На початку 1990-х в Україні музична журналістика лише формувалася на фоні культурного відродження після здобуття незалежності. Серед ентузіастів з’явився молодий журналіст Олександр Євтушенко – один із тих, хто повірив, що українська музика варта власної преси. У 1993 році він започаткував перше незалежне музичне видання України – газету «АУТ» (розшифровується як «АудіоТолока»). А вже наприкінці 1995-го за участі того ж Євтушенка вийшов перший номер журналу «Галас», що став першим українським музичним глянцем. Обидва ці проєкти заклали основу для розвитку вітчизняної музичної преси, хоч проіснували недовго – кілька інтенсивних років у середині буремних 90-х.
«АУТ» постав у листопаді 1993 року як незалежна музична газета у форматі 16-сторінкового бюлетеня. Видання швидко стало майданчиком для українського андеґраунду: на його шпальтах підтримували молоді гурти – вихідців із фестивалю «Червона Рута» та інших перших рок-фестивалів. Наклад газети сягав до 20 тисяч примірників, а виходила вона приблизно раз на два місяці (за три роки – близько півтора десятка чисел, до лютого 1996-го). Головним редактором був Олександр Євтушенко, видавцем – Володимир Кулишенко (фірма «Новий Простір»).
Стиль «АУТ» різко відрізнявся від академічної радянської преси. Євтушенко та команда робили ставку на гумор, каламбури та стьоб – видання мало розважальний тон і не цуралося іронії. Як згадував сам головред, до такої манери він прийшов, працюючи над книжкою «Зірки “Червоної Рути”» у 1994-му, коли зрозумів, що жарти і жива мова роблять тексти більш читабельними. «АУТ» став повністю україномовним простором з молодіжним сленгом, дотепними ілюстраціями та карикатурами. Під прицілом авторів була вся тогочасна офіційна естрада – поп-зірок нещадно висміювали, підриваючи їх «совковий» пафос. Натомість нову рок-музику газета всіляко популяризувала, підтримуючи перші кроки українського рок-н-ролу.
Структура газети. У кожному номері «АУТ» публікував новини, репортажі з концертів та фестивалів, інтерв’ю і огляди альбомів. Окрема «фішка» – переклади матеріалів західної преси. Редакція «АУТ» передплачувала британський журнал Q і навіть отримала офіційний дозвіл передруковувати звідти тексти українською. Статті обсягом до 10 тисяч знаків брали безкоштовно, за більші – вже доводилося платити. Це дало змогу знайомити читачів із світовими тенденціями: приміром, в №1 за 1996 рік вмістили статтю про гурт R.E.M. із журналу Q. Для балансу там же надруковано ексклюзивне інтерв’ю з легендами українського рок-гурту «ВВ» (Воплі Відоплясова). Серед інших героїв публікацій «АУТ» були як західні виконавці (на кшталт Depeche Mode, Nirvana чи The Beatles), так і вітчизняні зірки альтернативи – від гуртів «Табула Раса» і «Скрябін» до співачки Сестрички Віки. Газета не боялася змішувати в одному номері матеріали про андеґраундні формації і, скажімо, курйозні новини на кшталт пригод поп-діви Алли Пугачової – все під соусом фірмової іронії.
За час існування «АУТ» став культовим самвидавом для меломанів. Він довів, що українська музична журналістика може бути не «жовтою», а жовто-блакитною (як жартував Євтушенко) – тобто розважати і виховувати патріотичний смак одночасно. У лютому 1996 року газета припинила вихід. Частина її команди перейшла працювати над новим, амбітнішим проєктом – журналом «Галас».
«Галас» став першим українським музичним журналом у глянцевому форматі. Його засновником виступила ІТ-компанія «Квазар-Мікро», а керівником проєкту – Віктор Спірідонов. На відміну від самвидавної газети, журнал друкували офсетним способом за кордоном – спершу в Чехії, згодом у Словенії. Перший номер побачив світ наприкінці 1995 року (обкладинку прикрасив молодий рок-лідер Тарас Чубай), а загалом видання виходило з 1996 по 1998 роки включно. Формально журнал був щомісячником, хоча реально побачило світ лише 18 номерів за три роки (деякі числа були здвоєними). Тираж сягав заявлених 30–50 тис. примірників на піку популярності – небачена досі кількість для української музичної преси.
