Восени 1957 року тихе життя Республіки Сан-Маріно обірвалося цікавою подією: на дальному кутку країни, впритул до кордону з Італією, був оголошений “Тимчасовий Уряд”, який протистояв комуністам-регентам країни. Італійські війська майже одразу ж встановили блокаду країни та визнали “Тимчасовий Уряд”, перше розпорядження якого полягало у створенні власних збройних сил. Країна була на відстані кроку від громадянської війни, але путчисти все ж змогли мирно отримати владу.
Конституційна криза маленької країни
Неперервно з 1945 року Сан-Маріно очолювала коаліція Комуністичної та Соціалістичної Партії які, маючи більшість у Генеральній Раді, обирали обох Капітанів-Регентів, очільників держави.
Ліва коаліція мала великі, як для Сан-Маріно, амбіції - прийняття Конституції*, посилення ролі держави в економіці. У середині 50-их було відкрите радянське консульство на території країни, що занепокоїло США та особливо Італію, де боролася за владу одна з найпотужніших Компартій у всій Західній Європі. Відношення між двома країнами тоді не можна було назвати плодотворними: Італія примусила Сан-Маріно закрити місцеве казино, перестала сплачувати мита на транзит товарів, добилася повної монополії теле- та радіо-коммунікацій на території Республіки.
*Сан-Маріно досі не має єдиної Конституції
Але “соціал-комуністична” ідилія могла б продовжуватись і далі, якби не події 1956 року в Угорщині, які підняли жваві дискусії всередині коаліції. На відміну від сусідньої Італії, де соціалісти остаточно відмежувались від комуністів та почали налагоджувати співпрацю з помірковано правими силами (головним чином з Християнсько-демократичною партією), сан-марінські ліві обрали інший шлях. Коаліція збереглась, однак соціалістична партія офіційно розкололася.
Таким чином у Генеральній Раді ліва більшість припинила своє існування: обидва блоки, умовно “правий” та “лівий”, мали по 30 депутатів кожний. Згодом, однак, ще чотири лівих депутати оголосили про вихід із більшості, що означало повний перехід парламенту під контроль опозиції.
19-го вересня 1957 року Регентство оголошує розпуск Генеральної Ради та скликує вибори на третє листопада, що жодним чином не відповідало законам Сан-Маріно: вибори Капітанів-регентів відбувалися (і досі відбуваються) лише у березні та жовтні.
Опозиція цим рішенням не була задоволена, і оголосила про переворот з боку “соціал-комуністів”. Це означало початок конституційної кризи яка, однак, буде вирішена досить хутко.
“Последніє месяци Сан-Маріно пєрєживаєт глубокій крізіс государственності…”, semicit
В ніч з 30-го вересня на 1-ше жовтня опозиційні сили, головним чином сан-марінські християнські демократи, ренегати-соціалісти та соціал-демократи, зібрались на закинутому індустріальному об’єкті у Роверета (що на кордоні з Італією) та оголосили о створенні “Тимчасового уряду Сан-Маріно”. Уряд був одразу визнаний Італією, а пізніше і Сполученими Штатами, які постійно контактували з опозиціонерами. Ба більше, Італія зі свого боку оточила військами Роверета та перекрила усі шляхи на Сан-Маріно, окрім власне тієї що була під контролем опозиції. Фактично держава опинилась в блокаді, через що місцева економіка могла фактично вмерти.
Першим указом Тимчасового Уряду стало підпорядкування собі Жандармерії та військових частин Сан-Маріно та розширення їх складу. Регентство відповіло аналогічним кроком - був створений “Добровольчий Корпус Міліції”. Кожна сторона могла розраховувати приблизно на 200 бійців, але ніхто не важився розпочати якісь дії.
Перші спроби знайти компроміс між Парламентом та Регентством не вдалися. Але обидві сторони знайшли посередника у вигляді голови Жандармерії, капітані Етторе Соцці, який оголосив своїм єдиним обов’язком підтримувати правопорядок. 10-го жовтня обидва Уряди офіційно надали ці повноваження Соцці, відстороняючи таким чином Жандармерію від політичної боротьби.
Уряд Республіки довірив Командуванню Жандармерії повноту влади для підтримки суспільного ладу та виходу з надзвичайного стану. Кожен громадянин повинен робити усе, щоб уникнути безладу, який би нашкодив як і державним органам, так і людям.
Ми плекаємо надію на те, що в цей тяжкий час Республіка зможе стати прикладом внутрішнього порядку та громадянськості, та остаточно перейти через болісні конфлікти, які мучили країну впродовж останніх років
11-го жовтня Регентство офіційно передасть владу Тимчасовому Уряду, який скасує заплановані на третє листопада вибори, та розпочне судові процеси проти лівих та колишніх Капітанів-Регентів. Майже усі вони втратять громадянські та політичні права, деякі з них отримають і конкретні тюремні вироки - які, однак, будуть скасовані у 1962-му.
З цього моменту Сан-Маріно повернувся до тиші. Більше того в країну потекли італійські інвестиції: Італія виплатила свої митові борги, розпочалося будування автостради (виключно за італійські гроші!) яка з’єднала обидві країни.
На виборах 1978 року ліва коаліція поверне собі владу і триматиме її аж до 1993-го. Однак, наскільки я знаю, за цей час ніяких казусів, путчів чи переворотів не було. Як один з учасників тих подій потім скаже, ніхто б тоді не наважився стріляти, бо усі друг друга знали.
Джерела, використані для написання цієї статті:
