Історіографічна ремарка.
25 липня 1943 року Велика Фашистська Рада прийняла т. з. «резолюцію Ґранді» яка, хоч і здається на перший погляд досить риторичною, стала початком подій які довели Італію до стану де-факто громадянської війни. В цій резолюції, Велика Рада просить Короля відновити його контроль над Збройними Силами та відновити дію усіх державних органів, включаючи Парламент який, хоч і не був офіційно забороненим чи розпущеним, але втратив свою роль у політичному керівництві країною. Після аудієнції у Короля Муссоліні був позбавлений посади Голови Уряду та був заарештованим. 8-го вересня 1943 року буде підписане перемир’я із Союзниками, яке ще сильніше погіршить ситуацію.
Події того дня залишаються вирішальними для історії сучасної Італії – саме тоді фашизм втратив монополію на політичне життя в країни, що особливо стало видно впродовж останніх двох років Другої Світової, коли на півдні країни був створений перший після двадцяти років диктатури політичний уряд, а на півночі розгорталась партизанщина. Ці події також є і серйозною історіографічною проблемою – не тільки через те, що мова йде про внутрішню фронду всередині фашизму, але і тому, що нема ніяких офіційних джерел. Усе, на що опиралися та продовжують опиратися історики це різні мемуари та свідчення персонажів, які приймали участь у тих подіях або ж спостерігали за ними.
Незважаючи на цінність мемуарів та свідоцтв, вони мають також і серйозні недоліки. По-перше, варто зазначити те, що усі вони опубліковувалися в різні часові відрізки – газетна стаття Дуче про події того дня з’явилася вже в 1944-му, мемуари Ґранді були опубліковані у 1983-му (хоча він вже давав інтерв’ю газетам починаючи з 1944-1945 років), мемуари Боттаі у 1977-му, мемуари Сенізе – голови поліції в ті часи – з’явилися на публіці вже в 1946-му… По-друге, кожний безпосередній учасник тих подій так чи інакше намагався відобразити ситуацію з користю для себе та виправдати своє рішення в той день, який би характер воно не мало. Особливо це стосується «опозиції» - тих, хто проголосував за «резолюцію Ґранді». Тут хіба що може бути винятком стаття самого Дуче, який вирішив викрити групку зрадників, про яку було відомо давно як і про їх плани повалити Режим та зруйнувати Батьківщину. Однак тоді виникає питання: якщо великий Дуче знав про плани Великої Ради, то чому він нічого не зробив з цим? Усі необхідні повноваження для цього він мав…
Так чи інакше в цьому циклі нам прийдеться базуватися саме на цих мемуарах та їх подальшу інтерпретацію істориками, намагаючись відтворити хронологію тих подій разом з причинами.
Юридична ремарка.
Ще однією проблемою при описі тих подій є їх характеризація, яка часто стає жертвою ідеологічних упереджень. Так, часто можна зустріти думку, що ті події були «державним переворотом» - що є помилковим, особливо з юридичної точки зору. Пропоную ознайомитися з текстом самої резолюції:
«Велика Рада, зібравшись в час настільки тяжкого випробування, звертає свою думку до народу Сицилії та всіх бійців, які героїчно борються та відроджують славні традиції самопожертви, стаючи взірцями найяскравішої віри італійського народу.
Враховуючи внутрішню та міжнародну ситуації, та військово-політичний хід війни, Рада оголошує священним обов’язком для усіх італійців захистити за будь-яку ціну єдність, незалежність, волю Батьківщини, плоди тяжкої праці чотирьох поколінь з часів Рісорджіменто та саме життя і розвиток італійського народу.
Рада також вважає необхідним підтримати моральну єдність усіх італійців в цю, вирішальну для майбутнього Нації, годину.
З цією метою необхідно відновити функціонування усіх державних органів, надаючи Короні, Великій Раді, Уряду, Парламенту та Корпораціям усі необхідні повноваження згідно з нашими державними та конституційними законами.
Ми просимо Голову Уряду звернутись до Його Вельможності Короля, до якого взивають також і вірні серця всієї Нації, з проханням взяти на себе пряме командування сухопутними військами, військовим флотом та повітряними силами згідно зі статтею 5 Статуту Королівства – повноваження, які завжди були прерогативою Найяснішої династії Савоя – заради врятування Батьківщини».
Резолюція чітко відсилає на 5-ту статтю тодішнього Статуту – конституції Італійського Королівства, яка мовила так:
«Виконавча влада належить тільки Королю. Він є Верховним Очільником Держави, усіх сухопутних та морських сил. Він оголошує війну та підписує мирні та торгові договори, альянси та інше, повідомляючи про це Палатам якщо на те є державна необхідність. Договори які передбачають фінансові обов’язки чи територіальні зміни Держави не будуть дійсними без згоди Палат».
