Селище Громовиця стояло на краю широких лісів і великих полів, де простір був безмежний, а небо, здавалося, сягало прямо до землі. Тут, на цій землі, люди жили спокійно, як і їхні предки, і кожен день був сповнений звуків природи: шелесту вітру, співу птахів та гуркоту річок.
Громовиця не була великою, але тут завжди було щось, чим можна було зайнятися. Більшість мешканців працювали на землі або на риболовлі. Влітку, коли поля зеленіли, чоловіки й жінки проводили дні в полі, сіючи чи збираючи врожай. Селище було оточене луками, де трава колосилась до самого горизонту, а річки несли свої води, і здавалось, що в цих водах вся суть цього краю.
В самому центрі села стояв ринок. Тут зранку до вечора панував рух. Торговці з навколишніх селищ приносили свої товари: овочі, фрукти, м'ясо, рибу, а жінки з Громовиці продавали домашні вироби — вишиванки, гончарні вироби, лляні тканини. Місцеві ковалі розпалювали вогонь у своїй кузні, виготовляючи сокири й плуги. Звуки молота та звуки розмов змішувалися, створюючи неповторну атмосферу життя, яке було вкорінене в простих, але важливих заняттях.
Всі будинки в селище були збудовані з дерева, покриті солом'яними дахами. Вони були прості, але надійні, і добре зберігали тепло в зимові холоди. Дороги, що вели між домами, були не заасфальтовані, а покриті каменем і пилом, що додавало ще більше простоти й натуральності цьому місцю.
Вечорами, коли з заходом сонця люди повертались додому після важкого робочого дня, селище тихо занурювалось у спокій. Лише вогники в вікнах домівок, і м'яке світло від вогнищ на подвір'ях нагадували, що життя триває, і знову завтра на людей чекає новий день.
Громовиця була справжнім серцем цих місць — тут жили люди, чия праця була їхньою гордістю, а життя — простим і зрозумілим. Вони були частиною цієї землі, а земля — частиною їхнього життя.
Ян йшов по вузькій вуличці Громовиці, потопаючи в тіні дерев і м'якій пилюці, що піднімалася з-під його чобіт. Його очі мандрували по знайомих будинках, знайомим стежкам, але він усе одно ніби шукав щось — або когось. Всі звуки навколо – гомін сусідів, тихий шелест вітру серед листя – залишалися на другому плані. В нього був один погляд, що завжди знаходив свою мету.
І ось, серед коротких зелених стін дерев, він помітив її. Яринка стояла біля криниці, витираючи руки об фартух. Від сонця її волосся здавалося майже золотим, а очі, що блищали у світлі, були, здавалось, сповнені таємниці.Ян не зміг стриматися від посмішки. Його кроки стали швидшими.
– Яринко, – звернувся він до неї з лагідним привітанням. – Як ти, красуне?
Дівчина підняла голову, її очі зустрілися з його поглядом, і вона посміхнулася, хоч і злегка червоніючи.
–Ян, ти ж знаєш, що не люблю, коли мене так називають, – відповіла вона, але голос її був лагідним. – Що тебе привело в цей кінець села?
Ян зробив кілька кроків вперед, злегка нахиляючись до неї.
– Що може бути цікавіше за тебе, Яринко? Ти тут одна серед усіх? Чи вже твоя компанія звідси пішла?
Яринка засміялася, але відразу прикрила рота рукою, немов соромлячись свого сміху.
– Може, я й одна, але не зовсім, – вона подивилася на нього з-під лоба, – Я сама по собі.
Ян підморгнув, нахилившись трохи ближче.
– Це, звісно, дуже цікаво, – сказав він з усмішкою. – Але, можливо, ти б не відмовилася від гарної компанії? Я можу провести тебе додому, по дорозі розкажу кілька нових історій.
Яринка не відразу відповіла. Вона всміхнулася, але затримала погляд на ньому, ніби намагаючись прочитати його думки. Вона знала, що Ян завжди вмів бути дотепним, але не завжди можна було зрозуміти, коли він говорить серйозно, а коли просто жартує.
І в цей момент їхню розмову перервав голос батька Ян, який почувся здалеку.
–Ян! Іди додому, синку! Тобі вже час!
Ян зітхнув, глянув на Яринку знову і зробив крок назад, знову посміхаючись.
– Ну що ж, Яринко, не сьогодні. Але я ще нагадаю про свою компанію, – сказав він із легким нахилом голови, намагаючись не показати, як жалкує, що потрібно йти.
Яринка відповіла йому коротким кивком, а на її губах залишалася усмішка.Ян рушив назад до дому, але ще довго відчував у повітрі запах її волосся та відгомін її сміху, що звучав йому в вухах.
Коли Ян відчинив важкі двері кузні, його одразу обдав гарячий подих полум'я. Усередині стояв знайомий запах гару, вугілля й розпеченого заліза. Усе навколо гуділо: від горна, від молота, що лунав глухо й ритмічно, ніби серце самої землі.
Гордомир, його батько, працював зосереджено. Його плечі були вкриті потом, а руки — сажею й блискучим металевим пилом. Він лише краєм ока глянув на сина, але не зупинився — ще кілька разів ударив по розпеченій заготовці, перш ніж заговорити.
— Добре, що прийшов, — буркнув він, витираючи лоба. — Маю діло, й мені потрібна твоя рука.
Ян нахмурився, але підійшов ближче.
— Що саме?
Батько показав на стіл, де лежав кресленик і частини вже обробленого клинка.
— Замовлення. Один пан хоче меч — легкий, гнучкий, із гравіюванням на лезі. Обіцяє заплатити щедро, але часу мало. Один не встигну, а от удвох — справимось.
Олах перевів погляд з креслення на батька. В його очах щось блиснуло — не гнів, радше розчарування.
