З І століття нашої ери буддизм став дуже поширений в Китаї і китайські буддисти почали регулярно подорожувати до Індії, аби вивчати санскритські тексти й здобути святині, пов’язані з життям Будди. Одним із таких паломників був монах Фасянь, який на початку V століття провів за межами Китаю близько п’ятнадцяти років. Він вирушив до Індії суходолом, а повертався морем, відпливши з одного з індійських портів і діставшись Гуанчжоу.
Його опис морської подорожі з Індії до Китаю сповнений драматичних образів, характерних для щоденників буддійських паломників. На борту великого торгового судна, яким він плив, перебувало близько 200 осіб. За ним буксирували менше судно — на випадок аварії чи загибелі головного корабля. Так було в теорії.
Однак після двох днів сприятливого плавання східним курсом їх накрив потужний шторм у Бенгальській затоці. Головний корабель почав набирати воду. Купці хотіли перебратися на менше судно, але команда, побоюючись, що їх затопить через надмірну кількість людей, перерізала буксирний трос. Охоплені страхом перед неминучою загибеллю, пасажири поспіхом почали викидали за борт усі важкі товари. Фасянь також взяв свій глечик і все що мав, і викинув у море, сподіваючись що від нього не вимагатимуть пожертвувати книгами та зображенням Будди. Зосередивши думки на богині милосердя Гуаньїнь — тій, що чує молитви, і довіривши своє життя богині, почав молитися так: «Я вирушив у далеку мандрівку заради Віри. О, якби ти, о могутня, дарувала мені щасливе повернення з цієї подорожі».
Його молитви були почуті і через тринадцять днів, судно дісталося ймовірно, Андаманських островів. Там моряки змогли полагодити пошкоджений корабель. Однак навіть після цього небезпека не минула. Фасянь згадує, що море кишіло піратами, а навігація була можлива лише за ясної погоди. «У хмарні чи дощові дні судно пливло туди, куди ніс вітер, без чіткого курсу. Море було надто глибоким для якоря, і його населяли страшні морські чудовиська, що з’являлися серед ночі».
Зрештою, через дев’яносто днів корабель досягнув суші — землі, відомої як Єпоті, яку дослідники ототожнюють із північним Борнео або південною Суматрою. Це була непогана морська навігація — корабель, очевидно, пройшов Малаккську протоку і плив уздовж південного та східного узбережжя Південно-Китайського моря. Єпоті розчарував Фасяня: земля була заселена індусами, а стан буддійської віри, він описував, як «вкрай незадовільний». Жодного китайського купця він там не зустрів, що свідчило про домінування інших народів у регіональній торгівлі.
Попри сумніви, Фасянь залишався на Єпоті п’ять місяців, після чого сів на інше торгове судно, розраховане на 200 пасажирів. Через місяць подорожі їх знову застала буря. Фасянь знову звернувся до молитви. На кораблі були індуїстські брахмани, які, ймовірно, прямували до Китаю з невідомих причин. Вони вирішили, що саме присутність буддійського ченця спричинила гнів богів.
Пропозиція кинути його за борт не прозвучала, однак вони запропонували «висадити цього релігійного жебрака на якомусь острові», мовляв, не варто наражати на небезпеку всіх заради одного. Але у Фасяня знайшовся захисник, який пригрозив донести про це правителю Китаю. Він нагадав, що китайський імператор є побожним буддистом і прихильно ставиться до ченців. Це зупинило купців, і вони відмовились від свого наміру.
Зрештою, буря захопила їх у Південно-Китайському морі, де не було жодних островів для висадки. Сімдесят днів корабель блукав у морі, хоча провізії було лише на п’ятдесят — зазвичай достатньо, аби дістатися Гуанчжоу. Їжу доводилося готувати в морській воді. Коли вони нарешті досягли Китаю, то виявилися значно північніше Гуанчжоу — десь між сучасними Шанхаєм і Ханчжоу, далеко за межами держави У.
Біля узбережжя Кореї знайдено затонулу китайську джонку. Протягом століть хвилі зруйнували половину корпусу, але простір під палубою був похований під мулом, а під люком, всередині корпусу, розділеного на сім перегородок, зберігся скарб китайських товарів, деякі з яких досі були акуратно упаковані в дерев'яні контейнери, в яких їх завантажили на борт.
Корабель, що мав двадцять вісім метрів завдовжки і приблизно чверть цієї кількості при максимальній ширині, міг перевозити до 200 тонн вантажу. На борту було знайдено вісімнадцять тисяч предметів кераміки, переважно китайської (включаючи близько 2900 виробів із селадону), а також тонкостінні високоякісні порцелянові чаші, виготовлені в Китаї, та вази з підставками, що походять з південно-східної Азії. Світло-зелені селадони періоду монгольського правління в Китаї (династія Юань) включають чудові глечики з ручками у формі дракона та квітковим рельєфом, а також класичні прості чаші, візитною карткою яких є їхня абсолютна простота. З іншого боку, відсутність серед знахідок знаменитого синьо-білого фарфору свідчить про те, що ці вироби все ще ревно зберігалися в самому Китаї напередодні значного розширення їхнього виробництва, яке зробило їх улюбленим продуктом Китаю, що експортувався по всьому відомому світу.
Вражаюча частина вантажу складалася з вісімнадцяти тонн китайських мідних монет, зазвичай нанизаних разом і з дерев'яною биркою з іменем власника , що загалом складало понад 8 000 000 монет; це дає певне уявлення про масштаби вивезення злитків з Китаю.
У вантажі було знайдено дуже мало корейських товарів, тому малоймовірно, що корабель зупинявся на якийсь тривалий час у корейському порту, навіть попри те, що він проплив повз саму Корею. Судно, очевидно, зазнало аварії під час плавання з Нінбо на китайському узбережжі по дорозі до Японії до дзен-буддійського монастиря Тофуку-дзі в Кіото, назва якого згадується на кількох дерев'яних табличках, як і дата, що відповідає 1323 році, що є ймовірною датою катастрофи на морі.
Це був один з найбільших монастирів Кіото, після пожежі він намагався фінансувати свою програму відбудови, інвестуючи у велику торговельну експедицію.
