EmoOi! – український DIY-фензин, започаткований 2009 року як тематичний спіноф панк-видання «ФонтарЪ» в межах проєкту DIYCLAB. Ініціатори видання (насамперед письменник Данило Плахов та його однодумці) прагнули зібрати й зберегти зусилля своїх учасників над документуванням історії українського андеграунду. Назва «EmoOi!» натякає на об’єднання двох субкультур (emo й Oi!), водночас фензин швидко став серйозним історичним проєктом. EmoOi! був покликаний систематизувати інформацію про рок-клуби, панк- та скінхед-рухи, альтернативну та DIY-сцени 1980–2000-х років, з акцентом на архівній ретроспективі локальних підґрунтів, котрі існували поза офіційною культурою. Для прикладу, перший номер видання присвячено історії Харківського рок-клубу, фестивалю «Рок проти сталінізму» (1989) та розвитку харківської панк-сцени і неформальних спільнот 1980–90-х. Проєкт EmoOi! було започатковано на базі ініціативи DIYCLAB – тієї самої, що створила «ФонтарЪ». Як вказано в описі, «EmoOi! – український DIY-фензин, створений DIYCLAB як спіноф проєкту «ФонтарЪ»». Ключову роль у його заснуванні відіграв Данило Плахов з Полтави – відомий у літературних і самвидавних колах письменник, який 2007 року заснував «ФонтарЪ». Саме Плахов став «ідеологом» Фонтаря й головним редактором цього зіну, а згодом очолив і команду «EmoOi!». У наступних номерах долучалися автори з різних міст – переважно Харкова, Полтави, Львова, а також учасники мінської й інших сусідніх субкультурних спільнот. Серед авторів EmoOi! – люди, близькі до музичних сцен і андеграунду, які писали «про те, що знали і чим жили». Спочатку EmoOi! мав дещо провокаційний відтінок (гриф «emo vs Oi!»), але вже з перших випусків став суто документаційним виданням. Концептуально це не було музичним журналом у звичайному розумінні: фензин орієнтувався на історіографію субкультури, на події, локальні сцени та особистості, що творили андеграунд. Згідно з офіційним описом проєкту, фензин «зосереджене на документуванні історії української контркультури — рок-клубів, панк-сцени, скінехед-руху та андеграунду 1980–2000-х років. Основний акцент — архівна ретроспектива, локальні сцени та збереження матеріалів, що існували поза офіційною культурною системою».
Окремого пояснення потребує саме рішення виокремити EmoOi! в самостійний спіноф, а не продовжувати публікації в межах ФонтарЪ. Причина полягала не у формальному розширенні серії, а у зміні масштабу і тональності матеріалу. «ФонтарЪ» залишався передусім панк-фензином із широким спектром тем — від музики до літератури й субкультурної публіцистики. Натомість матеріали, що згодом склали основу EmoOi!, мали іншу логіку: це були великі історичні реконструкції, архівні добірки, систематизовані дослідження сцен 1980–2000-х років. Їхній обсяг і концентрація вимагали окремого простору без розпорошення серед інших рубрик. Крім того, сама назва «EmoOi!» виконувала функцію маркера — вона одразу задавала конфліктну рамку й водночас дистанціювала новий проєкт від суто панк-ідентичності «Фонтаря». Таким чином, спіноф став не допоміжним додатком, а окремим архівним напрямом у межах DIYCLAB, із чітко окресленою тематикою, редакційною дисципліною та власною структурою випусків.
Щодо мови видання, EmoOi! вівся переважно українською. На відміну від «Фонтаря», який на початку 2000-х заснувався як тримовний (укр-рос-біл) і з часом перейшов у суто україномовний формат, EmoOi! випускався здебільшого українською. Проте деякі номери мали двомовні тексти: наприклад, випуски №5 і №6 включали спеціально тексти білоруською мовою (режим двомовності). Такий підхід перекликається із DIY-традицією «Фонтаря», де автори спочатку писали тією мовою, якою володіли. Водночас власна «мова» фензину – це його стиль: відвертий, аналітичний, без «модних» слів, із відчуттям спільноти самвидавців і культурних ініціатив.
Кожен номер EmoOi! був присвячений конкретній темі чи сцени, переважно пов’язаним із харківським андеграундом або близькими рухами. Наприклад:
№ 1 (2009) – історія Харківського рок-клубу (1986–90-ті), фестивалю «Рок проти сталінізму» (1989) та розвитку харківської панк- і скінхед-сцен 1980–1990-х років.
№ 2 (2009) – історія скінхед-руху та футбольної фан-культури на початку 2000-х. Номер давав детальний аналіз 2000–2009: традиційні скінхеди, SHARP, RASH, straight edge, White Power, еволюція Oi!-сцени, футбольні хулігани, ультрас тощо.
№ 3 (2009) – харківська рок-сцена 1980-х–2000-х. Самвидавний чорно-білий випуск документував музичні проєкти Харкова через біографії виконавців і історії гуртів (наприклад, велике інтерв’ю з Сергієм «Сером» Щелкановцевим та матеріали про групи «Рікошет», «П@п@ Карло», «ПДС», польсько-український гурт Dagadana тощо).
№ 4 (2009) – харківська фотографія і панк-/хардкор-сцени кiнця 1980-х–2000-х. У випуску зібрано матеріали про Романа П’ятковку та панк-фотографію Харкова, Бориса Редька, Doctor Bormental, Галину Планку, Social Distortion, неформальний одеський андеграунд 1967 року, спогади про концерт Metallica у Києві 1999 та групи ПоСТ і «50 см до Буркіна Фасо».
