Всім нам добре відома Чорнобильська трагедія. Пам’ять про цю подію закарбувалася в пам’яті навіть тих поколінь українців, хто не був її споглядачем.
Ця подія стала ще однією трагедією для українського народу, винуватцем якої стала радянська влада. Починаючи з замовчування справжньої небезпеки та заборони поширення правди…
«З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку» - йдеться в одному з перших повідомлень Управління КДБ по м. Києву та Київській області в день аварії.
…та закінчуючи крадіжками та порушеннями при будівництві самої атомної електростанції, що зазначається в документах КДБ від 17 січня 1979 року:
«На окремих ділянках другого блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків».
Метою цього стислого довгопису є бажання автора за допомогою свідчень сучасників трагедії проявити долю ЧАЕС, самого Чорнобилю та України загалом в 1986 р..
На вістрі трагедії
Висвітлення Чорнобильської трагедії буде половинчастим й неповноцінним якщо не згадати свідчення тих хто постраждав від неї найбільше. Тими хто зустрів початок того що після будуть називати «Чорнобильською трагедією» були працівники атомної електростанції.
Ми маємо доступ до документа авторства директора ЧАЕС Віктора Брюханова, адресований в Київський обласний комітет Компартії України. Крім інформації про опромінених осіб, час вибуху та кількість радіації у звіті також описані масштаби руйнування (такі якими їх вбачало керівництво станції):
«Унаслідок вибуху зруйнувалася покрівля і стіни верхньої частини реакторного відділення, а також частково покриття машзалу. В районі вибуху виникла пожежа, яка о 04 годині 50 хвилин локалізована, а о 06 годині ліквідована підрозділами пожежної охорони».
Про події які розгорнулися вже під час процесу ліквідації згадує науковий керівник оперативної групи Курчатовського інституту в Чорнобилі Олександр Боровий:
«У мене була чітка схема зміни спецодягу. Зранку їхав на блок в тому, в чому приїхав напередодні. Отримував чистий комплект, залишав його в шафці й ішов працювати. Коли йшов на обід, усе, у чому працював, викидав, приймав душ, одягав усе чисте, нове і йшов до їдальні на АПК-1. Після обіду отримував новий комплект одягу, залишав його в шафці, ввечері після роботи отримував ще комплект і їхав в ньому до Чорнобиля, в місцеву лікарню, де жили курчатовці. Тут знову переодягався в усе чисте, біле. Увесь спецодяг був новим».
Героїзм проти «незримої загрози»
Найбільш визначними в цьому довгому списку є імена героїв-ліквідаторів внесок який є ніщо інше як самопожертвою.
Пожежник Валерій Пулюй детально описує від’їзд та емоції очікування того з чим майбутні герої-ліквідатори повинні були зіткнутися:
«Дуже велика маса людей і кудись їде, і всі люди збуджені, і, вибачте, перелякані. І оце так накладає на мене і такий негатив, знаєте, все відчувається, що тривожно і погано. Ми ще не знали і не осягнули, ми ще станції не бачили, маса людей навпроти нас їде».
Павло Сомик працював в десяти метрах від 4-го блоку ЧАЕС та мав в розпорядженні 10 людей. Вони були змушені працювати кожного дня по 5 хв, адже радіація там досягала 50 рентгенів. Так описує ліквідатор наслідки перебування в зоні відчуження протягом 132 днів:
«Трохи були головні болі, була гіркота у роті. Ну, якось морально були налаштовані, знали що треба зробити. Коли приїхав у Запоріжжя, була в'ялість, почало серце поколювати. Звернувся в лікарню, а там знайшли купу хвороб і дали третю групу інвалідності».
Ще один ліквідатор, Анатолій Найдюк, водій пожежної машини який одним з перших прибув на місце вибуху. Вже після двох діб він потрапив до лікарні та лише згодом дізнався що майже всі його колеги померли від радіації впродовж трьох тижнів:
«Лежить шматок графіту і світиться. Коля до нього підходить, я ж кричу, щоб він кинув це».
Змістовно описує власну діяльність в епіцентрі радіаційного шторму колишній оператор ЧАЕС, Олексій Бреус:
«Очевидно, що в кожного «ліквідатора» - свій Чорнобиль; у кожного прип'ятчанина - своя Прип'ять. Не сказав би, що місто мені відразу сподобалося, скоріше, навпаки. Проте тепер ціную свою причетність до цього нині знелюдненого міста, і мені дорогі прип'ятські сторінки в моїй біографії. Мабуть, як і більшості колишніх прип'ятчан».
Доля населення «зони відчуження»
Багатьом українським сім’ям зараз боляче відомо відчуття втрати власної домівки та життя яке з нею було пов’язане. Таке ж відчуття переслідувало цілі українські села 37 років тому, коли через злочинну недбалість комуністичної влади з території в радіусі 30 кілометрів від місця аварії евакуювали понад 100 тисяч людей. Відірвавши цим їх від власного коріння на багато років та десятиліть та породивши в них глибоку психологічну травму.
Важко описати те як себе почували ті хто втрачав зв’язок зі своєю оселею, місцем з яким пов’язане їх дитинство та юність, могилами їх предків. Але ми маємо змогу почути їх прямі слова, зокрема на прикладі переселенців з с. Великі Кліщі.
Відчуття загрози серед селян поширилося після примусового вивозу всіх дітей «на оздоровлення» до якогось табору у Волинській області. Присяжнюк О.М., 1971 року народження, так згадує свій від’їзд до табору:
«Ну саме страшне ще пам’ятається, коли нас в цей табір почали вивозити. І це село звело дітей, усі плакали, садили усіх дітей в ці автобуси… ну не знали ж, коли вони повернуться, як воно ж буде. То оце ще моторошне це таке, що все село і не лишилося дітей зовсім у селі».
Свої тужливі спогади щодо виїзду переказує Грішанчук Г. І.:
«Я думаю: господі праведний, для мене це саме страшне було, що ми зробили все з чоловіком, і саме страшне – кидать і їхати. Куда їхати? Куда їхати? І ми збираємось, прийшла машина ця, я хочу щось скласти у хаті, а я не можу. Впаду на діван – голошу, голошу, голошу-голошу, встану – і знов те саме».
Про красиві пейзажі села зі смутком згадує Присяжнюк О:
«Там же хвойні ліси, дуже багато лісу. І ми навіть не цінували…наскільки я, як дитина, оцінювала, наскільки там багата оця природа, наскільки цей…цільне, наприклад, коли ми вже переїхали сюди, ми побачили».
Таких сіл як Великі Кліщі було десятки. Таких Тисячі таких індивідуальних трагедій і є тим що ми розуміємо під майже побутовою для сучасного українця назвою «Чорнобильська трагедія».
Заключна частина
Та за очевидним висновком (недбалість радянського керівництва та жалюгідне приховування власних помилок що призвело до жахливих подій) приховується менш зрозумілий для загалу, проте не менш важливий. Природа. Природа яка потерпає від злочинної вирубки лісів, створення смітників де їх не повинно бути, забруднення річок радіоактивними відходами. Тож ми повинні прямо зараз робити все можливе задля її збереження та формувати плани її відновлення на українських територіях які зараз в епіцентрі бойових дій.
Для ретельнішого ознайомлення:
http://chornobylmuseum.kiev.ua/wp-content/uploads/2016/09/conf_2016.pdf