Особливо нас цікавить перше речення. До фашизму Король був вимушений рахуватися з розкладом політичних сил у Парламенті, які й надавали Його Вельможності різних кандидатів на посаду Очільника Ради Міністрів. Подібний неписаний договір, незважаючи на дрібні винятки (як то кабмін генерала Пеллу у 1898-1900 роках), проіснував до остаточної монополізації влади Національною Фашистською Партією. Тут варто зазначити дуже важливий момент – у 1922 році Муссоліні отримав владу від королівських рук, власне як того вимагала конституція. Саме тому уряд Муссоліні вважався легітимним допоки йому довіряв Король. Після фактичної ліквідації Парламенту, як представника політичних настроїв суспільства, ця інтерпретація легітимності Дуче тільки укріпилася. В цьому контексті відсилання на 5-ту статтю конституції розв’язувала руки монархії та дозволяла діяти їй так, як вважала необхідним.
Згідно з деякими інтерпретаціями саме це відсилання повинно було стати певним сигналом для Короля до екзекуції вже готових планів з відсторонення/арешту Муссоліні. Але про плани гравців цієї 5D шахівниці ми ще встигнемо поговорити.
Не варто також забувати й про те, що станом на червень 1943 року Муссоліні також був т. в. о. Міністра Внутрішніх Справ, т. в. о. Міністра Закордонних Справ та т. в. о. Міністра Війни. На що стаття 65 конституції говорила:
«Король призначає та відкликає своїх Міністрів»
Так що з чисто конституційної точки зору відсторонення Королем Муссоліні від його повноважень та призначення на посаду Голови Уряду маршала Бадольйо було цілком легальне. Саме тому і є складним називати події 25-го липня 1943-го державним переворотом.
Однак!
Велика Рада не мала повноважень щодо звернень безпосередньо до монарха. Єдине його право, яке хоч якось стосувалось транзиту влади, було складання списків потенційних кандидатів на заміну і не більше. По своїй суті Велика Рада, хоч і була конституційним органом Режиму, але мала лише консультативну роль. Однак це жодним чином не відміняє конституційну легітимність у відстороненні Муссоліні та його заміні. Взагалі варто зазначити, що останнє засідання Ради мало певні аномалії – згадаємо, наприклад, те що фінальні резолюції були поставлені під голосування (замість старої практики ухвалення вирішень самим Дуче) і те, що в цьому голосуванні брали участь особи, які на те не мали права – заступник міністра Внутрішніх Справ Альбіні та заступник міністра Закордонних Справ Баст’яніні.
Все ж таки під час війни право набуває радше вибіркового характеру.
Gran Consiglio? Consigliami sto gran ca…
Чим взагалі була Велика Фашистська Рада? На момент її створення у 1922-1923 роках вона була найвищим партійним органом, який повинен був складати виборчі списки (допоки ще проводилися вибори), призначати людей на різні партійні посади (включаючи посаду секретаря Національної Фашистської Партії) та складати партійні документи, перш за все Устави. Це було логічним продовженням процесу легалізації Партії та, власне, її будівництва. Або навіть скоріш переходу від парамілітарного руху до повноцінної політичної сили, що почалося ще в 1921-му, коли власне і була створена НФП. В 1928-му Велика Рада офіційно стане державним органом конституційного рівня, який мав консультативну роль. Незважаючи на певну колегіальність, яка з першого погляду може вам здатися вам, Велика Рада була по факту особистим органом Дуче, навіть з легальної точки зору. Стаття 12 закону щодо Великої Ради передбачала, що тільки Голова Уряду (себто сам Дуче) може скликувати Раду та назначати її робочий графік.
Кількість членів Ради змінювалась впродовж часу, але на постійній основі там перебували: квадруміври маршу на Рим (станом на 1943-й двоє з них вже померло), члени уряду які перебували на посадах понад троє років та відставні секретарі НФП. Також закон перераховував багато інших лиць які могли бути членами Великої Ради, але не бачу доцільним приводити тут повний список.
Окрім повноважень у партійній сфері, Велика Рада мала консультативну роль щодо наступних питаннь:
Спадкоємство трону та прерогативи Корони;
Склад самої Ради, Палати Депутатів та Королівського Сенату;
Повноваження Голови Уряду;
Відношення між Державою та Святим Престолом;
Складення міжнародних угод які стосуються територіальних змін Держави.
За всю історію Режиму Велика Рада була скликана 187 разів, але в міру того як Дуче концентрував владу у своїх руках і Партія ставала на шлях все більшої бюрократизації, Рада втрачала навіть ту саму консультативну роль. Під час війни Рада не була скликана жодного разу, що створювало певне незадоволення між «старою гвардією» фашизму – яка, у своїй більшості, проголосує згодом за «резолюцію Ґранді». Особливо ці настрої посиляться після перебуванні деяких ієрархів на фронті, де викрилися усі проблеми італійської армії. Варто зазначити й те, що Муссоліні окрім командування армією мав ще й контроль над декількома міністерствами, а в лютому 1943-го повністю замінив власний кабмін. Що не найкращим чином сприяло стабільності в державі. Однак військові дії внесли далеко більший внесок у дестабілізацію Режиму.
Spezzeremo le reni…a chi?
Ряд військових поразок, які Італія зазнавала ще з 1941-го, не могла не відобразитися на внутрішньому настрої країні. Різні ініціативи Національної Фашистської Партії ще сильніше посилили недовіру до влади серед італійців – тут варто відмітити період секретаря Старачє, при якому Партія остаточно перетворилася в бюрократичний орган, відповідальний за хореографічні вистави мас, не говорячи і про різні кампанії як то італ'янізація іноземних слів чи організація «фашистських суботників».