— І знову для когось із панів? Ми ж могли б кувати мечі для своїх. Для хлопців з Громовиці. Ти ж бачиш, які вони — в кого лопата замість меча, в кого — іржаве лезо з війни, що давно минула.
Батько не одразу відповів. Він повільно відклав молот, підійшов до лави й сів, важко зітхнувши.
— Знаю, сину. І не думаю, що ти неправий. Але треба заробляти. Ми живемо не тільки на залізі — треба сіль, треба полотно, гас... А пани платять. І якщо я відмовлюсь — знайдеться інший ковалюга, і робота піде з нашого дому.
Ян стиснув щелепи, втупившись у лезо, що вже починало набувати форми. У ньому ще не було сили — лише заготовка, сира, як ідея.
— Просто... — мовив тихо, — я не хочу, щоб твоє ремесло служило тим, хто не вартий.
Гордомир глянув на нього серйозно. Його очі, хоч і стомлені, мали в собі сталь.
— А ти думав, коваль обирає, куди полетить меч, як тільки вийде з горна? Ні, синку. Ми лиш куємо. А далі — вже не наша справа. Але якщо колись ти викуєш свій меч — тоді й вирішиш, куди він має піти.
Ян нічого не сказав. Він підійшов до горна, взяв щипці й почав роздувати вогонь. В роботі його руки діяли впевнено, хоч у серці лишалась вага — важча за будь-який клинок.
Коли Ян закінчив роботу з батьком, вирушив у село — мав продати шкурку зайця, якого вполював учора. Дорога вела повз стару комору, повз тік, де вже сушилися снопи, і далі — до торгу. Та не встиг він пройти й половини шляху, як натрапив на знайомого.
Любомир. Але цього разу він виглядав інакше.
На ньому були широкі штани, заправлені в чорні шкіряні сапоги, а на поясі — шабля в темних піхвах. Білу сорочку з закоченими рукавами доповнював ремінь через плече. Найбільше Ян помітив зачіску: голена голова з одним пасмом світлого волосся, що спадав набік, майже до скроні. Щось у його поставі, в рухах було нове — більш рішуче, строге.
Ян зупинився, дивлячись на нього. Не сказав нічого — лише звузив очі, мовби перевіряв: це справді той самий Любомир?
— Пхах! Ян, мій друже! — вигукнув Любомир із посмішкою. Він розкинув руки і підійшов швидко, наче не було між ними жодного дня розлуки.
Він обійняв Яна міцно, по-братерськи, і став перед ним, усміхаючись:
— Це ж я, Любомир! Що, не впізнав? Багатим був — та й забув старого друга?
Ян придивився уважніше.
— Та ні, впізнав... Але твій новий стиль — от він мене й збив з пантелику.
Любомир розсміявся, хрипкувато, наче людина, що не спала кілька ночей поспіль.
— Ну от, тепер я виглядатиму так, — сказав він, розвівши руками, показуючи на свій одяг і зачіску, наче пишався перевтіленням.
Ян не відповів одразу. Він відчув, як у носі різнуло знайомим — запахом алкоголю. Очі ковзнули вниз: шабля на боці, блискучі чоботи, груба сорочка — все не з ринку, не з їхнього села.
— А чого це від тебе алкоголем несе?.. — запитав нарешті. — І де ти взяв шаблю та ті чоботи?
Любомир махнув рукою, наче відганяв настирливого ґедзя.
— Все потім, друже, усе розповім. А зараз скажи — коли до села має прибути пан Заговський?
— А я звідки маю знати? — Ян насупив брови. — І навіщо він тобі?
— Та так треба, — кинув Любомир коротко. — Ну, не знаєш — то й не знаєш. Я тоді піду.
Він розвернувся різко, не чекаючи прощання, і швидко рушив дорогою, що вела до старого шляху.
Ян стояв кілька митей, дивлячись йому вслід. У грудях наростав неспокій, наче десь у кузні знову ожив вогонь. Усе це було дивно. Любомир змінився — і не лише зовні. У його голосі з'явилась настороженість, у погляді — тінь.
Але Ян лиш зітхнув і пішов далі, стискаючи в руках згорток зі шкуркою зайця.
«Нехай», — подумав він. — «Хоч би що це було — дізнаюсь згодом».
Ян зайшов до лавки, де пахло сушеними травами, дьогтем і старим деревом. За прилавком, як завжди, пораючись із мішечками та вагами, стояв Зеник — місцевий торговець, чоловік меткий, усміхнений і трохи балакучий.
— А хто до нас завітав! — вигукнув він, помітивши Яна. — Та ще й, глянь, з товаром. Що приніс цього разу?
— Шкіру, — коротко відповів Ян, витягуючи з торбини акуратно згорнуту заячу шкурку.
Зеник взяв її до рук, розгорнув, потер між пальцями й задоволено кивнув.
— Свіжа, добре знята. Бачу, в тебе вже рука набита. За таку — дам добру ціну.
Ян мовчки кивнув. Обмін відбувся швидко — кілька монет у руці, коротке «дякую» — і вже можна було йти. Але Ян не рушив одразу. Зачекав, і, трохи вагаючись, спитав:
— Слухай, Зенику... Ти Любомира давно бачив?
Торговець зупинився, підняв брови.
— Любомира? Та вже кілька тижнів, як не бачив. Він, здається, десь зник. А що таке?
Ян знизав плечима, намагаючись здаватися байдужим:
— Та нічого. Просто зустрів його — і виглядає він... інакше. Он шабля, зачіска дивна, пахне, як шинкар з Болехова. Та й узагалі — якийсь... не такий.
Зеник хмикнув.
— Може, пани до рук прибрали. А може, сам собі дорогу шукає. Любомир завжди трохи дивакуватий був.