Редакція і структура. Головним редактором «Галасу» було запрошено того ж Олександра Євтушенка, який переніс у новий журнал свій досвід і мережу авторів з «АУТу». Фактично, команда складалася наполовину з колишніх «аутівців», а наполовину – з людей, залучених інвестором Спірідоновим. Штат був невеликий, але постійний: головред, літературний редактор, редактори відділів, дизайнер, коректор і секретар. Журнал був повністю україномовним – що вже тоді ставало рідкістю. Редакційна політика наголошувала на патріотичному підході: «Галас» мав бути не пустопорожньо «жовтим» (бульварним), а саме «жовто-блакитним», тобто просувати українську модерну культуру. За словами Євтушенка, команда вважала місією журналу естетично протиставити щось власне українське засиллю російської попси, що тоді лунала звідусіль. Тому на обкладинки свідомо ставили лише українських виконавців, аби популяризувати «своїх героїв» – навіщо просувати чергову західну зірку, якщо можна підтримати вітчизняну? – пояснював головред.
Вміст номерів «Галасу» балансував між вітчизняною сценою та західною музикою. Редакція постійно ламала голову, чого має бути більше – українського чи закордонного матеріалу. Принципово мінімізували тільки російський шоу-біз: російська поп-естрада, що лізла з кожної праски, здавалася команді огидною, тож її майже не висвітлювали. Натомість поряд із українськими гуртами в журналі були розділи, присвячені світовим новинам: журналісти читали іноземні видання і публікували перекладені уривки з британських Q та Melody Maker – зі згоди редакцій тих журналів. Так само, як і «АУТ», «Галас» не цурався легкої іронії: автори мали творчу свободу і залюбки додавали сарказму в тексти. Для пожвавлення читання ввели навіть окрему рубрику «Плітки+оповідки» – сторінку музичних чуток, яку вела пара «ушлих дівчаток», вигадуючи скандальці. Хоч Євтушенко і зізнавався, що не хотів перетворювати журнал на збірку пліток, інколи «клубнічка» була не зайвою для розрядки.
Герої публікацій. Тематика «Галасу» була надзвичайно широкою, охоплюючи і поп, і рок, і навіть трохи академічної музики (окремі статті про джаз та класичні виконавські конкурси). В одному номері могли сусідити Таїсія Повалій та EL Кравчук (молоді поп-зірки того часу) – і поруч статті про андеграундові рок-гурти на кшталт «Плач Єремії» чи «Кому Вниз». Журнал пишався тим, що відкривав нові імена: так, одна з цілей «Галасу» була запалювати молоді українські таланти, і часопис справді першим надрукував великі матеріали про тоді ще нові команди – скажімо, розгорнуті статті Євтушенка про гурти «Скрябін» та «Кому Вниз». Водночас редакція не цуралася знайомити українців із актуальною західною сценою: на сторінках журналу можна було прочитати репортаж про фестиваль Lollapalooza в США чи інтерв’ю з західними зірками. Пам’ятним став, наприклад, матеріал 1997 року – інтерв’ю з вокалістом легендарних Nazareth Даном Маккаферті, коли британський хард-рокер приїздив до Києва. При цьому навіть висвітлюючи західну музику, автори «Галасу» часто проводили паралелі з українськими реаліями, шукаючи свою ідентичність. Саме в «Галасі» друкувалися огляди світових хіт-парадів, історії жанрів (наприклад, «Історія бріт-попу» в №1’96) поряд з хіт-парадом вітчизняних пісень і колонкою про розвиток української рок- та поп-сцени.
Розповсюдження і фішки. Попри великий наклад, просувати музичний журнал у 90-ті було непросто. В Україні тоді панувала «газетна мафія» з монополією на кіоски, тож «Галас» поширювали напівпартизанськими методами: домовлялися з бабусями-продавчинями преси, завозили журнали в університети, аби продавати студентам. Деякий час застосовували й оригінальний хід: разом із журналом продавали аудіокасети з добіркою української музики, щоб читач одразу міг почути те, про що щойно прочитав. Яскравий дизайн, повноколірний друк і великий обсяг (близько 68 сторінок у кожному випуску) вирізняли «Галас» на фоні решти періодики. Це було дороге задоволення – за свідченнями очевидців, кошторис одного номера був чималий, адже доводилося платити за друк за кордоном та якісний папір. Віктор Спірідонов, фактичний видавець і спонсор, певний час покривав витрати, сподіваючись на рекламу. Але згодом фінансові труднощі взяли гору.
Завершення проєкту. Наприкінці 1998 року журнал «Галас» припинив існування. Офіційно причиною стали проблеми у компанії-спонсорі «Квазар-Мікро» та конфлікт між видавцем і редакцією щодо бюджету. Були й творчі розбіжності: частина журналістів нарікала, що редакція не хоче ризикувати і писати про зовсім нові, ще не розкручені гурти. Попри такий прикрий фінал, за три роки «Галас» встиг залишити слід: видання пробудило інтерес масового читача до музики і могло б досягти більшого, якби проіснувало довше.
Газета «АУТ» і журнал «Галас» хоча й творилися багато в чому одними людьми, були за духом і форматом зовсім різними. «АУТ» – це дитя андеграунда, фактично фанзін, прорив у державну типографію зі стилем самвидаву. Він був чорно-білим, гостросатиричним і неформальним, зверстаним у більш компактному газетному форматі. Натомість «Галас» – глянцевий журнал європейського зразка, повноколірний і солідніший за обсягом. «АУТ» робився на ентузіазмі і мінімальному бюджеті, «Галас» спирався на серйозну фінансову підтримку та бізнес-план (хоча в підсумку і він виявився недовговічним бізнес-проєктом). Якщо «АУТ» різко критикував попсу та висміював зірок старої естради, то «Галас» поставив собі іншу мету – створити нову плеяду українських зірок і показати їх красиво, на рівні зі світовими. Недарма на обкладинках «Галасу» з’являлися молоді українські артисти в ефектних фотосесіях, чого раніше не практикували в нашій пресі.
За стилем «АУТ» був зухвалим панком журналістики, де дозволялися мовні експерименти, сленг, карикатури, двозначні жарти. «Галас» же тримав баланс між розважальністю і професійністю: тут вже працювали літературні редактори, було менш випадкових помилок, більше структури. Проте і «Галас» не був сухим – він не цурався ні сарказму, ні провокаційних рубрик на кшталт пліток. Обидва видання об’єднувала щира любов до української музики: і в газетних колонках «АУТ», і на глянцевих сторінках «Галасу» відчувалося прагнення створити свою, автономну від Москви музичну сцену. В середині 90-х це було справді новаторським підходом – адже мас-медіа тоді ще значною мірою тиражували радянські смаки. «АУТ» та «Галас» стали піонерами: перший проклав шлях для альтернативної преси, другий – показав, що навіть україномовний музичний журнал може бути масовим і успішним (хай і ненадовго).
Історичне значення. Хоча ці видання проіснували недовго, їхній вплив на становлення української музичної журналістики важко переоцінити. Газета «АУТ» фактично започаткувала традицію незалежних музичних фензінів і дала старт кар’єрі цілого покоління музичних оглядачів. Журнал «Галас» уперше інституціалізував українську музичну пресу – увійшов у кіоски, здобув широку аудиторію, створив прецедент якісного музичного глянцю українською мовою. Він продемонстрував, що українська популярна музика гідна окремого журналу, і зафіксував буремну епоху 90-х на своїх яскравих сторінках. Нині і «АУТ», і «Галас» стали бібліографічною рідкістю, проте їх підшивки – це живий літопис тієї пори, коли українська рок- і поп-сцена шукала власне обличчя.
