Серед пантеону ліворадикального європейського тероризму багато хто чув про Ірландську Республіканську Армію, Фракцію Червоної Армії, баскську ЕТА, соціалістичні народно-демократичні країни Східної Європи. Можливо хтось згадає про західнонімецькі Revolutionaere Zellen чи французьку Action Directe. Однак, на мою скромну думку, мало хто знає про Червоні Бригади (Brigate Rosse) - організацію, яка майже двадцять років тероризувала італійське суспільство у спробах пробудити класову свідомість пролетаріату. Яким саме чином? Про це і буде ця серія лонгрідів.
Як ми побачимо далі, італійський ліворадикальний тероризм виріс з масових протестів другої половини 60-их. Окрім класичної фігури студента-радикала, в Італії повстала також і фігура робітничого, розчарованого в системних профспілках, які вже не могли репрезентувати та захищати його інтереси. Пошук альтернативи та її організація привели до синергії студентських та робітничих протестів, пізніше і до Реакції та необхідності більш радикальної, озброєної боротьби. Діалектика, ніяк інакше.
Як писав В. І. Лєнін у “Государство и революция”, керуючись Енґельсом, держава (та усе їй присутнє, як то податки, тюрми чи загальне виборче право) є знаряддям експлуатації пригніченого класу, яким пролетаріат повинен заволодіти та самоліквідуватись. Не в прямому сенсі, звичайно ж, хоча історична практика першої у світі соціалістичної держави показує і протилежне.
La svolta di Salerno
В цілому шлях італійського радикалізму - як правого, так і лівого - можна відстежити аж до Другої Світової Війни, а ще конкретніше - до подій липня-квітня 1943 року. Обмежусь лише коротким переказом: у липні 1943-го король Італії Віктор Еммануїл ІІІ відправив Муссоліні у відставку, заарештував його і розпочав перемовини з Союзниками щодо сепаратного миру. У вересні 1943-го Італія підписала капітуляцію, після чого північна та центральна частини країни опинилися під німецькою окупацією, де було організовано Італійську Соціальну Республіку. Два роки Італія провела у стані громадянської війни під зовнішнім управлінням з усіх боків.
Нас, у контексті ліворадикальних терористичних рухів, цікавлять події квітня 1943-го, які іменуються “салернським поворотом” - “svolta di Salerno”. Після того, як між королівським урядом та СРСР були налагоджені дипломатичні стосунки, в Італію повертається верхівка Комуністичної Партії, яка отримала повне право відбудовувати давно втрачену структуру. У той момент перед італійською Компартією стояв важливий вибір - визнати монархічний уряд та об’єднати сили з іншими антифашистськими силами чи розпочати свою окрему війну та революцію. Був обраний перший варіант - що вперше дало комуністам міста в уряді та політичне визнання, чого вони не мали майже з моменту самого заснування Компартії у 1921 році. Відмова від безкомпромісної революційної боротьби визначило подальшу долю КПІ - її існування як виключно політичної сили, яка повністю прийняла цінності та звичаї “буржуазної” демократії, такі як вибори, міжпартійні перемовини та відносини, толерантність до інших політсил.
Після війни постало також і питання чисток держапарату від фашистів. Спочатку мались певні прогреси, інколи спеціальні суди прибігали навіть до смертних вироків. Але цей проект був швидко згорнутий через страх втратити цінні кадри поміж бюрократів, академіків, силовиків - оскільки режим Дуче за свою 20-річну історію змусив присягнути на вірність практично усіх, то послідовна люстрація привела б до ліквідації усього держапарату. Більше того, заради національного примирення тодішній міністр Юстиції (заодно і очільник Компартії) Тольятті оголосив амністію, якою скористалися далеко не другорядні лиця фашистського режиму, як то Юніо Валеріо Борґезе чи Родольфо Ґраціані.
Ця поведінка КПІ не могла не викликати обурення колишніх партизанів, багато з яких самі були комуністами. До відкритих повстань справа не дійшла, але окрема частина відмовилась роззброюватись, що згодом стало першим джерелом зброї для ліворадикалів. Через всі ці причини народився міф “зрадженого Спротиву” - незавершеної соціалістичної революції в Італії.