Ян ледь усміхнувся, але думка не відпускала. Він не хотів продовжувати розмову — раптом ще щось зайве скаже.
— Ну, гаразд, Зенику. Гарного тобі дня. Маю йти.
— І тобі, Янчику. Якщо ще щось принесеш — заходь, завжди радий.
Ян вийшов із лавки, сховавши монети до кишені. Сонце вже схилялося до полудня, вулицею віяв легкий вітер, а в голові залишалося лише одне питання: куди ж, чорт забирай, вплутався Любомир?
Коли Ян повернувся додому, сонце вже торкалося верхівок дерев, і день поволі переходив у вечір. У повітрі витала прохолода, змішана з ароматом диму й свіжоспеченого хліба.
У хаті було затишно. Світло від гасової лампи м'яко лягало на дерев'яні стіни. На столі парувала юшка, поруч — миска з кашею й кілька скибок хліба. За столом уже сидів батько, а мати, Маруся, саме витирала руки об рушник і сідала поруч.
— Ну, сідай, — мовив батько, киваючи Янові. — Працював сьогодні як слід, заслужив.
Ян мовчки опустився на лаву, взяв ложку. Їли спокійно, як завжди — без зайвих слів, лише звук ложок та потріскування полін у печі порушували тишу. Та батько не витримав довго.
— Слухайте, — сказав він, відклавши ложку. — Скоро до нас має прибути пан Заговський. Хоче новий меч. Казав — особливий.
Ян підвів очі, не кажучи ні слова. Маруся ж одразу озвалася:
— Пан Заговський? Сам? Це ж яка честь! Що ж він хоче — шаблю, меч, спис?
— Меч. Легкий, добре збалансований. З гравіюванням. Платитиме щедро, — відповів батько, але його голос не був ані радісним, ані надто гордим — радше виваженим, трохи втомленим.
Ян дивився в миску, ковтаючи останню ложку, та в голові вирували думки.
Любомир. Його шабля. Погляд, повний тривоги. Питання про Заговського.
Його пальці стиснулись навколо ложки. Чи це просто збіг?.. Чи, можливо, його друг став частиною чогось, чого Ян ще не розуміє?
— Ну, — озвалася Маруся, — буде в тебе серйозна робота. І не соромно — пани наші мечі носитимуть.
Ян не відповів. Він лише кивнув, але всередині щось гуло — як жар у горні, ще не вибухнув, але вже готовий спалахнути.
Гордомир відклав ложку, витер руки об грубуватий лляний рушник і подивився на сина. Погляд його був серйозний, але не тиснув — радше запитував, випробовував.
— Будеш мені допомагати з мечем для пана? — спокійно мовив він.
Ян зустрів погляд батька. На мить повисла тиша, лиш потріскувало в печі.
— Так, звісно, — відповів він. — Буду. Куди ж я дінуся.
Гордомир кивнув, ніби й чекав такої відповіді, але в куточках його очей щось затремтіло — чи то втома, чи то розуміння, що син не просто згоджується, а приймає щось більше, ніж роботу.
А Ян сидів нерухомо. Глибоко в ньому ще ворушилися сумніви — про пана, про меч, про Любомира. Але поки що — робота була роботою. А коваль не обирає, куди полетить меч, як сказав батько.
Поки що.
Наступні два дні Ян майже не виходив із кузні. Разом із батьком вони працювали від зорі до темряви, гартуючи метал, вирівнюючи лінії леза, шліфуючи його до блиску. Кожен удар молота віддавався глухим дзвоном у серці Яна — не від утоми, а від усвідомлення: вони творять щось значуще, щось, що піде з їхніх рук у чужий світ.
У день, коли мав прибути пан Заговський, село прокинулось тривожним. Надворі вже стояло пізнє сонце, і повітря було важке — ніби щось мало змінитись. Ян, вийшовши на подвір'я, краєм ока помітив Любомира: той ішов вузькою стежкою за село, озираючись через плече. Ян на мить спинився, втупившись у знайому постать, але не надав значення — зараз усе оберталось довкола меча.
Зброю завершили вчасно. Лезо блищало, немов вода вранці, руків'я — оздоблене срібними вставками, з гравіюванням, що просив пан. Робота, гідна шляхтича.
І ось нарешті вони почули кінські копита.
На подвір'я заїхала невелика група вершників — п'ятеро в супроводі одного, що йшов попереду. Пан Заговський. У високих чоботях, темному плащі з оксамитом, із перснем на руці, що блиснув, коли він скинув рукавицю.
Він зліз із коня неквапно, поглянув на кузню, потім — на Гордомира й Яна, що вийшли зустрічати.
Обидва низько вклонилися.
Гордомир тримав у руках меч, загорнутий у тонке сукно. Він розгорнув його й підніс пану, мов дар.
— Як ви й просили, пане. Легкий, гнучкий. З гравіюванням.
Заговський взяв меч, уважно оглянув, провів пальцем по лезу, змахнувши уявну пилинку.
— Добрий є меч, — мовив, схвально кивнувши. — Міцна робота. Видно, майстер стараний.
Він зробив крок ближче, дивлячись на Гордомира. Голос його став тихішим, але в ньому з'явилась нова, тверда нота.
— Але дорого до вас їхати, Ковалю. Та й шлях — не завжди безпечний.
Заговський трохи помовчав, наче зважував думку, а потім продовжив:
— Пропоную тобі переїхати до Здачина. Там житимеш у моїх володіннях. Куватимеш для мене. Житимеш у достатку. Не щодня така нагода випадає, гм?
На мить запала тиша. Ян глянув на батька.
У очах Гордомира щось блиснуло — не просто подив, а мовчазне захоплення. Він навіть не мріяв про таке — кузня в місті, стабільність, ім'я серед панів. Його пальці міцніше стиснули руків'я молота, що висів на поясі. Але слів він не знайшов.
Ян стояв поруч, відчуваючи, як у грудях щось стискається.
Що ж тепер?
Раптово тишу розірвав крик одного з панських вояків:
— Розбійники!
Усі погляди обернулися в бік пагорба — і там, на обрії, виринуло кілька десятків вершників. Сонце блищало на шаблях, зухвалі крики й тупіт копит неслись у повітрі, мов громи перед бурею. Їх було багато. Занадто багато.
— До зброї! — рикнув пан Заговський, вихоплюючи меча. — Стати в лаву! Відбити напад!
Гордомир миттю скинув шкіряного фартуха й схопив стару сокиру, що висіла біля кузні. Він кинувся до Яна, який застиг, мов укопаний.
— Ян! У хату! — крикнув він. — Ховайся негайно!
— Але, тату, я можу допомогти! — вигукнув Ян, шукаючи очима хоч якусь зброю.
— Тепер не час! У хату, я сказав! — голос батька був як удар молота.
Ян на мить закляк, але погляд батька — твердий, рішучий, сповнений страху й любові водночас — змусив його підкоритися. Він відбіг до хати, притиснувшись до вікна, звідки бачив усе.
Бандити врізались у село, мов буревій. Їх було більше, ніж здавалося спершу. Озброєні до зубів, шалені, люті — вони розносили все на своєму шляху. Вогонь спалахнув на даху комори, жінки кричали, діти тікали в хащі. Панські вояки чинили опір, але сили були нерівні.
Пан Заговський на мить ще боровся, махав мечем, віддавав команди, але побачивши, як його люди падають один за одним, відступив. Озирнувся. І, не сказавши ані слова, сів на коня.
— Відступаємо! До міста! — крикнув, і кілька вояків кинулись за ним.
Він утік.
Пан. Захисник. Господар.
Кинув село напризволяще.
Ян бачив, як кінські хвости зникали за деревами, а тим часом навколо здіймався крик, лунали удари, горіли хати.
Село захлиналося в хаосі.
У хаті було темно, дим клубився під стелею, ніби не хотів випускати те, що мав у собі. Ян стояв біля вікна, стискаючи пальці, коли двері раптово з гуркотом відчинились.
На порозі стояв чолов'яга — здоровенний, у пошарпаній сорочці, з косо пов'язаним ременем і шаблею в руці. На обличчі в нього застигла хижа усмішка.
— А что ты тут прячешся, малий? — прогарчав він, заходячи в хату. — Давай, вылазь! Биться будем!
Ян заточився назад, в очах блиснув переляк. Але швидко озирнувся — під стіною лежала кочерга. Схопив її, мов останню надію.
— Шо, думав отсижешся?! А ну! — закричав бандит і кинувся на нього.
Ян ударив першим. Метал вдарив по передпліччю, далі — по голові. Бандит захитався, але не впав. Замахнувся шаблею, але Ян, наче в тумані, ударив ще раз — сильно, щиро, з відчаєм.
Тіло впало додолу, важке, без руху.
Ян стояв, дихаючи, як після бігу, не вірячи, що щойно зробив. Уперше в житті — і вже ніколи не буде таким, як раніше.
Він вибіг на вулицю. Там було пекло.
Дим, вогонь, крики. Село палало. Люди тікали, гинули, кричали. Ян пробирався крізь хаос, поки не побачив батька.
Гордомир стояв посеред дороги, поранений, але тримався. Сокира в його руках все ще співала свій залізний танок — він відбивався від бандита.
А тоді Ян побачив інакше — троє панських вояків стояли трохи осторонь, дивилися на бій. Один із них щось показав рукою.
— Он, це той Коваль треба що б він не дістався бандитам! — сказав один з вояків, вказуючи на Гордомира.
— Та ти шо?! Він наш, він... — хотів крикнути Ян, але слова застрягли в горлі.
Один із вояків дістав арбалет.
— Падла, доб'ємо, шоб другим не повадно! — мовив і натягнув тятиву.
— Ні! — закричав Ян і рвонув уперед.
Але було пізно.
«Тх!»
Стріла прошила повітря — і вп'ялась у груди батькові. Гордомир озирнувся, в очах — шок, біль, нерозуміння. Він схилився, впустив сокиру — і впав на землю.
Ян закляк.
Його світ завмер.
Панські вояки вбили його батька.
Інші продовжували битися або тікати, але Ян уже нічого не чув. Тільки якесь шипіння в вухах, як жар, що пройшов крізь усе тіло.
Навіщо?.. — думав він. — За що?..
А в небі догорало сонце, і птахи не співали.
Ян ще стояв, дивлячись на батькове тіло, коли щось важке й різке вдарило його ззаду по голові.
— На, малий! Шоб не мєшался! — почувся грубий голос перед тим, як усе потонуло у пітьмі.
Темрява була глибока, мов криниця без дна.
Коли Ян розплющив очі, все пливло. Голова розколювалась, ніби туди вбили цвях. Він спробував підвестися — не вийшло. Руки були зв'язані, ноги теж. Лежав на твердій дерев'яній поверхні — возі, що гойдався, трясучи кожен суглоб.
Навколо — сміх, матюки, співи.
— Эй, Стьопа, давай ту, про бабу и кабана! — крикнув один.
— Да я ж уже пел! Лови луччє: "Панськая донька любила вино, а як підпила — то сіла в г...но!" Ха-ха-ха!
— Во-во!Ше одну, давай!
Ян моргав, намагаючись зорієнтуватися. Його тіло билося в ритмі воза, голова гуділа, як вулик.
— Що сталося?.. Де я?.. Це... полон? Чи... кінець?..
Його серце билося повільніше. Очі почали злипатися. Усе звучало ніби крізь воду. Голоси віддалялися, ставали приглушеними, ніби з іншого світу. Він намагався триматися, зосередитися, але сон, темний і глибокий, тягнув його в безодню.
