Авторка тексту: Поліна Циткіна
Радянський союз та його ставлення до будь-яких хвороб завжди не були позитивними - радянська влада приховувала дітей з ДЦП та розладами аутичного спектру для створення зображення ідеального суспільства, в якому кожен член та членкиня пролетаріату були лише здоровими та однаковими, адже відрізнятися одному від іншого було категорично заборонено. Будь-що пов'язане з Західним світом вважалося владою СРСР за страшну загрозу устрою, яка може знищити побудоване суспільство зсередини. Звернемося до періоду перебудови (1985-1990). Навіть у “гласність”, в яку цензура вже спала, порівняно з, наприклад, Сталіним, радянський уряд продовжував створювати ініціативи, які були спрямовані на репутацію держави. Щось західне? Новітнє? Далеке від власних цінностей? Абсолютно ні. Тож, хворих в СРСР бути не могло: ані “західних хвороб”, тобто венеричних, ані гомосексуалів чи наркоманів, яких вважали основними “носіями”. Тож, радянський громадянин на СНІД хворим бути, нібито, не міг.
СНІД
(Синдром набутого імунодефіциту) — вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), що знаходиться на стадії активних проявів хвороби. Загальноприйнятою назвою в сучасності є «ВІЛ-інфекція». Простими словами ВІЛ послаблює імунну систему, через що організм більше не в змозі протидіяти інфекціям, які до нього потрапляють у повсякденному житті, що може призвести до смерті особи, що є носієм ВІЛ-інфекції.
Перша зареєстрована смерть від СНІДу в Північній Америці датована 1969 роком, проте вірус, за сучасними дослідженнями, з‘явився набагато раніше — ще у 1920х, на території Демократичної Республіки Конго, а точніше, у її столиці — Кіншаса. У ті роки Республіка Конго була колонією Бельгії, а Кіншаса, як новоспечена столиця, яка так вдало стояла на річці, стала центром торгівлі та бажаним місцем трудової міграції для молодих чоловіків. Чи було де витратити гроші, зароблені у місті? — очевидно, що одразу ж з‘явилися публічні дома, де секс-працівниці та працівники були якнайбільше зацікавлені у грошах, отриманих новими жителями столиці. Ніхто в ті часи, зрозуміло, не користувався контрацепцією, тож вірус поширився жахливо швидко: у ті часи Конго мала одну з найкращих транспортних інфраструктур в Африці, завдяки якій вірус розповсюдився у радіусі 1500 кілометрів. Проте «бум» хвороби стався не у двадцятих роках, а на сорок років пізніше: водночас з тим, як Конго здобула незалежність, а разом з нею залучила до себе нових працівників з інших країн, цього разу — франкомовних, тож, хвороба охопила вже нову частину земної кулі.
Вірус імунодефіциту людини заробив собі репутацію «хвороби гомосексуалістів» через період 1970х років — сексуальна революція в США, яка співпала з тим, як інфекція з‘явилась у Нью-Йорку, і почала ще швидше поширюватись серед населення. Контрацепція та обізнаність не були розвинені так, як зараз, тож завдяки соціальним та політичним обставинам (переслідування меншин, тощо), вірус ще швидше з‘явився в усіх регіонах, включно з Європою. Поширення ВІЛ не «зупинилось» у семидесятих, раз на деякий період часу стаються «спалахи», які пов’язані з конкретними історичними подіями у різних частинах нашої планети: від вживання наркотиків до нелегального трафіку секс-працівників/працівниць.
Як передається вірус імунодефіциту людини?
Переважно при незахищеному статевому контакті з інфікованою людиною, незалежно ані від статі, ані від сексуальної орієнтації;
При змішуванні крові з інфікованою особою (пересадка органів, вживання наркотиків за допомогою багаторазово попередньо використаних шприців, в принципі використання шприців не за правилами стерильності, недотримання правил стерильності та одноразовості в лікарнях); при грудному вигодовуванню дитини матір‘ю. Проте, не кожна дитина, народжена від ВІЛ-інфікованої матері, буде також інфікована ВІЛ-інфекцією.
А що в СРСР?
Наприкінці 1988 року, в столиці Калмицької АРСР Елісті були зафіксовані два випадки ВІЛ-інфекції, її носіями стали жінка-донорка та її дитина. У восьмидесятих, радянські громадяни знали про СНІД лише те, що буває він лише у «гомосеків», «західних бомжів», та повій, а, нібито, зразковий радянський громадянин стовідсотково мати його не може, і цей стереотип радісно підтримували державні працівники зі сфери медицини. Замість інформування населення про хворобу, уряд прийняв рішення лише обстежувати людей у групі ризику (донори, іноземці, особи, що перебували закордоном), а також створити анонімні кабінети допомоги ВІЛ-інфікованим, проте ми можемо уявити, наскільки добре вони працювали в радянській медичній системі.
До міста Еліста, як тільки дізналися про випадок, негайно відправили комісію з Центрального медичного науково-дослідного інституту, які одразу ж перевірили лікарню, де перебували матір та дитина, і знайшли ще 75 дітей та 4 дорослі жінки, що були інфіковані, проте інше джерело стверджує про таку кількість інфікованих: 69 дітей, 11 дорослих. На той час це дорівнювало приблизно чверті від кількості усіх хворих на ВІЛ на території СРСР, «камісія з маскви» була шокована. Того ж вечора було скликано засідання, на якому була піднята лише одна тема: яка причина?
