Етногенез сучасних македонців почався ще в ранньосередньовічні часи, коли давні слов’яни переселялися до земель Центральної та Південно-Східної Європи. Так, приблизно на початку VI ст. на територію античної Македонії приходить слов’янське населення, яке об’єдналося в родоплемінні союзи, відомі історії як драговіти, сагудати, берзіти, смоляни, ваюніти, струм’яни та велегізити. Найбільш потужним з перелічених союзів були драговіти, які сформували т. зв. македонську склавінію, тобто протодержавне утворення македонських слов’ян, яке довгий час існувало незалежно від Візантії аж до 783 р., поки не стала новою провінцією Ромейської імперії [1, с. 82]. Вже у 864 р. землі македонських слов’ян потрапляють у склад Болгарського князівства, після чого в 1018 р. – знову стає територією Візантії.
За цей період слов’яно-македонське населення християнізувалося й більше сконсолідувалося під впливом монотеїстичної віри. Короткий час македонські слов’яни були підданими Другого Болгарського царства, а потім й Сербо-Грецької держави Стефана Душана. Остаточно ж Македонія потрапляє до складу іноземної держави в 1395 р., коли тут почалося багатостолітнє турецьке панування. Постійне перебування в межах Османської імперії протягом XIV-XVI ст. посприяло формуванню сучасного слов’яно-македонського народу, який увібрав в себе волоські, грецькі, болгарські та турецькі елементи.
Починаючи з XVI ст., на тлі зацікавлення ранньомодерної європейської інтелігенції до Македонії у світ вийшла низка лексикографічних, етнографічних та політичних праць, які зафіксували існування македонського етносу, а також їх мови. Наприклад, німецький мандрівник та історик І. Мегісер в своїй роботі 1592 р. «Словник чотирьох мов» вперше подає приклади македоно-слов’янської лексики [2]. Історик та дипломат з Рагузької республіки Я. Лукаревіч в праці під назвою «Розширена версія Рагузького літопису в чотирьох книгах» (1605) оповідає про сучасні йому балканські народи, серед яких ми зустрічаємо греків, сербів, болгар та македонців [3]. Разом з тим, усі ці писемні джерела ще не свідчать про чітку ідентичність самих македонців, однак згадки про них як окрему етнічну одиницю говорять про мовно-культурну специфіку місцевої людності.
До кінця ХІХ ст. македонський етнос усе ще не мав загального національного усвідомлення, хоча македонізм, тобто македонська національна ідея, як явище та концепт вже існував з 1840-х років. Потужним чинником розвитку македонського національного руху стала російсько-турецька війна 1877-1878 рр., внаслідок якої на повсякдення міжнародних відносин вийшло багатодесятилітнє т. зв. «македонське питання», що стало справжнім яблуком розбрату для регіону Балкан. З тих пір в моду знову увійшли різні наукові розвідки в етнографії та історії Македонії, що призвело до появи нової плеяди різноманітних праць з різним рівнем політичної ангажованості. Головними сторонами питання, які боролись за своє «право» на Македонію, виступили Болгарія, Сербія та Греція. Відповідно, інтелігенція цих країн намагалась підлаштувати статистичні, історичні та лінгвістичні дані з Македонії на користь своїм народам, але в цій «битві умів» при детальному вивченні матеріалу прослідковується істина. До прикладу можна згадати доробок сербського дипломата й етнографа С. Гопчевича, який особисто бував в Македонії в 1878 році. Його праця «Стара Сербія і Македонія» (1890) багата на різні відомості з цього регіону, зокрема, про національні ідеї місцевого православного духовенства, мову населення тощо. Згідно з інформацією книги Гопчевича, рідна мова македонців не була ні діалектом сербської, ні діалектом болгарської. Натомість, навіть ті македонці, що були асимільованими під впливом шкіл болгарського екзархату, розрізняли болгарську літературну мову та місцевий «народний діалект». Самі македонці навіть оповідали про випадки, коли їх співвітчизники, які не вчились в школах екзархату, не розуміли болгарської мови, що свідчить про наявність мовного бар’єру між македонцями та болгарами в той час [4, с. 304].