Окрім цього варто відмітити і те, що країна не була готова до війни ні з військової, ні з психологічної точки зору, що спокійно визнавали самі фашисти великого калібру. По мірі продовження війни технічні необхідності італійців тільки зростали, але гарантії того, що німці зможуть їх задовольнити, поступово пропадали.
Після падіння Тунісу військовим щитом континенту повинен був стати острів Пантеллерія, що на південному заході від Сицилії. Однак фестунґ Пантеллерія пав майже без бою, так само як і ряд інших островів між Сицилією та Африкою. Капітуляція відбувалась по ініціативі виключно італійського командування гарнізонами, не дивлячись на те що бої мали виключно морський та повітряний характер і острови могли провести декілька місяців у обороні. «Дорога» на Сицилію була відкрита, і 10-го липня розпочалась висадка військ. Італійський спротив був дуже мінімальним, на що вказує майже безкровна здача Сиракуз та Ауґусти 11-го та 12-го числа.
На фоні військових поразок на італійській землі, всередині країни починаються певні турбулентності, і не тільки серед фашистів. Згідно з деякими гіпотезами, починаючи ще з листопада-січня 1943 року (коли Муссоліні був майже відсутнім в політичному житті через хворобу) військові та монархія готували йому заміну у вигляді військового керівництва маршала Бадольйо. Уґо Каваллеро, голова Генштабу Збройних Сил з 1940 по 1943 роки, у своєму «меморіалі» відмічає:
«Його Вельможність Король, відавши командування армією Муссоліні, може це командування і відкликати. Разом із цим оголосивши про військовий стан на території усієї країни, внаслідок чого уся влада була б передана військовим органам. А там би трапилось і усе інше»
Варто пам’ятати що Каваллеро був пов’язаним із Роберто Фаріначчі – представником «безкомпромісного фашизму» та одним із головних германофілів серед представників Режиму – у якого теж були свої плани щодо Італії та Муссоліні.
Власне по ініціативі самого Фаріначчі, який разом з деякими іншими ієрархами склав візиту до Муссоліні 16-го липня, і буде скликана Велика Рада.
19-го липня 1943 року Союзники вперше відправлять бомбардувальники на Рим. Майже 600 американських літаків викинули 4000 бомб на місто, особливо на район Сан Лоренцо, де загинуть близько півтори тисячі людей. Втрати американців складуть лише шість літаків. Це нанесло найсильніший удар по моралі населення і остаточно переконало владу, що внутрішній фронт може остаточно розвалитися, якщо не зробити хоч щось.
«На цей момент усі переконані у тому, що мова йде не тільки про долю Сицилії, але і всієї країни. Розчарування в німцях, яких звинувачують у втягненні нас до війни, все більше і більше зростає, доходячи інколи до справжньої ненависті. Посилення бомбардувань наших центрів сприяє посиленню депресії. Останнє бомбардування Риму розвалило ще одну ілюзію, відкривши для населення Столиці неефективність нашої ППО, відсутність винищувачів, недостатню кількість бомбосховищ та погану організацію служб порятунку… Через всі ці фактори моральний дух суспільства страждає і ніхто більше не приховує власних думок. Можна говорити про те, що віра (в яку навряд чи хтось сердечно вірив) загинає… Виконання поточних завдань стає все більш складним через відсутність необхідних засобів, які хочуть мати усі по тій чи іншій причині, та через нервовість деяких командирів, що робить навіть із простих завдань – складні... Однак серед італійців є і ті, хто хочуть боротися за честь Батьківщини, але навіть вони питають ‘а якими засобами це робити? З яким керівництвом?’. Заклики до моральних та історичних цінностей не мають ефекту серед Нації, яка вважає що в країні нема ні ефективної оборони, ні ефективної військово-політичної організації, ні зброї. З газетами та пропагандою люди ознайомлюються виключно для підняття критики… Лаконічна резолюція по висновкам зустрічі між ДУЧЕ та ФЮРЕРОМ оцінюються дуже критично… Харчова ситуація в країні погіршилася після авіаударів по нашим комунікаційним шляхам»
«…у порівнянні з тим, що пишеться в наших газетах, моральний дух суспільства критично низький… Усі визнають те, що наш ворог настільки сильний, що вже ніщо не зможе зупинити його стрімкий марш по Європейському Континенту. Усі вважають дозволенним погано говорити про ДУЧЕ, хтось звинувачує його у зрадництва, хтось у дурості і т. д. Довіра до його спроможностей повністю втрачена… Ходять чутки, що ДУЧЕ не показується на публіці через страх народного самосуду. Він та його Уряд вважаються відповідальними за ту ситуацію, в якій знаходиться наша країна, і з якої можна вийти тільки через поразку…»
(з документів поліції)
Саме на цьому фоні великі фашистські (і не тільки) гросмейстери розставили свої фігури на 5D шахівниці. Залишилось лише дочекатись початку гри.