Перед тим, як знову провалитися в небуття, Ян встиг подумати одне:
Я ще живий. Але доки — не знаю.
Ян розплющив очі.
Голова боліла, сонце пробивалося крізь верхівки дерев і сліпило. Він сидів, зв'язаний біля товстого дуба, мотузки врізались у зап'ястя. Земля була вкрита сухим листям, дим від вогнищ тягнувся вгору, а навколо — шум, сміх, лайка.
Табір.
Бандити сиділи групами, хто пив, хто лаявся, кілька билися на шаблях для розваги, ще один лежав із перев'язаним плечем і стогнав. Вечірнє сонце фарбувало все в червоне — мов натяк на кров, що ще не висохла.
Ян оглядав усе мовчки, спокійно, навіть занадто. Його думки були десь далеко. Де я? Навіщо тут?
Він іще не знав, чи варто боятися, чи вже запізно.
Раптом до нього підійшов один із бандитів. Молодий, на вигляд років двадцять. Худа постать, але рухи впевнені. Одяг — простий, зручний, шкіряний пояс, шабля на боці. Голова — поголена, лиш тонкий чуб, який спадав на бік.
Він присів навпроти Яна і глянув на нього з ледь помітною усмішкою. Більше насмішка, ніж щирість. Очі хитрі, гострі.
— Де я? — запитав Ян, голосом хрипким, але рівним.
Бандит не відповів одразу. Потягнув повітря, оглянув табір, потім глянув на Яна.
— Тут, в нашій Слобіді, — нарешті сказав.
— Слобода? — перепитав Ян.
— Ага, — кивнув той. — Наша територія. Вільна. Без панів, без податків. Тут закон — то ми.
Ян опустив погляд, зітхнув. Що тут було сказати? Усе було ніби навиворіт.
— А я тут навіщо?
Бандит усміхнувся куточком вуст.
— Та хто його знає. Не моє рішать. Як прийде час — узнаєш.
Він підвівся, витягнув з кишені сухий шмат хліба й кинув Янe.
— Тримай. Ше не вмер — то значить, треба тобі ше тут бути.
І пішов, насвистуючи якусь грубу пісню.
Ян залишився на самоті. Хліб лежав на землі. У таборі лунали жарти, сміх, вигуки. А десь у лісі вили пси.
Ян сидів, прихилившись спиною до шорсткої кори великого дуба, десь на краю Слободи — дикої, але впорядкованої по-своєму території, де жили ці люди. Вільна земля, як вони казали. Але Ян не відчував тут ані свободи, ані спокою.
Руки були зв'язані, ноги затерплі, думки важкі. Він згадував батька — момент, коли той впав, пробитий стрілою... від своїх. Від панських воїнів. Серце ще не встигло прийняти правду, але біль уже вкорінився.
Навколо кипіло життя. Табір гудів: сміх, пісні, лайка, брязкіт металу. Хтось пив і горлав щось невиразне, хтось — знову змагався на шаблях, хтось перев'язував рани після набігу. Це була Слобода — поселення бандитів, без правил... принаймні, без чужих.
До Яна підійшов невеликий гурт. Усі — з однаковими зачісками: голені голови з чубами, що спадали набік. Навіть жінки — в тих самих шатах, з тими ж поглядами, що не питали дозволу на життя.
Один, з нахабним виразом на обличчі й золотим зубом, опустився навпочіпки біля Яна.
— Эй, красный молодец, живой ещё, ага? Ха-ха-ха! — гиготнув він, брудним пальцем тикнувши в груди хлопця.
Ян нічого не сказав. Тільки дивився на нього — спокійно, мовчки. Усередині кипіло, але назовні він був, як криця.
— Эй, ты, дубина, вильыйды от него. — почувся хрипкий голос.
Одна з жінок-бандиток, висока, з пов'язкою на шиї й глибокими сірими очима, підійшла ближче. Голос її не кричав, але мав владу. Всі одразу притихли.
— Дай парню дышать. Он пока жив — и это не тебе решать, доколе.
Чоловік фиркнув, підвівся, штовхнув ногою грудку землі й відійшов.
Жінка ще мить дивилася на Яна.
— Сиди тихо. Пока ты тут — ты ничей. А дальше... видно будет.
Вона пішла, і натовп за нею. Сміх повернувся, лайка знову полилася.
А Ян сидів. Мовчки. І тільки очі його вже були не такими, як учора. Десь у тиші, серед цього брудного галасу, в ньому починалося щось нове. Не гнів — глибше.
Ян сидів біля дерева, коли до нього підійшли двоє кремезних бандитів. Один мовчки нахилився, розв'язав мотузки, другий ухопив за плече.
— Вставай. Атаман чекає, — буркнув той, не приховуючи зверхності.
— Куди ведете? — спитав Ян, але замість відповіді почув лише глузливий сміх.
— Побачиш, хлопче, побачиш.
Його вели повз Слободу — розлогий табір, що скидався на маленьке, добре організоване містечко. Тут стояли хати, ковальні, склади з награбованим, навіть вишкілений майданчик, де вправлялися з шаблями. Це не була дика юрба — це була дисциплінована сила.
Нарешті Ян опинився перед найбільшим будинком — різьблені двері, ґанок, охорона з двома пиками, що мовчки впустили його всередину.
Кімната була просторою, пахло тютюном і воском. За широким дубовим столом сидів чоловік. Його вигляд одразу вирізнявся з-поміж інших: вишита сорочка чиста й щільна, червоний плащ на плечах, при боці —ніж у піхвах..
Він не був старим, але в його поставі й погляді читалась влада. Його вуса — підкручені, волосся — виголене з боків, чуб падав на одне плече, як у справжнього ватажка. Його очі пронизували Яна, щойно той зайшов у кімнату.