“Демократизація” Компартії та поверхова люстрація щодо фашистів з часом привели до недовіри з боку лівої молоді, яка почала займати ще більш ліві позиції та відмовлятись від політичного мейнстріму. Додайте до цього успіх Кубинської революції, початок китайської Культурної революції, боротьбу В’єтконгу та інших національно-визвольних рухів - і отримаєте пасіонаріїв, готових та охочих до завоювання свого простору.
Il Sessantotto
Перші протести студентів розпочались ще у 1967-му, але ключовою подією стала т. з. “битва в Валле Джулія” 1-го березня 1968-го, де праві та ліві студенти об’єдналися проти поліції. Цей епізод став початком більш масштабних та насильницьких протестів, які призвели до смертей з усіх боків. Один документ з Бібліотеки Конгресу відмічає:
In 1968, Italy experienced her “cultural revolution” among the youth, first among university students and later among high school students. This challenge was directed at the entire establishment, but its major victims were, at least initially, the institution of traditional family discipline – which virtually disintegrated – and the academic structure, which was in many ways obsolete, but nonetheless a structure. Students’ demands included “group exams”, choice of texts and examination questions, and the establishment of political collectives in the schools, as well as guaranteed passing grades, diplomas, and degrees. Many of these demands are still being made today, and schools and universities continue to be seized from time to time by politicized students, some of whom are given to violence. The 1968 “cultural revolution” had its spillover effect on the workers the following year.
(“Contemporary Italian terrorism: analysis and countermeasures”, стр. 37-38)
У 1968 році до студентських протестів приєдналися і робітничі: у цей момент якраз розпочались перемовини між профспілками та промисловістю щодо оновлення колективних трудових контрактів - введені ще у 1941-му, вони підписувались між профспілками та представниками різних категорій роботодавців (наприклад Confindustria - Загальна Конфедерація Італійської Промисловості) і торкались усіх аспектів труда. Окрім традиційних та, що важливо, інституціоналізованих профспілок, почали з’являтися альтернативні організації, які самі організовували страйки: Gruppi di Studio (GdS - якщо буквально, то “групи вивчення”) та Comitati Unitari di Base (CUB - якщо буквально, то “об’єднані базові комітети”), які створювалися у кожній фабриці т. з. “промислового трикутника” - Мілана, Генуї та Турина. Маріо Моретті, майбутній лідер Червоних Бригад з 1976-го по 1981-ий, тоді ще простий робітничий на фабриці Sit-Siemens, згадує про це так
GdS був експериментом самостійної робітничої організації, яка стояла між профспілкою та політикою, критикою капіталістичного метода виробництва та мрією про демократичне, революційне проєктування
(“Brigate Rosse. Una storia italiana”, стр. 8)
Причиною подібної недовіри як до лівих політичних сил, так і до системних профспілок, окрім іншого, була сама трансформація італійського суспільства та ринку праці. Економічний зріст 50-их приніс за собою масову міграцію з аграрної південної Італії до півночі, де було більше кар’єрних перспектив. Однак неготовність італійської держави реформувати італійське суспільство (наприклад легалізувати розлучення, розвивати адекватну інфраструктуру на периферіях мегаполісів чи обмежити контроль компаній над працівниками) привела до того, що суспільство стало більш відкритим до радикалізму, який міг би виправдувати та політизувати прояви різного роду злочинності, на що вказує соціолог Сабіно Аквавіва, дослідник феномену ліворадикального тероризму у кінці 70-их. Наявність соціальних проблем та відсутність будь-яких рішень привели до т. з. “соціальних протестів” – сквоту, відмови платити за громадський транспорт та сексуальної революції.
