Ми часто говоримо: «Україна втрачає інтелігенцію», «країна втрачає мізки», «від нас їдуть найкращі». Наче країна - це якась окрема істота, яка сама щось втрачає, сама не може впоратися зі своїми проблемами й ні за що не відповідає.
Але країна нічого не вирішує. Рішення приймають люди.
Країна - це не лише територія, кордони, прапор і державні установи. Це люди, які тут народилися, живуть, працюють, створюють, обирають і несуть відповідальність за свої вчинки.
Ми не можемо постійно перекладати відповідальність на абстрактні обставини. На економіку, політиків, державу чи відсутність можливостей. Так, обставини мають значення. Так, люди мають право шукати кращого життя, безпеки та перспектив для своїх дітей. Але особистий вибір нікуди не зникає.
Коли людина створює український проєкт, розвиває його, здобуває довіру української аудиторії, а потім продає його чужому капіталу, вона має усвідомлювати наслідки свого рішення. Коли фахівець залишає країну, це його право. Але коли кожен думає лише про власне майбутнє, не замислюючись про спільне, ми не повинні дивуватися, що це спільне майбутнє стає дедалі примарнішим.
Я не вважаю, що кожен зобов'язаний жертвувати собою заради держави. Але вважаю, що не можна вимагати сильної країни, водночас знімаючи із себе будь-яку відповідальність за те, якою вона буде.
Україна не стане іншою сама собою. Її змінюватимуть конкретні люди своїми щоденними рішеннями.
Не абстрактні «мізки», які країна нібито втрачає. Не статистика еміграції. Не гучні розмови про патріотизм.
А наші вчинки.
Бо зрештою країна - це ми. І якою вона буде, залежить не від того, скільки людей ми втратили, а й від того, скільки з нас готові відповідати за те, що залишилося.
