Piazza Fontana and its consequences have been a disaster for the left race
12-го грудня 1969-го у Мілані, на Пьяцца Фонтана, була підірвана будівля Національного сільськогосподарського банку, що і досі є дуже заплутаним епізодом італійської історії, в який ми занурюватися не станемо - скажу лише, що суд офіційно визнав вину за праворадикалами. Однак офіційне розслідування спочатку дуже серйозно розглядувало можливу причетність анархістів до теракту, що привело до арештів, допитів та іншу активність італійської політичної поліції проти лівих. Незадовго після теракту у поліцейському відділку загинув робітничий та анархіст Джузеппе Пінеллі, який з того часу вважається мучеником лівого руху.
Може, великій публіці не відомо, наскільки масштабними та проникаючими були репресивно-превентивні дії судового апарату та поліції. Редактори журналів Potere Operaio та Lotta Continua пішли до суду й отримали вироки. Між жовтнем 1969 та січнем 1970 буде складено близько 13 тисяч справ. Згадалися і статті фашистського кримінального кодексу, зокрема за “підривну пропаганду” та “заклики до міжкласової ненависті”. Занадто натхненні поліцейські конфіскують книги Маркса, Мао, Че Ґевари, Лєніна… Репресивні дії особливо сильно відчуваються серед позасистемних лівих, які найбільше від цього і страждають. У такому кліматі діє і група Курчо у Мілані, де розвивається дискусія щодо революційної стратегії для протидії свавіллю влади.
(“Venti anni di violenza politica in Italia, 1969-1988. Cronologia ed analisi statistica”, том 1, стр. 42)
22-го грудня префект Мілану, Ліберо Мацца, напише(написав) до Риму тривожну телеграму, текст якої буде злито(був злитий) пресі у квітні 1971-го
…Концентруючись у Мілані вони [ліворадикальні рухи - прим. перекладача] не зважаючи на ідеологічні різнобіжності, мають революційний характер, пропагують “боротьбу з системою” та готуються до повалу демократичних інститутів, передбачених Конституцією, насильницьким шляхом…
…Екстремісти мають організацію, екіпіровку та озброєння аналогічне парамілітарним формуванням: медична служба, радіозв’язок між групами, засоби перехвату поліцейських радіочастот, шоломи, арматурі, рогатки (зі сталевими кулями), “молотови”, камені, цеглі, палки і т.д. й т.п.
…Якщо нема закону який, установлюючи процедуру та компетентні органи для запобігання проявам насилля, дозволяв би розформовувати групи провокаторів адміністративним шляхом (що вже можливо у Франції), потрібно хоча б заборонити присутність “міських партизан” на протестах, не боючись використовувати для цього пряму поліцейську силу…
(з телеграми префекта Ліберо Мацца до Міністра Внутрішніх Справ від 22-го грудня 1970 року)
Все це стало для ліворадикалів дуже сильним стимулом для організації озброєної боротьби, в якій вони вбачили єдину можливість відповіді на контратаку капітала. У журналі “Новий Спротив” (Nuova Resistenza) Міський Політичний Колектив (Collettivo Politico Metropolitano - CPM) - який встиг себе перейменувати на Пролетарну Лівицю (Sinistra Proletaria) - пише
Сьогодні ми є армією, яка виграла ряд битв, яка змусила ворога декілька разів відступити. Однак він вирішив ще сильніше озброїтись, стати більш міцним, більш жорстким. Армія, яка веде боротьбу не знаючи свого ворога, не знаючи його сильних місць, не знаючи моментів для правильної атаки чи правильного відступу, не знаючи як концентрувати сили, може виграти кілька битв із везіння, але ніяк не війну
(з журналу Nuova Resistenza)
Що залишилося від революційного наступу? Нічого! Авангарди розсіяні та загублені. Рух не зміг зрозуміти, що тепер конфлікт між пролетаріатом та буржуазією набув форми самої справжньої класової війни. Необхідно сформувати військово-політичний робітничий авангард, який би спалив усі мости із суспільством та вів боротьбу до перемоги чи смерті
(з твору Lotta di classe o guerra di classe, Джанджакомо Фельтрінеллі)
Маховик подій розкручується, ворог не втрачає часу: вже є перші кроки по реструктуризації фабрик, поліція стає більш жорстокою на площах, починають підриватися бомби, після Пьяцца Фонтана хтось думає що можна вести політику через терроризм. Тоді від загальних думок на тему насильства ми перейшли до обговорення озброєної боротьби. Насправді ж ми не мали жодної чіткої ідеї щодо того, як повернути контроль над ситуацією. Було ясно лише одне: ворог перейшов до контрнаступу і ми не повинні відступати, робітничий рух повинен продовжувати свій наступ
(“Brigate rosse. Una storia italiana”, стр. 17)
На цьому фоні CPM - Sinistra Proletaria починає організацію Червоних Бригад, по одній на кожну міланську фабрику. Створювались вони з простою метою - зберегти той самий робітничий “наступ”, який був зупинений бомбами у Мілані.
