Крилата ракета 3М25 Метеорит

Історія створення

На початку 1976 року, в СРСР був виданий наказ від Радміну, в якому йшла мова про розробку нового надзвукового ракетного комплексу стратегічного призначення. Дальність була заявлена у 5000 км (за деякими джерелами 5500 км.). Розробку комплексу доручили НВО “Машинобудування“ (НПО Машиностроения), а головним конструктором виступив В.М. Челомей. Була поставлена задача розробити комплекс у трьох варіантах: наземний (Метеорит-Н), морський (Метеорит-М) та авіаційний (Метеорит-А). Радянські конструктори не хотіли “створювати велосипед“, тому було прийнято рішення розмістити ракету у пусковій установці (далі ПУ) від ракети “Граніт“. Як тільки з’явилися перші ескізні кресленики ракети, то довелося перероблювати саму ПУ, а саме — збільшити її довжину. Далі спробували уніфікувати усі ПУ, але для цього потрібно було створювати її “з нуля“, що, власне, і було зроблено.

Технічний опис

Як можна побачити на фото вище, ракета виконана за аеродинамічною схемою “качка“. Крило мало можливість скластися, для більш зручного транспортування.

Паливна система

Ракета мала баки ємністю в 2500 літрів. Нажаль, тип палива невідомий, але, скоріш за все, паливо було кріогенним, адже температура в баках трималася біля позначки -50 градусів за Цельсієм.

Рушійна установка

Як вже було зазначено, ракета повинна була базуватися на суші, воді та повітрі. Варто зазначити, що лише у водному варіанті на ракету додавалися твердопаливні двигуни, щоб виштовхати її з води, а в цілому, ракети майже нічим один від одного не відрізнялися.

Перший двигун, який ми зустрічаемо, це - пара двигунів РД0242. Це двигун замкнутої схеми з допалюванням газогенераторного газу.

РРД РД0242 мав наступні характеристики:

Тяга в вакуумі — 124.5 кН

Питомий імпульс тяги в вакуумі — 3067 м/с

Співвідношення компонентів палива — 2.6

Тиск в камері згорання — 19.6 МПа

Маса двигуна — 120 кг

Маршовим двигуном був турбореактивний двигун КР-23. Він запускався після від’єднання стартової РУ (рушійної установки) з РД0242.

Цей двигун, на суб’єктивну думку автора, був дуже своєрідним. Якимось чином, вдалося створити доволі компактну камеру згорання, а також вдалося забезпечити її комбінованою електронно-гідравлічною системою керування. В цій системі використовувався аналоговий регулятор палива (основна система), а також додатковий паливний насос-регулятор (допоміжна система). Завдяки цьому, вдалося забезпечити можливість постачання палива в двигун, у випадку відмови основної системи. Що ще цікаво, ТРД запускали через твердопаливний стартер, за приблизно 12 секунд своєї роботи, він розганяв двигун на 75% потужності. Та й стартером це назвати дуже м’яко, адже це насправді був справжній, невеличкого розміру РДТП, котрий знаходився на задньому кінці валу турбіни ТРД. Після закінчення своєї роботи, стартер вилітав через сопло назад, після чого сам двигун виходив на форсажний режим роботи, для того, щоб набрати швидкість, а приблизно через 10 секунд такої роботи, двигун переходив на крейсерський (нормальний) режим роботи.

Електронне обладнення ракети

За “карткою“, ракета повинна була розвивати швидкість більше 5000 км/год. Така швидкість потрібна була для того, щоб прорвати оборону ворога. Ідея виглядала перспективно, так-то, на папері майже все виглядає непогано :) Радянські інженери вирішили додати спеціальну систему, яка була здатна поглинати електромагнітне випромінювання. Все б нічого, але не було достатньо інформації для створення такої системи. Замаскувати таку величезну дуру і без того складно. То посиділи вони трохи, подумали, та й прийшли до висновку, що така система буде жерти величезну кількість електроенергії, що потребувало б розміщення додаткових батарей, які в свою чергу ускладнили б експлуатацію та виробництво ракети, так ще й маса і без того була велика. І що думаєте? Вони її поставили.

І воно спрацювало, як мінімум, свою функцію виконало. При вимиканні системи, РЛС ППО спостерігали зменшення яскравості мітки цілі на радарі, або ця мітка взагалі зникала.

Також, щоб зменшити помітність на екранах РЛС, конструктори майже виключили будь-які різкі зміни форми поверхні, а також зробили не надто великий рівень стріловидності. Застосовувалася велика кількість поглинаючих матеріалів, а в каналі повітрозабірника встановила радіопоглинаючі решітки. Щоб боротися з інфрачервоним випромінюванням від ракети, на сопло двигуна встановили насадки, які зменшували температурний фон двигуна, шляхом перекривання вогню з двигуна. Далі — більше.

На це все встановили комплекс радіотехнічного захисту, у якого був приймач радіохвиль від РЛС ворога, станцію постановки активних перешкод і фальшцілі.

Система керування та наведення

Система керування — інерціальна з корегуванням по місцевості. Спеціально під цю ракету, було прийнято рішення про створення системи навігації по радіолокаційним мапам (CНРМ) під назвою “Кадр“. Вона працювала спільно з інерціальною системою, періодично корегуючи політ ракети. Принцип роботи її виглядав наступним чином: ракета порівнювала радіолокаційну місцевість, яку спостерігала під час польоту, з еталонним радіолокаційним зображенням, яке було завантажено у бортовий комп’ютер ракети. Великим недоліком цієї системи було те, що характеристики місцеовсті часто змінювалися, в залежності від сезонних та погодних умов, що в подальшому дуже сильно впливало на політ ракети.

Випробування ракети

Для випробувань було виготовлено 100 ракет, з яких було використано 70 одиниць. Як вже було зазначено вище, ракета мала велику кількість недоліків, а найбільше було проблем з системою керування польоту ракети. Нижче я приведу лише декілька результатів випробувань: