Середини 1980-х стали часом відродження харківської рок-сцени після десятиліть підпілля. На хвилі перебудови в Харкові формується рок-клуб, а разом із ним – і власний самвидавчий журнал. Перший номер журналу «Рок-курьер Харьковщины» вийшов ще 1985 року невеличким накладом (лише 5–6 примірників форматом ~15–20 сторінок). Цей машинописний журнал став фактично літописом місцевого рок-руху – писали «для себе і про себе», фіксуючи події зародження рок-клубу та успіхи харківських гуртів. Другий випуск побачив світ у 1986-му (скан цього номера зберігся в архіві фотографа клубу Юрія Подольського, який набирав текст). Після ще кількох випусків «Рок-курьер» було вирішено перевести на нові рейки – наприкінці 1989 року журнал переформатували і перейменували на «Рок-н-рольная Харьковщина».
Засновниками і ідейними натхненниками харківського рок-клубу, а відтак і його самвидаву, були Сергій Олійник та Олександр Мартиненко – обидва члени ради рок-клубу та фактичні редактори перших випусків. Формально головним редактором «Рок-курьера» значився Сергій Олійник, але журнал творився колективом ентузіастів. До редколегії входив фотограф Юрій Подольський – він згадує, що у 1986–1987 роках виконував роль «видавця» журналу, власноруч друкуючи його тексти на друкарській машинці. До команди дописувачів входили активні рок-музиканти та фанати: сам Олійник публікувався під жартівливими псевдонімами «Косорыловкин» і «Дед Бабай», Олександр Мартиненко – як «М. Галая» (скорочено від «Мама Галя»), Сергій Мясоєдов – під псевдо «Максим», Сергій Щелкановцев – як «M. Лорд» або «СЭР», Сергій Каплін – як «СЕГЕКАП» тощо. Кожен із них робив внесок, тож журнал був справді «своїм» виданням сцени, де учасники рок-клубу одночасно були і авторами, і героями матеріалів.
У 1989 році, зі зміною поколінь на сцені, редколегія частково оновилась. Сергій Щелкановцев (відомий під сценічним прізвиськом «Сэр») став редактором ребрендованого журналу «Рок-н-рольная Харьковщина», випустивши єдиний номер №1/1989. Олійник і Мартиненко на той час перейшли в роль консультантів і старійшин сцени (їх указано в вихідних даних випуску 1989 року), забезпечуючи спадкоємність видання. Таким чином, період 1986–1989 охопив три номери «Рок-курьера» під редакцією Олійника та один номер оновленої «Рок-н-рольной Харьковщины» під орудою Щелкановцева.
Обидва журнали мали виразний фензиновий характер – невимушений тон, гумор та самоіронія, але опиралися виключно на реальні факти сцени. На шпальтах «Рок-курьера» друкувалися огляди концертів і фестивалів, інтерв’ю з місцевими музикантами, рецензії та навіть тексти пісень. Наприклад, у третьому номері (1987) під псевдонімом “Mister Lord” було опубліковано різку рецензію Сергія “Сэра” Щелкановцева «Ублюжья доля “Облачного края”» – безкомпромісний розбір альбомів пермського гурту «Облачный Край». Така публікація свідчить, що харків’яни стежили не лише за власними, а й за всесоюзними рок-новинками, сміливо їх оцінюючи. В цілому ж тематика була зосереджена на локальних подіях: хроніки виступів клубних команд, аналітичні статті про стан рок-руху, оголошення про концерти.
Стиль матеріалів поєднував документальність і фанатський запал. Автори дозволяли собі жарти й творчі псевдоніми, але уникали відвертої вигадки чи «жовтої» сенсаційності. Значна частина текстів – це репортажі та замітки «своїх для своїх». Вони писали про те, чим жили самі: репетиції, труднощі з апаратурою, поїздки на фестивалі, успіхи друзів-суперників. Окремі випуски мали тематичні розділи («частини»), присвячені, скажімо, ювілею знакових музикантів чи огляду творчості конкретного гурту. Попри аматорський формат, матеріали були змістовні й щирі – фензинова «жива хроніка» харківського року кінця 80-х.
Варто згадати, що паралельно один з авторів, Сергій Мясоєдов, спробував видавати окремий аналітичний бюлетень «Положение дел», де прогнозував етапи становлення рок-н-ролу в Україні. Хоча той проєкт був короткочасним, він доповнював основний журнал більш теоретичним поглядом. Утім, «Рок-курьер Харьковщины» залишався головним майданчиком, де друкувалися всі ключові тексти про місцеву сцену.