Версії
Було висунуто версію: перший інфікований — батько тієї першої дитини, інфекцію в якої вперше зафіксували, разом з матір‘ю. Він знаходився у групі ризику — відвідував Конго, країну, репутацію якої щодо СНІДу ми могли побачити раніше. Інфікований передав своє захворювання рідним, дружині та синові, і син почав жахливо хворіти, що і призвело до того, що він потрапив до лікарні. Коли твоя дитина цілими днями знаходиться серед білих стін та запаху миючих засобів, то медсестри починають тебе впізнавати, і вже пропонують допомогу, або ж щось інше. От і батька запросили — стати донором плазми, на що той дуже швидко погодився, адже зміг би допомогти комусь, хто знаходився на території лікарні. За легендою, цей шприц використовували ще багато разів: міняли лише голку, а сам шприц залишали, адже не було можливості змінити його, і медсестри намагались вийти з ситуації так, як могли. Таким чином, за «офіційною», «єдиною» версією, хвороба і потрапила до тіла кожної дитини та дорослого.
Проте, існує друга версія, яка має під собою набагато більше доказів: згідно даних тієї ж комісії при Міністерстві охорони здоров‘я, всі жінки та діти були заражені під час медичних процедур, і зовсім не через кров, а іншим чином. Першопричиною такого спалаху, на думку комісії, стало використання імуноглобуліну, що був інфікований сам по собі.
Тут зробимо коротку біологічну справку: для боротьби з інфекціями імунні клітини людини виробляють антитіла - такі білки, що розпізнають збудник та “підсвічують” його для іншого типу клітин - фагоцитів. Різні їх типи ж в свою чергу здатні знищувати віруси, бактерії чи інших гостей аж до гельмінтів. Так от, до кожного збудника ми потребуємо специфічні антитіла. Аби навчитися їх виробляти, організм має “познайомитися” зі збудником. Саме тому ми і використовуємо вакцини (активна імунізація), фактично просто вчимо фагоцити нападати на всяке різне нехороше. Якщо ж часу на вакцинацію нема, можливим є переливання людині суміші антитіл від донорів, низький їм уклін (У нас про донорство є цілий текст). Такий спосіб лікування називається пасивна імунізація і непогано дозволяє підсилити імунку людини, якщо вона раптом не вправляється сама. Так от, назад до лікарні десь в Елісті.
Отож можливо, що весь запас імуноглобуліну, що знаходився у лікарні та використовувався у реанімаційному відділенні, був заражений. для цього було б достатньо аби принаймні одна людина що дарувала для цього кров була заражена (може то навіть був той батько). У реанімаційному захворіла кожна дитина, що входила до статистики. Це має набагато більше сенсу, адже невеликі спалахи ВІЛу також спостерігалися у ще деяких містах РРСР, де також використовували імуноглобулін.
Спалахи пов‘язали з надходженням до лікарень дітей з Елісти, проте, як зазначено вище, дуже малоймовірно, що діти могли бути інфікованими один від одного, допоки вони або не жили сумісним статевим життям, або ж лікарні знову не зробили катастрофічну помилку з санітарними умовами.
Наявність ВІЛ у препараті підтвердила експертиза його залишків, проте, чи було б вигідно радянському союзу виставити себе з того боку, що він отримав «хворобу розпусного заходу», ще й серед дітей, і абсолютно не в змозі покласти цьому край? Абсолютно ні. Тим більше, було б жахливо визнати, що всі діти заражені через препарат, який був доставлений «надійними службами», та перевірений «надійними» радянськими вченими. Чи може нанести таку шкоду те, що було зроблено радянським громадянином? Категорично ні.
Всі рештки препарату, документація, слідство, магічним чином щезли у той же момент, коли влада зрозуміла, що має пряме відношення до трагедії. Абсолютно вся відповідальність за те, що сталося, була перекладена на лікарів та лікарок. Наводячи цитату з випуску «Медицинская газета» за 22 березня 1939 року:
«…до групового зараження дітей та матерів вірусом імунодефіциту призвели грубі порушення лікувально-діагностичного процесу та злочинно-недбале ставлення ряду медичних працівників до виконання професійних обов'язків…»
Після кейсу Еліста, усі інші спалахи ВІЛ-СНІДу серед дітей у лікарнях також пов‘язували з халатністю медичного персоналу, або ж просто заплющували очі. По всьому радянському союзу, впродовж лише декількох місяців, кількість хворих дітей на СНІД зросла до 270 випадків, хоча до цього це було ледве не числом загальної кількості людей, що були інфіковані на території країни. Що халатність медичного персоналу, що версія з інфікованим препаратом — мають місце бути в радянському союзі, проте дивлячись масштабно, ми можемо стверджувати, що радянський союз ніколи не цікавився життям людини як таким. Епідемії, жахливі війни, тощо — нічого не змінювало політики та ставлення до людського життя.
