Ми звикли говорити про втрати у категоріях, які можна порахувати: квадратні кілометри, одиниці техніки, мільярди гривень. Але є втрата, яку неможливо порахувати в жодному звіті, і саме вона визначатиме, чи буде Україна через двадцять років. Це втрата людей — і насамперед тих, кому зараз вісімнадцять, двадцять, двадцять п’ять.
За даними Центру економічної стратегії, у серпні–листопаді 2025 року Україну безповоротно покинули майже 100 тисяч чоловіків віком 18–22 років — це приблизно кожен сьомий представник цієї вікової групи на підконтрольній уряду території. Загалом за кордоном через війну перебувають 5,6 мільйона українців, і лише 43% із них планують повернутися. Понад 60% українських школярів кажуть, що хочуть навчатися за кордоном. Кількість українських студентів у закордонних вишах сягнула 140–150 тисяч — майже вдвічі більше, ніж до повномасштабного вторгнення.
Ці цифри не означають, що молодь «зраджує» країну. Вони означають, що молодь ухвалює раціональні рішення в умовах, які держава поки що не змінила.
Патріотизм не скасовує потреби в гідному житті
Найлегший спосіб уникнути неприємної розмови — звести її до моралізаторства: «молодь має залишатися, бо це патріотично». Але соціологія показує, що з патріотизмом в Україні все гаразд: понад 90% молодих українців ідентифікують себе як патріоти, 92% пишаються статусом громадянина України, а 85% пов’язують своє майбутнє з Україною. Проблема не в тому, що молодь не любить країну. Проблема в тому, що любов до країни не замінює житла, гідної зарплати, безпеки та відчуття, що твої зусилля мають сенс.
Коли ми говоримо молодій людині «залишайся з патріотизму», але не можемо запропонувати їй робоче місце з перспективою, доступну оренду чи хоча б зрозумілу траєкторію професійного зростання, ми ставимо її перед вибором, у якому патріотизм конкурує з базовим інстинктом облаштувати власне життя. Це нечесний вибір. І молодь це відчуває.
Освіта і робота: розрив, який держава досі не закрила
Ситуація на ринку праці для молоді драматична. За даними незалежних аналізів, рівень безробіття в Україні сягав 22,8% наприкінці 2025 року, причому люди віком до 35 років становлять понад половину безробітних. 22,5% українців віком 15–34 років перебувають у статусі NEET — не навчаються, не працюють і не проходять професійну підготовку. Це 1,9 мільйона людей, з яких 1,34 мільйона — молоді жінки. Для багатьох із них відхід із ринку праці зумовлений не небажанням працювати, а відсутністю доступного догляду за дітьми та фінансовими бар’єрами до освіти.
Водночас 59% роботодавців фіксують зростання кількості звільнень серед молоді, а 54% — ускладнення пошуку молодих кандидатів. Це не суперечність. Це симптом: молодь є, робочі місця є, але між ними — прірва в очікуваннях, умовах і можливостях. Медіанні зарплати, які пропонують молоді без досвіду, рідко перевищують 20–27 тисяч гривень, і часто це фізично виснажлива праця без кар’єрного горизонту. Для людини, яка бачить, як її однолітки в Польщі чи Німеччині отримують за ту саму роботу в кілька разів більше, це не абстрактне порівняння — це щоденне нагадування про ціну «залишитися».
Чому заклики не працюють, а системні рішення — працюють
Держава намагається реагувати. Уряд ухвалив Державну цільову соціальну програму «Молодь України: покоління стійкості — 2030», яка визначає ключові напрями молодіжної політики на 2026–2030 роки: розширення участі молоді в суспільному житті, розвиток життєстійкості, сприяння самореалізації та економічній спроможності, підтримка молодіжних проєктів і цифровізація молодіжної роботи. На гранти для молоді в держбюджеті на 2026 рік передбачено 45 мільйонів гривень.
Це важливі кроки. Але 45 мільйонів на гранти — це не системна зміна. Системна зміна — це коли молодий фахівець у будь-якому регіоні України знає, що може знайти роботу за фахом із конкурентною зарплатою, орендувати житло без виснажливих витрат, отримати якісну медичну допомогу і віддати дитину в садочок без черги на два роки. Програма «покоління стійкості» описує правильні цінності, але цінності не замінюють інфраструктуру можливостей.
Показово, що навіть ті, хто формально залишається, часто не бачать перспективи. Дослідження показують, що ключовими факторами, які впливають на рішення молоді залишатися, є не лише безпека, а й оцінка перспектив добробуту, охорони здоров’я, освіти та працевлаштування. Коли ці перспективи виглядають гіршими, ніж за кордоном, жодні заклики не переважать раціональний розрахунок.
Що держава має запропонувати — і чого поки що не робить
Я не претендую на вичерпний перелік реформ. Але кілька речей очевидні з даних і з розмов із однолітками.
Перше. Молоді потрібні не «заходи», а середовище. Це означає доступне житло для молодих фахівців не як пілотний проєкт в одному місті, а як національну рамку. Це означає прозорі та конкурентні зарплати в державному секторі — не «щоб вижити», а «щоб мати вибір». Це означає реальну психологічну підтримку, а не гарячу лінію, яка працює до п’ятої.
Друге. Молоді потрібні горизонтальні та вертикальні ліфти. Дослідження фіксують запит на чіткі механізми кар’єрного зростання. Якщо молода людина бачить, що через п’ять років вона зможе обійняти керівну посаду або стати визнаним експертом у своїй галузі, вона залишається. Якщо ні — вона шукає цей ліфт в іншій країні.
Третє. Держава має визнати, що утримання молоді — це не соціальна програма, а інвестиція в безпеку. Країна, яка втрачає молодь, втрачає не лише платників податків. Вона втрачає інноваційний потенціал, здатність до відновлення, демографічну стійкість. За оцінками, залежно від сценарію, за кордоном можуть залишитися від 2,1 до 3 мільйонів українців, і це може коштувати економіці від 2,3% до 10,1% ВВП щороку. Це не абстрактна загроза «колись». Це вже відбувається.
Замість висновку
Я не хочу закінчувати цей текст черговим закликом «повертайтеся». Заклики — це найдешевший жанр. Я хочу закінчити питанням до тих, хто ухвалює рішення: чи готові ви зробити залишення в Україні раціональним вибором, а не актом жертовності? Бо поки що саме раціональний вибір веде молодь за кордон. І поки що держава відповідає на це програмами, гаслами та 45 мільйонами гривень на гранти. Цього недостатньо. Країна, яка втрачає молодь, втрачає своє майбутнє — і жоден патріотичний заклик цього не змінить.