— Це він? — спитав отаман, не підвищуючи голосу.
— Так, пане, — відповів один із бандитів і легким поштовхом підвів Яна ближче.
Хлопець підвів голову. Не опустив погляду — він дивився просто в очі отаману.
Той помовчав, мов оцінював метал, з якого ще не знали, що кувати.
— Сідай, — спокійно мовив отаман.
Ян оглянув кімнату — масивні дерев'яні балки, килим на стіні, полиця зі старими книгами, шаблі, пістолі, навіть ікона в кутку. Тут панувала не розкіш, але порядок і сила. Очі його знову зупинилися на отаманові, що спокійно сидів, тримаючи булаву обома руками, мов посох.
— Ти дивом живий, хлопче, — промовив отаман, злегка хитнувши головою. — Зазвичай ми полонених не беремо. Але тобі пощастило.
Ян, стискаючи кулаки, стиха відповів:
— Краще б ви мене вбили.
Северин знизав плечима.
— Якщо ти живий, значить, доля тебе не дарма залишила. Тут нічого випадкового не буває.
— А що мені за життя без батька? Без дому?.. — голос Яна здригнувся, та він втримався. — Не бажаю я такого життя. Не хочу жити серед бандитів.
Отаман повільно підвівся з місця, підійшов до столу, налив собі медовухи, зробив ковток.
— Тут, у моїй Слободі, таких, як ти, десятки. Кожен щось утратив — дім, родину, надію. Але ми разом. Ми й є родина. Своя.
Ян похитав головою.
— Мого батька, коваля, вбили... свої ж. Панські вояки. Прямо при мені... І ти хочеш, щоб я в це повірив?
Северин опустив келих і сів назад, спершись об спинку.
— Це схоже на того виродка... — пробурмотів він. — Заговський. Якщо коваль не його — значить, нікому. Такі, як він, тільки під себе гребуть. Із панства я вийшов — знаю, про що говорю.
Ян стиснув губи. Він хотів заперечити, закричати, але слова застрягли в горлі. Щось у голосі отамана змушувало слухати.
Той підвівся, підійшов ближче. Окинув хлопця оцінюючим поглядом.
— Як тебе звати?
— Ян.
Отаман кивнув.
— Северин. Северин Довженський. У минулому — шляхтич, тепер — отаман цієї Слободи. Справжній вольник.
— Вольник? — перепитав Ян.
— Аякже. Ми себе так звемо. Бо ми вільні люди. Не селяни, не підпанки, не покірні. Для когось — бандити, для нас — побратими. Бо свобода не питає дозволу. Вона або є... або нема.
Він ще раз подивився на Яна.
Северин відійшов до вікна, на хвилину замовк. За вікном гуляв вітер, на дворі снувались постаті — хтось ніс мішки, хтось точив лезо шаблі, хтось просто сидів і грав на сопілці. Слобода жила своїм життям — суворим, але справжнім.
— Знаєш, Ян... — озвався отаман, не повертаючи голови. — Я пропоную тобі приєднатися до нас. Не як полонений, а як свій. Я обіцяю: отримаєш нове життя. Нових друзів, братів. Нову родину.
Ян мовчки вдивлявся в очі отамана. Міцні, спокійні, не злі — але й не м'які. В них була правда. Та, яка болить, але не бреше.
Хлопець опустив голову, замислився. В пам'яті знову спалахнув образ батька, що падає від ворожого болта. Шум, вогонь, зрада...
— Я згоден, — сказав Ян стиха. — Ради помсти. Ради батька.
Северин усміхнувся ледь помітно. Усмішка ця не була радісною — скоріше, гіркою і схвальною водночас.
— Добре, — сказав він. — Тоді ми дамо тобі все, що потрібно. Навчимо. Виховаємо. Піднімемо на ноги. Але дорога ця — не легка. Подужаєш?
Ян кивнув.
Северин рвучко обернувся до дверей і гримнув голосом:
— Рижая!
У дверях з'явилася жінка — міцна, з виразними рисами обличчя, волосся зібране у вузол, одягнута в практичний одяг, але з жіночим шармом. Вона стояла впевнено, мов капітан серед своєї палуби.
— Приведи цього хлопця до ладу, — сказав отаман. — Щоб не соромно було з ним людей знайомити.
— Пойдем, хлопчик-горобчик, — сказала вона з лукавою посмішкою, кивнувши головою.
Ян підвівся. Десь у грудях щось ще боліло — пам'ять, страх, злість. Але поруч із ними з'явилося нове відчуття. Початок. І надія.
отуман Северин Довженський
Рижая повела Яна вузькими стежками Слободи, оминаючи багаття, майстерні, галасливих вартових і дітей, що бігали між будівлями. Вона не озиралась, йшла впевнено, а Ян, мов тінь, ступав за нею.
Нарешті вони дістались до лазні — дерев'яна хатина з кам'яною піччю, від якої ще тягло гарячим паром. Усередині пахло димом, милом і свіжістю.
— Ну що, герой, давай, — сказала Рижая, кидаючи йому згорток з одягом. — А те, що на тобі — у вогонь. Тут своє життя, своя шкура потрібна.
Ян мовчки роздягнувся, обережно склав старий одяг, але Рижая взяла його і викинула в піч.
— Все. Згоріло твоє минуле. Тепер — нове. Вмивай його з себе, хлопче.
Вода була гаряча, пар обпікав, але разом з потом сходила втома, біль, страх. Він довго мився, не поспішаючи. Коли нарешті вийшов і одягнув новий просторий одяг, зручний, легкий — в зелених, коричневих і сірих тонах — поглянув на Рижу. Та схрестила руки, оглянула його з голови до п'ят і хмикнула:
— Ну, жиніх... ну жиніх. Хоч зараз до танцю. Пішли до атамана, подивиться, як з тебе людину зробили.