ПРОДОВЖУВАТИ НАСТУП. ПРОДОВЖУВАТИ АТАКИ. ОБ’ЄДНАТИ ФРОНТИ. Ось завдання робітничого революційного руху. І лише ревізіоністи не можуть з цим погодитися.
(з журналу Sinistra Proletaria - Foglio di lotta, січень 1971 року)
La Propaganda Armata
Першою акцією Червоних Бригад стане підрив гаража Джузеппе Леоне, керівника відділу кадрів фабрики Sit-Siemens, 17-го вересня 1970-го. 20-го жовтня того ж року Червоні Бригади офіційно оголосять про своє існування, що ознаменує початок кооперації з іншими ліворадикальними групами, зокрема з Gruppi d’Azione Partigiana (Групи Партизанської Дії), видавця Джанджакомо Фельтрінеллі, який надавав медійну та фінансову підтримку. В цілому перші кроки Червоних Бригад нагадують скоріше організовані акти вандалізму ніж політичний тероризм: аж до 1973-1974 мова йтиме лише про підпали автомобілів та промисловому саботажі. Палали автівки керівників фабрик чи політичних опонентів: варто привести цитату із заяви Червоних Бригад після підпалу автівок двох членів Movimento Sociale Italiano
Це лише перші кроки у бік “Народного суду над усіма фашистами”, але ми хочемо одразу попередити: поки що нашою метою є та будуть речі, але коли ми перейдемо до їх огидних персон, то ми не обмежимось лише “масажем” для мʼязів та кісток. Вбийте собі це у голову. Їх огидні біографії нам відомі та ми їх ретельно оновлюємо щодня. Їх домівки у багатьох районах знаходяться під спостереженням відроджених партизанських Бригад. Кільце оточення навколо них стає ще вужче та вужче, і Червоні Бригади говорять: НІЩО НЕ ПОВИННО ЗАЛИШИТИСЯ БЕЗКАРНИМ! НІЩО НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ БЕЗКАРНИМ!..
(із заяви від 23 квітня 1971 року)
Хочемо одразу зазначити: мова йде про народний суд, який повинен вестись згідно з правилами, традиціями та законами народних мас. Мова йде про процес який, окрім судової влади, повинен мати й можливість виконати оголошений вирок. Виконання пролетарської справедливості вимагає відповідну організацію для засудження та для покарання. Ця організація повинна бути у всіх фабриках, школах та районах, бо саме там і повинен вестись суд. Ця організація не повинна діяти “іменем народу”, а всередині самого народу, бути його душею та владою. Цим і намагаються бути Червоні Бригади, бо вони не ставлять себе на місце влади, не заміняють собою робітничий рух та не мають наміру становитися його “озброєним крилом”. Червоні Бригади лише працюють над організацією народної оборони від нескінченних атак реакціонерів, буржуазії, поліції та фашистів…
(із заяви “Contro tutti i fascisti organizziamo un grande processo popolare” від 25 квітня 1971 року)
Першою, більш серйозною за пошкодження майна, акцією буде викрадення керівника одного з цехів Sit-Siemens - Ідальґо Макк’яріні. Третього березня 1972-го він буде викрадений, після чого проведе півгодини у “народній тюрмі” де буде підсудним “народного трибуналу” аж на цілі півгодини. Однак, незважаючи на настільки короткий вирок, Червоні Бригади здобули свій перший простір на шпальтах італійських ЗМІ, опублікувавши фотографію жертви під дулом пістолета, схожого на Р38, який незабаром став культовим символом ліворадикалів.
Тоді ж поступово почнеться і формування “бригадистського” жаргону із різних слоганів (по типу Colpiscine 1 per educarne 100 - Бий одного, щоб виховати сотню), термінології та складних мовних конструкцій марксистською мовою. Починаючи з 1973-го практика викрадень стане більш поширеною, але поки що організація надає перевагу вандалізму та побиттю штрейкбрехерів.
Суть цих “народних трибуналів” над різними майстрами та керівниками була у простих допитах щодо питань, напряму пов’язаних з питаннями фабрики, працевлаштування та трудових взаємовідносин. Таким чином Червоні Бригаді отримували важливу інформацію, завдяки якій вони могли планувати наступні дії.
Ми говорили однією мовою та про одне діло. Такого ніколи не було, при схожих обставинах, з політиками чи суддями. Мені легко було спілкуватися з керівниками, бо я їх звинувачував з точки зору робітничого з приводу об’ємів праці, організації роботи, політичного сенсу реструктуризації фабрик - вони їх захищали з точки зору компанії. Вони не виправдовували себе, пояснюючи це все лише необхідністю виробничого процесу.