Найцікавішим, звісно, залишається питання щодо самоназви македонців того періоду. Як тільки етнографія оформилась як наука ближче до середини ХІХ століття, почали з’являтись безліч етнографічних мап та описів, в тому числі й країн Балканського півострову. Македонців за етнографічною традицією виносили як складову частину болгарського етносу, приписуючи їм назву «болгари». Саме за цю деталь зазвичай чіпляються сьогоднішні болгарські політики та історики, коли мова йде про групу т. зв. македонських болгар. Назва «болгарин», дійсно, була поширеним ендоетнонімом, що фіксувалося сербськими, болгарськими та російськими вченими того часу. У випадку з етнонімами болгар та македонців ситуація дещо нагадує стан речей у Східній Європі, коли українці та росіяни іменувались спільним для обох народів етнонімом «руський», але фактично цей етнонім був паронімом й сприймався українцями та росіянами по-різному. Для етнічних болгар їх самоназва мала, власне, етнічне, а також конфесійне значення, тобто похідне від болгарської православної церкви. Кажучи про македонців кінця ХІХ ст., назва «болгарин» набуває у більшості випадків неетнічного сенсу. Поняття «болгарин» для македонців передусім містило церковне значення, оскільки поголовна більшість македоно-слов’янського населення належала до прихильників болгарського екзархату, який у 1870 році домігся реставрації своїх прав в Османській імперії. Після 1870 р. македонські слов’яни зазнали етнонімічного поділу під впливом пропаганди Болгарського екзархату, Константинопольського патріархату та Белградської митрополії, кожна з яких нав’язувала свою політико-церковну ідею. Так, значна частина етнічних македонців стала йменуватись «болгароманами», «грекоманами» та «сербоманами», залежно від того, якій церкві чи національній ідеї вони симпатизували [5, с. 28]. Також не слід забувати про історико-політичні рудименти, які вилились у вигляді політоніму «болгарин» через відносно тривале перебування македонських земель у складі Першого та Другого болгарських царств в ІХ-ХІ та ХІІ-ХІІІ століттях. Згідно з даними сербського історика та етнографа Й. Цвіїча, македонські слов’яни перше прийняли іноземну політичну назву за болгарського царя Симеона в Х ст., й ця назва остаточно не прижилася через політичну нестабільність в регіоні. Третє значення македонського ендоетноніму «болгарин» полягає в соціальному сенсі. Так, Й. Цвіїч переконливо доводив, що самоназва македонців «болгари» здебільшого є соціонімом, аніж етнонімом. На користь цієї тези свідчать наступні факти: «...словом «бугарский» народ позначає простий спосіб життя, праці та міркувань. Наприклад, просту роботу тут називають «бугарска работа» й тому інше» [6, с. 57]. Перед турецьким завоюванням через тривалу відсутність власної державності македонські слов’яни мали доволі аморфне самовизначення, тому воно піддавалося то сербським, то болгарським впливам. Лише з початком ХІХ ст., коли серби повстали проти турецької влади, між назвою сербів та болгар македонські слов’яни обрали друге, бо це було «ім’я мирного та покірного народу, з яким можна співіснувати, на відміну від сербського народу, який завжди революційного налаштований проти своїх завойовників». Таким чином переймання болгарського етноніму можна пояснити психологічно-захисними механізмами македоно-слов’янського населення. Разом з тим, назва «болгарин» не була повністю позбута етнічного контексту. Й. Цвіїч стверджував: «Оскільки в македонському понятті «бугарин» входить етнографічний елемент, то воно має значення слов’ян та слов’янського» [6, с. 58].