№ 5 (2009) – рок- і панк-сцени України та Східної Європи. Ключові теми включали «рок українською» в УРСР, огляд Полтавської рок-сцени, матеріали про NOFX та лейбл Fat Wreck Chords, нарис про Аліка Олісевича (представника українського хіпі-руху) і театр «Арабески», а також історію білоруської DIY панк/хардкор сцени.
№ 6 (2009) – харківський рок-н-рол та панк-ідея. Цей номер висвітлював історію рок-н-ролу Харкова (через постать Сергія Короткова), есе «Сенс і вектори панку між ідеєю, гнівом і практикою», сучасний театр Андрія Жолдака, гурт «Тонкая Красная Нить» та навіть проєкт реконструкторів в Білорусі.
Таким чином кожен випуск мав чітко сформульовану тематичну направленість і включав як аналітичні статті, так і архівні матеріали – інтерв’ю, спогади, фотодокументи та художні фрагменти, що стосувалися заданої теми.
EmoOi! випускався як справжній самвидавний зін: у форматі A5, друкувався на звичайному принтері, з мінімалістичною обкладинкою й чорно-білою графікою. Стиль видання спирався на DIY-дизайн: різкі контрасти, типографіку у «заполовину» та фотографії з концертів і вулиць (що перегукується з описом «Фонтаря», який зберігає «дух DIY: чорно-біла естетика, самвидавний стиль, документальна точність»). Обкладинки випусків часто містили жанрові портрети субкультурних героїв або кадри з концертів.
Зазвичай випуск налічував 48 сторінок (№ 6 мав 52) і мав тираж близько 100 примірників. Наклад поширювався у форматі обміну та на тематичних концертних і фестивальних подіях, як це практикували раніше інші DIY-журнали. Усі випуски публікувалися також у вигляді PDF-файлу для безкоштовного завантаження, що відповідало тенденції 2000-х років до поєднання паперового і електронного форматів.
Поява EmoOi! припала на кінець 2000-х – етап нового «ренесансу» зін-культури в Україні. Після спадів 90-х, на початку 2000-х DIY-спільнота почала поступово оживати: з’явилися нові маленькі журнали та фензини, часто об’єднані навколо музичних чи громадських тем. У цьому контексті «ФонтарЪ» (2007–2018) став одним із провідних панк-фензинів, а EmoOi! фактично продовжував його дух, розширюючи тематику на суміжні сцени. Як зазначає дослідження, поява нових «зинів» у 2000-х відображала «відродження DIY-видань» та повернення інтересу до паперового самвидаву. При цьому EmoOi!, подібно до своїх «побратимів», лишався геть далеким від комерції: невеликий наклад і добровільна праця авторів підтверджують концепцію абсолютно некон’юнктурного, «тусовочного» медіа.
Основна функція EmoOi! – документувати маловідомі сторінки субкультурної історії України. Кожен номер містив матеріали, що фактично стали єдиним доступним письмовим свідченням про певні явища. Фензин ретельно фіксував історію локальних сцен (наприклад, харківської рок-сцени, панк-сцени Полтави, обласних концертних закладів) та важливих подій (фестивалі, концерти, сходини). Це був своєрідний самвидавний архів: публікувалися спогади очевидців, репортажі про мало відомі концерти, поезії і комікси на теми субкультур. Такий підхід дає можливість розглядати «EmoOi!» не як суто аналітичне видання, а як хроніку підпільної культурної активності кінця XX – початку XXI століття. Як зазначено в описі проєкту, ключовий акцент – на «збереженні матеріалів, що існували поза офіційною системою», і EmoOi! стає саме таким сховищем: уникаючи мейнстриму, він записує те, що могло бути забутим. Наприклад, номери про скінхедів чи рок-хуліганів містять у собі ретроспективні огляди музики, фільмів, книг і статей, що формували уявлення про ці субкультури (таких матеріалів у традиційній пресі практично не було). Таким чином, фензин виконував функцію історіографічного видання, заповнюючи лакуни в офіційних архівах.
EmoOi! увійшов у мережу DIYCLAB разом із іншими низовими ініціативами. Наприклад, готичним тематичним спінофом «ФонтарЪ» став зін FontarGoth (2010), який присвячувався готичній субкультурі в схожому архівному ключі. Крім того, команда «Фонтаря» активно обмінювалася матеріалами з іншими незалежними зінами: одна з історій «Фонтаря» описує підготовку інтерв’ю спеціально для самвидавного журналу Helldoor, яке згодом надрукували у іншому зіні. Таке «переплетення» проектів – типове для DIY-мережі: усі вони підтримували одна одну атмосферою кооперації та обміну контентом. В межах DIYCLAB EmoOi! доповнював портфоліо видань, створюючи зв’язки між музичними, літературними і навіть театральними низовими ініціативами (що видно з тематики та авторських зв’язків фензину).
EmoOi! остаточно закарбувався в історії українського DIY-самвидаву кінця 2000-х як яскравий приклад зіну, який поєднав тролінгові коріння («емо vs Ой!») і ґрунтовне науково-історичне документування. Його випуски стали джерелом знань про локальні сцени та альтернативну культуру, а сам зін – перехідною ланкою між пізньосоветським андеграундом і сучасними DIY-тенденціями. Викладення фактів у кожному номері, обсяг і тематика матеріалів дають підстави вважати EmoOi! цінним феноменом українського низового друку, який виконував свою просвітницьку і краєзнавчу місію «наївного» самвидаву, але з цілком свідомим підходом до історії.