Северин сидів за столом, розглядаючи карту. Коли Ян увійшов, він лише підвів очі і злегка всміхнувся:
— От вже краще. Тепер бачишся на свого. Хай і молодого, та міцного.
Він відклав перо, підвівся й підійшов до хлопця.
— Перше твоє завдання, — промовив отаман. — Іди до тренувального табору. У самій Слободі, при північному боці. Там знайдеш Івана. Молодий, завзятий, в зеленій сорочці — не сплутаєш. Він тебе й вчитиме.
Ян кивнув, стиснув кулаки.
— Добре, отамане. Я піду.
Северин повернувся до карти.
— Іди, Ян. Шлях твій тільки починається. Але кожна шабля кується з іскри.
Ян вийшов з отаманового будинку і повільно рушив вузькими вуличками Слободи. Повітря було напоєне димом із ковальських горнів, пахощами смаженого м'яса і гучним сміхом. Вольники жили як хотіли: хтось працював у кузні, хтось лагодив зброю, інші грали в кості, танцювали під дримбу чи спали просто на м'якій траві. Усе тут дихало свободою — дикою, незайманою, без панів і наказів.
«Невже так можна жити?.. Без страху, без принижень, вільно, як птах...» — подумав Ян. У нього досі в голові лунав голос Северина: «Ми всі тут — одна родина».
Нарешті він дістався табору. На відкритій галявині кілька молодиків билися на палицях, інші метали ножі в колоду, дехто просто сидів і чистив шаблі. Ян зупинився, озирнувся й гукнув:
— А де Іван? Казали, в зеленій рубашці ходить...
Один із вольників, відкинувши на плече мішок із піском, махнув рукою в бік сіновала.
— Там він. Як завжди — в обіймах соломи спить, — засміявся той. — Збуди, але бережи голову.
Ян підійшов ближче. І справді — серед пахучої соломи, з розхристаною зеленою сорочкою, лежав молодий хлопець, з руками за головою. Ян нахилився:
— Іване?
Той тільки пробурмотів щось і перевернувся на інший бік.
— Іване, я від отамана. Сказав, що ти мене вчитимеш.
Іван розплющив одне око, потім друге. Пильно глянув на Яна, зітхнув і сів, струсивши із себе солому.
— А-а, от ти хто. Ну добре, ходімо, погляну, що в тебе всередині — дух чи солома.
Він підвівся, потягнувся й посміхнувся хитро:
— Спочатку трохи поговоримо з палицею. Не переживай — боліти буде, але вчитися швидше будеш.
Ян мовчки кивнув.
— Готовий, хлопче? — запитав Іван, беручи в руки дерев'яну шаблю.
— Я готовий. Хоч зараз.
Іван засміявся:
— Оце мені подобається. Побачимо, чи твоя рішучість не втече після першого удару.
На галявині стихли жарти — усі вольники з цікавістю поглядали на новенького, що став навпроти Івана. Обидва тримали в руках дерев'яні шаблі. Ян стояв напружено, зосереджено, як його вчив батько — рівна стійка, обережне дихання, очі в суперника.
Іван, навпаки, був розслаблений, майже грайливий. Він навіть підморгнув кільком глядачам, перш ніж вимовити:
— Починай, горобчику. Покажи, чим тебе тато вчив.
Перші удари були обережні. Ян тримався добре, захищався чітко й навіть кілька разів змусив Івана відступити. Але потім усе змінилося.
Іван раптово стрибнув уперед, ухопив Яна за одяг і різко смикнув на себе. Ян не встиг зреагувати — впав на коліно, отримавши потилицею легкий, але чіткий удар.
— Що це було?! — здивовано вигукнув Ян, підводячись.
— Це було життя, — відказав Іван і вдарив його ногою в бік, примусивши знову відступити.
Ян не встиг прийти до тями, як отримав ще серію ударів — шабля по плечу, рука по шиї, ще один підніжка. Він почав втрачати ритм, лютував, але не міг нічого вдіяти — Іван бився не за правилами, брудно, жорстко, несподівано. Ян спробував контратакувати, але його знову збили з ніг, і цього разу він залишився лежати на траві.
— Чорт забирай... так боляче мені ще не було... — прохрипів він, притискаючи лікоть.
Іван присів поруч, обтер лоб і з усмішкою сказав:
— У тебе є потенціал. Справді. Але ще працювати й працювати. І головне — звикай, хлопче.
— До чого? До того, щоб бити з-за спини? Хапати, як злодій? — запитав Ян, стиснувши зуби.
— До того, щоб вижити, — серйозно відповів Іван. — У справжньому бою немає честі. Там є тільки один закон — залишитися живим. А шляхетні принципи гарно виглядають лише у книжках. Тут перемагає не той, хто красиво махає шаблею, а той, хто знає, куди бити й коли вкусити.
Ян замовк. Він думав. Усередині ще жевріло батькове вчення — про гідність, про честь. Але перед ним стояв світ, у якому це все втратило вагу.
Іван простягнув руку:
— Уставай, горобчику. Ще не все.
Ян схопився. Боліло все тіло. Але тепер він уже був трохи інший.
вольник Іван
Після короткого перепочинку Іван знову вийшов на майданчик. Ян уже не падав так легко. Його рухи стали швидшими, удари — точнішими, він навчався ухилятись, хапати, кидати супротивника, як учив Іван.
— Ну ось, — задихаючись, сказав наставник, — починаєш думати не шаблею, а головою.
— А ще трохи, й почну битися, як ти, — усміхнувся Ян, витираючи чоло.
— О, та ти вже майже розбійник! — засміявся Іван.