Обидва видання були тісно пов’язані з діяльністю Харківського рок-клубу – фактично виконували роль його інформаційного бюлетеня. Журнал «Рок-курьер» навіть офіційно називався органом рок-клубу і виходив під егідою клубної ради. Редакція складалася з активістів клубу, а тематика прямила на висвітлення клубних справ. У випусках відображалися результати зборів рок-клубу, публікувалися звернення до учасників, графіки концертів та звіти про фестивалі. Так, наприклад, у 1987 році клуб провів скандально відомий фестиваль «Рок против сталинизма» – подія, яку спершу заборонили, але після протесту музикантів таки дозволили провести. Для молодого рок-самвидаву це було резонансне явище, тож журнал детально висвітлював хід фестивалю та його значення для сцени.
Сам видавничий процес теж був можливий завдяки клубу: приміщення для зустрічей редколегії, друкарські машинки, папір – усе це знаходили спільними зусиллями через клубні канали. В умовах пізньорадянської цензури вихід нелегального журналу був справою ризикованою, але під «дахом» рок-клубу (що діяв при міському комсомолі) самвидав толерували як частину культурної ініціативи молоді. Тому «Рок-курьер» та «Рок-н-рольная Харьковщина» можна вважати офіційно-неофіційними виданнями клубу: вони не мали державної реєстрації, проте користувалися підтримкою місцевого молодіжного осередку і слугували консолідації рок-руху.
Попри тяглість традиції, «Рок-курьер Харьковщины» та «Рок-н-рольная Харьковщина» мали свої відмінності. Рок-курьер був продуктом середини 80-х – скромним за форматом і накладом. Його випуски створювалися на друкарській машинці, розмножувалися через кальку чи фотокопіювання в лічених екземплярах (декілька копій на номер). Обсяг журналу теж був відносно невеликий (кілька десятків сторінок). Матеріали «Рок-курьера» відображали перші кроки рок-клубу, написані з позиції «нарешті крига скресла» – з певною наївністю, але великим ентузіазмом.
Натомість «Рок-н-рольная Харьковщина» (1989) стала своєрідним перезапуском. Уже сама назва наголошувала на духу рок-н-ролу, бунтівному і веселому. Єдиний випуск №1/1989 вийшов значно більшим за обсягом – близько 75 сторінок – і був тиражований сучаснішим способом (орієнтовно 100 примірників ксерокопіюванням). Це свідчило про зростання самвидавних можливостей під кінець 80-х та про більший апетит аудиторії. Змінився і тон: якщо ранні номери були скоріше інформаційним листком, то журнал 1989 року більше нагадував повноцінний фензин зі зрілими оглядами й критикою. Редактор Щелкановцев, представник нового покоління, приніс туди більше радикальності й хард-рокової прямолінійності – недарма серед його матеріалів рецензії з назвами на кшталт «ублюжья доля». У верстці з’явилося більше авторської графіки, колажів, фотографій учасників сцени. Таким чином, «Рок-курьер» відобразив початок відлиги, а «Рок-н-рольная Харьковщина» – пік розвитку харківського рок-самвидаву на порозі 90-х.
Незважаючи на скромні тиражі, ці самвидавні журнали відіграли помітну роль у становленні харківського року. Перш за все, «Рок-курьер Харьковщины» став майданчиком для спілкування і самоідентифікації молодої рок-спільноти. У другій половині 80-х офіційна преса лише починала звертати увагу на рок-музику, тож клубний самвидав заповнив інформаційний вакуум. Музиканти читали про себе і своїх друзів на сторінках журналу – це згуртовувало сцену, створювало відчуття значущості того, що відбувається. «Рок-н-рольная Харьковщина», у свою чергу, зафіксувала досягнутий рівень розвитку сцени: великий випуск підсумував кращі здобутки харківського року 80-х і став мостом до нової епохи (дев’яностих), коли рок-рух набуде більш офіційних форм.
Журнали також виконали документальну місію. Через десятиліття саме ці самвидави залишаються цінними історичними джерелами: в них містяться унікальні інтерв’ю, рецензії й фотографії з життя харківських гуртів кінця 80-х. Деякі автори фензину згодом стали відомими журналістами та музикантами. Зокрема, редактор «Рок-н-рольной Харьковщины» Сергій Щелкановцев продовжив кар’єру на радіо й телебаченні, а його однолітки по рок-клубу зробили внесок у розвиток рок-журналістики вже у вільній Україні.
Звісно, самвидавний журнал не міг масово охопити читачів, але його репутаційний вплив був значним. Факт існування «сценового» журналу підвищував статус Харкова на рок-мапі СРСР – місто мало власний голос, зафіксований на папері. Фензин виховував повагу до «сценової правди»: матеріали писали без цензури, відверто, з позиції учасників подій. Таким чином, «Рок-курьер Харьковщины» і «Рок-н-рольная Харьковщина» стали більше ніж просто журналами – вони були дзеркалом епохи і мотором локального рок-руху, зберігши для наступних поколінь дух харківського року.