Звичайно, інформація, викладена з вуст Цвіїча, може піддаватись сумнівам в силу того, що він був сербським етнографом, який прагнув довести неболгарське походження населення спірної на той час Македонії. Але я взяв до уваги саме його думку, оскільки опис становища ідентичності македонських слов’ян станом на кінець ХІХ – початок ХХ ст. суголосне з іншими відомостями від нейтральних джерел. Наприклад, британський журналіст Г. Брейлсфорд, який був в Македонії в 1903-1904 рр. в рамках місії з допомоги місцевому населенню, одного разу запитав у групи неписьменних хлопчиків з-під м. Охрид про руїни фортеці Самуїла: «Хто збудував це місце?». На це діти відповіли: «Вільні люди». Британець продовжив питати: «І ким вони були?». Ті сказали: «Нашими прадідами». Згодом Брейлсфорд уточнив: «Так, але вони були сербами, болгарами, греками чи турками?». На це журналіст отримав таку відповідь: «Вони не були турками, вони були християнами» [7, с. 99]. На момент поїздки Брейлсфорда до балканської частини Османської імперії в Македонії вже діяла Внутрішня Македонсько-Одринська Революційна Організація (ВМОРО), яка виникла в м. Салоніки (справжня назва – Солунь) в 1893 році. ВМОРО являла собою групу радикально налаштованої інтелігенції, яка зі зброєю в руках боролась за македонську державність.
Як один з результатів своєї діяльності, ВМОРО змогла пробудити національну свідомість серед македоно-слов’янського населення, про що свідчать рапорти британських дипломатів. Англійський консул в Белграді Р. Галлоп у листі 1926 р., адресованому британському міністру зовнішніх справ, описав стан національної ідентичності македонців наступним чином: «Поза сумнівами, македонські слов’яни до часів пропаганди частіше називали себе «християнами», аніж сербами чи болгарами [...]. Сьогодні серед них помітна тенденція до усе частішого іменування себе як "македонці"» [8].
Таким чином протягом 1920-х й 1930-х рр. македонці поступово усвідомили себе осібним народом зі своїми інтересами, чому, зокрема, посприяла сербська політика асиміляції та колонізації Македонії, яка супроводжувалась денаціоналізацією македонських земель. Вже 11 січня 1934 р. в резолюції Комуністичного інтернаціоналу македонці були вперше визнані як окрема нація з власною мовою, що забезпечило майбутню підтримку політичних інтересів македонців у справі здобуття власної держави в рамках комуністичної Югославії після Другої світової війни. Історія ідентичності македонців кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. багата на суперечливі моменти, однак можна точно сказати, що ідея македонського національного відродження не була сконструйована сербськими комуністами, як це зазвичай стверджують сьогоднішні противники македонської національності. Як й будь-яка інша ідентичність в Європі, македонці зазнавали політичних, церковних та соціокультурних впливів, які в результаті призвели до виникнення тих сил, які виплекали модерну македонську націю. Македонці певний період історії користувались етнонімом болгар для власної самоназви, однак ця самоназва зазвичай не була еквівалентною тому, як себе називали етнічні болгари. Протягом своєї історії македонські слов’яни були вимушені переймати то сербську, то болгарську назви, оскільки історія македонської державності не дозволяла їм закріпити власну самоназву. Для македонців вище означеного періоду поняття «болгарин» набувало здебільшого соціального та церковного значень, тому, на нашу думку, не існує вагомих підстав вважати македонських слов’ян частиною болгарського народу, не кажучи вже про сербів. Характерним є й те, що історія ідентичності македонців нагадує аналогічні процеси в українській минувшині, зважаючи на етнонімічну роздробленість обох народів в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Список використаних джерел та літератури
1. Shukarova A., Panov M., Georgiev D. at al. History of the Macedonian people. Skopje, 2008. 345 р.
2. Megiser H. (1592). Dictionarium quatuor linguarum. Graz
3. Luccari G. (1605). Copioso ristretto de gli annali di Rausa, libri quattro. Venetia
4. Гопчевић С. Стара Србja и Македониja. Београд, 1890. 370 с.
5. Сквозников А. Македонский вопрос во внешней политике балканских государств в конце XIX – начале ХХ в. Российские и славянские исследования. Статьи. 2015. С. 24-35
6. Державин. Н. Болгарско-сербские взаимоотношения и македонский вопрос. С.-Пт., 1914. 132 с.
7. Brailsford H. Macedonia. Its races and their future. London, 1906. 340 p.
8. Drenkov І. British Foreign Office Documents on the Macedonian Question, 1919-1941. London, 2021. 274 p.