У 1968-1969 рр. рівень насилля лише зростає. 2-го грудня 68-го під час протестів селян в Аволі (що біля Сіракуз) поліція вбила двох людей. Знаковим став бунт у Баттіпал’я, що біля Салерно, де у відповідь на вбивство ще двох людей, громада захопила поліцейський відділок та спалила будівлю мерії. Не менш важливими були й події 3-го липня 69-го у Турині: загальний страйк працівників Fiat призвів до будування барикад та сутичок з правоохоронцями, сотня поліцейських тоді отримали поранення. Ці події можна вважати початком т. з. “гарячої осені” - осінніх протестів, під час яких загинув поліцейський Антоніо Аннарумма - людина, яка вважається однією з перших жертв “свинцевих 70-их”.
Паралельно з цими подіями відбувалися й важливі зміни у “матчасті”. Капітал, який і так має повний контроль над робітничим, тепер хоче контролювати усе соціальне життя - в першу чергу через інститути освіти, себто школи та університети. Відповідно якщо ми, вірні послідовники вчення Маркса, хочемо позбутися пригнічення, то потрібно позбутися і від капіталістичної системи освіти. Хоча шлях “вогню по штабах” та хаотичних народних судилищ був набагато привабливішим, висновком стала необхідність створення своєї, альтернативної освіти. Конкретну форму ця концепція набула ще у 1967-му році, у памфлеті авторства Ренато Курчо “Manifesto per una Università Negativa” - “Маніфест за негативний університет”. Однак університетські кампанії швидко зайшли у глухий кут, через що погляди радикальної молоді обернулися до робітничого класу. Тепер сучасний пролетаріат включав до себе не тільки робітничих та селян, але і студентів, школярів, технічних спеціалістів - всіх, хто так чи інакше, пригнічувався у контексті мегаполісів - місць, де соціально-економічні протиріччя були найбільш загостреними. А там, де загострюються протиріччя - там повинна загострюватися і революційна боротьба.
8-го вересня 1969 року у Мілані було створено Міський Політичний Колектив - Collettivo Politico Metropolitano (CPM) - який мав намір координувати усі пролетарські ініціативи, особливо GdS та CUB. За створенням CPM стояла так звана “квартирна” група з Емілії-Романьї (Альберто Франческіні, Просперо Ґаллінарі), група студентів з Тренто (Ренато Курчо та Маргерита Каґол) та представників з декількох фабрик, де серед інших можна відмітити Маріо Моретті. Вже у листопаді того року Колектив проведе свій перший збір у Кьяварі, що біля Генуї. Головним рішенням того збору стало прийняття курсу на озброєну боротьбу, хоча практична сторона цього питання ще не була допрацьована.
Однак привід для цього допрацювання не змусив себе довго чекати.
Список використаної літератури
AA.VV., “Venti anni di violenza politica in Italia, 1969-1988. Cronologia ed analisi statistica”, I, ISODARCO;
Donatella della Porta, “Terrorismi in Italia”, Il Mulino, Bologna, 1984;
Giorgio Galli, “Il partito armato, Gli “anni di piombo” in Italia 1968-1986”, Kaos Edizioni, Milano, 1993;
Guerriglieri nella metropoli, “Le Brigate Rosse a Milano. La colonna Walter Alasia, testimonianze e documenti”, Pgreco Edizioni, Milano, 2021;
Marco Clementi, “Storia delle Brigate rosse”, Odradek Edizioni, Roma, 2007;
Mario Moretti, “Brigate rosse. Una storia italiana”, Mondadori, Milano, 2021;
Prospero Gallinari, “Un contadino nella metropoli. Ricordi di un militante delle Brigate rosse”, Bompiani, Milano, 2012;
Sabino S. Acquaviva, “Guerriglia e guerra rivoluzionaria in Italia. Ideologia, fatti, prospettive”, Rizzoli, Milano, 1979;
Silvia De Bernandis (a cura di), “Brigate rosse: un diario politico. Riflessioni sull’assalto al cielo”, DeriveApprodi, Roma, 2021;
Vincenzo Tessandori, “BR. Imputazione: banda armata”, Baldini Castoldi Dalai, Milano, 2004;
Vittorfranco S. Pisano (a cura di), “Contemporary Italian terrorism: analysis and countermeasures”, Library of Congress – Law Library, 1979;
“Manifesto per una Università Negativa”, Trento, 1967;