(“Brigate rosse. Una storia italiana”, стр. 28)
Приблизно у той же час Червоні Бригади, хоч і неофіційно, вдаються до “самофінансування” - себто пограбувань. З 1971 по 1975 рр. у ряду банків та магазинів буде “експропрійовано” близько 34 мільйонів лір - майже 300-320 тисяч євро, якщо переводити по курсу 1972 року. Маріо Моретті згадує:
До 72-го був лише один епізод за який ми не взяли відповідальність. В той час Червоні Бригади не брали відповідальності за такі дії, частково зі скромності, частково з моральних причин. Чим відрізняється експропріація від простого пограбування? Лише політичним визнанням з боку робітничого руху, репутацією революційної організації. Тоді це для нас було лише метою, потрібно було ще доказати свій статус… Якщо залишити у стороні пролетарський моралізм (бо робітничий не краде), то що давало нам право здійснювати ці дії іменем робітничого класу та революції?
(“Brigate rosse. Una storia italiana”, стр. 25)
Доктрина тодішніх Червоних Бригад лежала у т. з. “озброєній пропаганді”, сенс якої був у відмові від класичної парадигми соціалістичної революції - створення спочатку політичного органу, який би вів пропаганду та готував ґрунт, та організація його озброєного крила, котрий би цей ґрунт “зорав”. Червоні Бригади вирішили не відділяти політичний момент революційної боротьби від військового, і як раз “озброєна пропаганда” стала синтезом цих двох моментів.
Те, що відрізняло нас від інших і, можливо, єдине цінне, що було у нас - це відмова від схеми партії, відділеної від озброєного крила. Для нас озброєна боротьба не відрізнялася від політики. Навпаки, це було максимально політичною дією…
(“Brigate rosse. Una storia italiana”, стр. 47)
Суть стратегії “озброєної пропаганди” була проста: заявити робітничому класу, що є певний бойовий авангард, котрий виступає за їх справу та захищає їх інтереси. Це, по задуму самих бригадистів, повинно було стати кличем до формування “Бойової Комуністичної Партії”, яка вже б провела саму революцію.
Ще не прийшов час для гвинтівки та кулемету. Ще не час для В’єтнаму, Близького Сходу та Латинської Америки. Необхідно організуватися, щоб наша боротьба прийняла нову революційну практику: стратегію народної партизанської війни. Прийшов час йти вперед до загальної боротьби, щоб донести до пролетарських мас принцип “нема політичної влади без військової”, виховати через партизанську боротьбу у революційних лівих жагу до спротиву та озброєної боротьби, викрити репресивну структуру влади та апаратів, підриваючих класову єдність.
(з журналу Sinistra Proletaria - Foglio di lotta, січень 1971 року)
Насправді ж Червоні Бригаді, за всю свою двадцятирічну історію, ніколи не вийдуть за рамки “озброєної пропаганди”. Звичайно що будуть мінятися цілі та методи, але стратегія залишиться та ж сама: завжди буде постійна необхідність заявити про себе, завжди будуть заклики до формування тієї самої “Бойової Комуністичної Партії”, якої ніколи не стане.
Згодом в організацію потраплять інформатори, завдяки яким у березні-травні 1972-го поліція влаштує ряд облав на бази Червоних Бригад у Мілані, що завдасть їм серйозної шкоди: однак керівництво - Ренато Курчо, Марґерита Каґол та Маріо Моретті - зможуть уникнути арешту.
Цей удар, далеко не останній з боку держави, спровокував певні зміни всередині організації, головною з яких буде повний перехід до підпілля та тимчасова відмова від будь-яких акцій. Більш конкретно ці структурні зміни, як і продовження їх акцій, ми розглянемо у наступному лонгріді.
Список використаної літератури
AA.VV., “Venti anni di violenza politica in Italia, 1969-1988. Cronologia ed analisi statistica”, I, ISODARCO;
Donatella della Porta, “Terrorismi in Italia”, Il Mulino, Bologna, 1984;
Giorgio Galli, “Il partito armato, Gli “anni di piombo” in Italia 1968-1986”, Kaos Edizioni, Milano, 1993;
Guerriglieri nella metropoli, “Le Brigate Rosse a Milano. La colonna Walter Alasia, testimonianze e documenti”, Pgreco Edizioni, Milano, 2021;
Marco Clementi, “Storia delle Brigate rosse”, Odradek Edizioni, Roma, 2007;
Mario Moretti, “Brigate rosse. Una storia italiana”, Mondadori, Milano, 2021;
Prospero Gallinari, “Un contadino nella metropoli. Ricordi di un militante delle Brigate rosse”, Bompiani, Milano, 2012;
Sabino S. Acquaviva, “Guerriglia e guerra rivoluzionaria in Italia. Ideologia, fatti, prospettive”, Rizzoli, Milano, 1979;
Silvia De Bernandis (a cura di), “Brigate rosse: un diario politico. Riflessioni sull’assalto al cielo”, DeriveApprodi, Roma, 2021;
Vincenzo Tessandori, “BR. Imputazione: banda armata”, Baldini Castoldi Dalai, Milano, 2004;
