й субкультурні — спадкоємці традицій 1990-х, орієнтовані на сцени та ком’юніті;
соціальні — ті, що порушують теми тілесності, гендеру, урбанізму, війни, екології;
інтернет-зíни (e-zines) — pdf-журнали й цифрові збірки, що поширюються без друку, але зберігають DIY-етос.
У статті згадані конкретні приклади українських фензі́нів і зін-проєктів, серед яких:
«Шум» — київський журнал, що поєднує мистецтво й медіа-критику;
«FarFor» і «Forsmajor» — музично-візуальні самвидави;
«ФонтарЪ» — як приклад довготривалого DIY-фензіну, що документував альтернативну культуру Полтави протягом 2000–2010-х років;
нові незалежні електронні видання, створені після 2015 року, — “Palimpsest”, “Pain Zine”, “Нюанс”.
Подоляка і Швачко підкреслюють, що сучасний фензінотворчий рух пережив ренесанс завдяки відчуттю перевантаженості цифрового простору.
Люди повертаються до паперу, до матеріальності, до повільного процесу створення.
Фензін стає не просто носієм тексту, а ритуалом самозбирання себе.
«Створення зіну — це акт медитації, спрямований проти швидкості», — пишуть авторки.
Цей підхід вирізняє їхню роботу серед інших: вони бачать у фензінах не ностальгію за минулим, а пошук балансу між особистим і публічним, між аналогом і цифрою.
Самвидав, на їхню думку, повертає людині відчуття контролю над власним словом — те, що втрачається у соцмережах.
Стаття також цікава тим, що вона фіксує появу нової хвилі зінів після 2014 року, коли незалежні видання знову почали ставати голосом покоління — уже в іншому контексті: війна, суспільні трансформації, еміграція, пошук локальної ідентичності.
Тому самвидав знову стає тим, чим він був у 1970-х — способом не дати зникнути голосу.
Подоляка і Швачко завершують статтю думкою, що напрочуд перегукується з ідеями Обертаса: «Сучасний самвидав — це не протест проти цензури, а спосіб бути собою серед шуму.» Їхня робота робить головне — повертає фензінам гуманістичний зміст.
Після десятиліть, коли самвидав сприймався як політична чи фанатська активність, вони знову ставлять у центр людину. І показують, що зін — це завжди про особисту щирість, незалежно від того, на чому він надрукований — на копірі, принтері чи у форматі PDF.
bit.ua — “10 українських зінів, що розповідають про сучасну креативність” (2019)
Тип: медіа-стаття / культурний огляд
Дата публікації: серпень 2019
Посилання: читати на bit.ua
2019 рік став переломним для української зін-культури — саме тоді про неї почали писати не лише дослідники, а й масові онлайн-медіа.
Одним із перших таких матеріалів став огляд bit.ua «10 українських зінів, що розповідають про сучасну креативність» — текст, який вивів слово «фензін» у мову широкої публіки.
Автор(к)и матеріалу розповідають про зін-культуру як про інструмент самовираження покоління, яке втомилося від реклами, алгоритмів і “ідеального контенту”.
У списку представлені зíни різних напрямів — від мистецьких до соціальних, і це показує, що самвидав став уже не субкультурою, а частиною культурної екосистеми.
Серед згаданих видань:
· «Шум» — журнал про сучасне мистецтво, який зберігає формат фензіна, але з якістю глянцю;
· «FarFor» — поєднання візуального мистецтва, дизайну й андеграундної графіки;
· «Forsmajor» — зін із сильним соціальним складником, присвячений музичній та вуличній культурі;
· «Pain Zine» — незалежне видання про психоемоційні стани, терапію й мистецтво;
· «ФонтарЪ» — окремо згаданий як фензін, що розпочався у Полтаві ще у 2000-х і став одним із найдовших DIY-проєктів в Україні.
Матеріал bit.ua важливий тим, що він популяризує саме слово “зін” серед аудиторії, яка раніше його не знала.
Автор(к)и пояснюють, що зін — це не просто друкований буклет, а “паперовий блог”, форма особистої ідентифікації, що стоїть десь між журналом і мистецтвом.
У цьому тексті DIY-культура постає не як альтернатива, а як органічна частина сучасного міського креативного середовища.
«Зін — це коли ти не чекаєш редактора, не думаєш про тираж і не шукаєш схвалення. Ти просто говориш з тими, хто тебе зрозуміє», — йдеться в матеріалі.
Завдяки таким публікаціям фензіни остаточно вийшли з тіні.
Те, що ще десять років тому було нішевим жестом, тепер стало повноправним форматом культурної комунікації.
Після цієї хвилі про зін-культуру почали писати Skvot.io, Chytomo, YourArt, Суспільне Культура — і це вже означало, що самвидав повернувся у публічне поле.
Огляд bit.ua став тим, чим колись для радянського підпілля був “Український вісник”: точкою, де розмови “для своїх” побачили світло денне.
І якщо для академічних авторів самвидав — це предмет вивчення, то для bit.ua — це форма життя.
Тому цей матеріал — не просто журналістський список, а доказ того, що фензіни в Україні перестали бути архівом минулого. Вони знову стали частиною сучасності.
Skvot.io — “10 українських зінів і самвидавів про креативність” (2023)
Тип: культурно-медійна стаття / аналітичний гайд
Дата публікації: квітень 2023
Посилання: читати на Skvot.io
Через чотири роки після bit.ua тема зінів знову з’явилася у публічному просторі — цього разу вже не як нішевий феномен, а як повноцінна частина креативної індустрії України.
У 2023 році освітня платформа Skvot.io опублікувала великий матеріал «10 українських зінів і самвидавів про креативність», де фензіни описуються не як “андеграунд”, а як форма візуальної комунікації і самопродюсування митців.
Цей текст цікавий тим, що він поєднує аналітику і легку популярну подачу — фактично це перше медіа в Україні, яке розглядає фензіни у зв’язку з дизайном, типографією, ілюстрацією та сучасною візуальною культурою.
Skvot.io фіксує зін як елемент творчої екосистеми, що живе паралельно до традиційного ринку видавництв.
Автор(к)и пишуть:
«Самвидав — це коли ти створюєш не просто сторінки, а досвід.
Це протест проти шаблонів і корпоративної естетики.»
У добірці представлені різні напрями — від арт-зінів до експериментальних DIY-журналів:
· «Pain Zine» — видання про особисті історії та психоемоційні переживання;
· «Palimpsest» — концептуальний зін про пам’ять, мистецтво та відновлення;
· «Шум» — як приклад зіну, що вийшов за межі субкультури і став медіа про сучасне мистецтво;
· «ФонтарЪ» — згаданий серед видань, які поєднують DIY-філософію і довготривалу документальність, створюючи міст між панк-культурою та арт-журналістикою;
· «Forsmajor», «FarFor», «Нюанс», «Sketchbook Zine» — незалежні платформи, що демонструють, як самвидав інтегрується у дизайн-освіту, фотографію та міські ком’юніті.
Skvot.io описує ці видання як лабораторії ідентичності: у зіні творець не просто висловлюється — він тренується думати, відчувати й комунікувати без корпоративних посередників.
Таким чином самвидав стає частиною “soft skills” креативного покоління.
Ця стаття важлива тим, що вона вперше пояснює феномен фензіну мовою креативної економіки, а не субкультур.
Якщо раніше зін асоціювався з протестом, то тепер — із професійною автономією.
Це означає, що DIY-етика поступово переходить у освітній і підприємницький контекст — і починає формувати нову культуру самопредставлення.
«Кожен, хто робить свій зін, стає одночасно редактором, дизайнером і куратором — і саме в цьому свобода», — зазначає автор матеріалу.
Поява цього тексту у 2023 році — доказ того, що український самвидав остаточно став сучасним явищем, а не архівом ностальгії.
Він розвивається, переходить у цифрові платформи, але зберігає головний принцип: роби сам, говори чесно, не проси дозволу.
Архіви та платформи: як зберігається історія самвидаву
Самвидав завжди був ризикованим — у радянські часи його копіювали таємно, у 1990-х друкували на примітивних принтерах, а у 2000-х — поширювали у вигляді PDF-файлів.
Багато видань не дожили до сьогодні: папір пожовтів, сайти зникли, архіви розчинилися в забутих форумах.
І саме тому те, що зараз відбувається з українськими фензінами, можна назвати другою хвилею відродження — архівною.
Ukrainian Zines Archive
🔗 facebook.com/UkrainianZinesArchive
Цей проєкт — одна з перших спроб системно зібрати, оцифрувати й зберегти українські фензіни від 1990-х до сьогодення.
Архів формується на волонтерських засадах і поєднує скановані сторінки старих видань, обкладинки, бібліографічні описи, а також свідчення їхніх авторів.
Ukrainian Zines Archive працює не як музей, а як жива лабораторія пам’яті, де фензін розглядається як культурний документ, не менш цінний за офіційне медіа.
Саме завдяки таким ініціативам зберігаються видання, які могли зникнути назавжди: «Блокпост», «Паранойя», «Форсмажор», «ФонтарЪ» та десятки інших.
Chytomo Samvydav Collection
Редакція Chytomo — одна з небагатьох у медіапросторі, хто поставився до самвидаву як до частини культурної інфраструктури.
У розділі Samvydav Collection зібрано рецензії, інтерв’ю, аналітичні тексти, які допомагають зрозуміти еволюцію самвидаву — від машинопису до Instagram-зінів.
Chytomo показує, що самвидав — це не маргінес, а простір свободи, де відбувається найчесніша розмова між людьми, які мають що сказати.
У цій колекції згадуються і академічні видання, і фензіни на кшталт «ФонтарЪ», що представляють живу DIY-традицію.
Сьогодні український самвидав — це вже не лише історія опору чи протесту.
Це — історія виживання культури, яка навчилася жити без спонсорів, державних грантів і цензорів.
Зіни, що колись ксерокопіювалися на кухнях, тепер зберігаються в цифрових архівах;
імена, які колись писалися на маргінесі, тепер цитуються в академічних статтях і культурних оглядах.
Самвидав — це не минуле, а форма пам’яті суспільства про власну свободу.
І допоки існують ті, хто друкує, сканує, викладає і передає ці тексти далі —
ця пам’ять жива.