Та їхню розмову перервали вигуки з сусіднього поля. Там юрмилися вольники — хтось підбадьорював, хтось охав, а хтось просто захоплено спостерігав. Ян із цікавістю повернувся в той бік.
— Що там таке? — спитав він.
Іван теж глянув. На полі стояв один, високий, міцної статури хлопець із світлим волоссям, зачесаним у чуб, у простій лляній сорочці з закатаними рукавами. Навколо нього — п'ятеро інших, менш кремезних, але озброєних. Він крутився, як вихор, збиваючи кожного, хто наважувався підійти.
Один із нападників намагався зайти збоку, але блондин перекинув його через стегно й влучно дав ногою іншому в груди. Один упав з розсіченою бровою, другий відійшов, тримаючись за ребра.
— Ого, це хто такий?! — вражено прошепотів Ян.
Іван усміхнувся.
— А, то Добриня. Один із найкращих наших вольників. Як з'явився в Слободі — ніхто не знає точно, але з першого дня показав, що з ним жарти короткі.
— Він наче ведмідь... — сказав Ян, не зводячи очей.
— Ведмідь — то ще м'яко сказано, — Іван кивнув. — Колись троє панських жовнірів на нього налетіли — усі троє потім без зубів лишилися.
Добриня закінчив свій спаринг — останній суперник уже лежав у пилюці, а сам Добриня просто відсапувався, опершись на коліно, і посміхався, наче після хорошої розминки.
Він поглянув на Яна і Івана, кивнув — мовляв, бачив, що дивитесь.
Ян відчув, як у грудях загорілася нова іскра. Він хотів стати сильним. Не лише для помсти — для себе самого. Щоби ніхто більше не зміг забрати в нього близьких, дім, волю.
Після виснажливого тренування Ян і Іван вирішили піти повечеряти. Іван ішов слободою так, ніби це його власне подвір'я — з усіма вітався, перекидався жартами, кидав посмішки то в один, то в інший бік. Ян ішов поряд, кивком голови вітаючись зі знайомими, ще не зовсім відчуваючи себе частиною цього дивного світу.
— А багато вольників тут у вас? — запитав Ян, озираючись на натовп.
— Та вистачить, аби дати добру відсіч кожному, хто захоче нас підкорити, — з усмішкою відповів Іван. — А ще більше тих, хто вміє жити вільно.
Вони дійшли до одного з будинків, де вже куріли казани з вечерею. По двору розливався смачний запах юшки, тушкованого м'яса та свіжого хліба. Довкола метушились люди — хтось носив дрова, хтось розкладав миски.
Іван упевнено взяв дві дерев'яні тарілки й наблизився до одного з казанів.
— Куди руки пхаєш, балбес?! — гримнув грубий голос, і в Івана з умілою точністю полетів дрючок, влучивши йому в плече.
— Ай! — стиснувся Іван, але відразу розсміявся. — Та то ж Остап...
Перед ними стояв місцевий кухар — дядько Остап, кремезний дядько з вусами, фартухом і поглядом, що міг розтопити навіть холодну броню.
— Бачиш, ще не готове! — буркнув він, нахилившись над казаном.
Потім звернув увагу на Яна, що стояв поруч.
— А-а, новенький. Вітаю в Слободі, хлопче. Зараз піджарю — і будемо вечеряти по-людськи.
Ян мовчки кивнув, усівся на лаву поруч і став чекати. Поряд сів Іван, все ще потираючи бік, куди прилетів кухарський дрючок.
— От бачиш, — промимрив Іван, — тут навіть юшку просто так не отримаєш. Але воно того варте.
Ян усміхнувся. Десь у глибині серця вперше за довгий час з'явилося відчуття, що, можливо, він нарешті серед своїх.
Коли дядько Остап нарешті закінчив готування, запах юшки розійшовся по всій Слободі, мов заклик до свята. Люди почали підходити до казанів із дерев'яними мисками, наливали гарячу юшку, щось піджарювали на вогні й з галасом розсідалися навколо довгих столів і лав.
— Ану, не забувайте — хто перший піде спати, того Остап на ранок вважає хворим! — прокричав один із вольників, здіймаючи веселий сміх навколо.
Юшка дійсно була смачна — навариста, пахуча, з добрим шматом м'яса в кожній порції. Люди не стримували хвалебних вигуків на адресу кухаря.
— Остапе, ти не кухар — ти чаклун! — гукнув хтось, і старий кухар задоволено махнув рукою, втираючи лоба ганчіркою.
Невдовзі з'явилися глиняні глечики з медовухою та настоянками. Почалося справжнє свято — з піснями, сміхом і галасом. Один з вольників зав'язав собі очі й став навпроти іншого, у якого на голові стояло яблуко. Почалися вигуки:
— Давай! Кидай! Бий точно, брате!
Кенжал зі свистом просвистів повітрям і встромився в стовп за кілька п'яді від яблука.
— Не попав! Наступний! — хтось закричав, і натовп вибухнув сміхом.
На лаві неподалік сиділа жінка в червоній хустці, гойдала ногою і, хрипким голосом, у такт ритму кричала:
— Вина! Вига! Хто ще не п'є — той не наш!..
Ян сидів трохи осторонь, спостерігаючи за цим дійством. Усе здавалося йому диким і водночас живим, справжнім. Ці люди жили як хотіли, говорили що думали, не боялися ні пана, ні смерті.
Іван підбив його ліктем:
— Ну що, брате, а казав не твоє? Дивись — як не весело, то принаймні сито! — і сам узяв чергову чарку.
Ян посміхнувся. Щось у цьому вогняному вечорі, серед цих простих, брудних, галасливих, але вільних людей, гріло душу. І він почав звикати... можливо, навіть більше — почав приймати цей світ як свій.
Ян сидів осторонь, доїдав останні ложки юшки, коли раптом перед ним зупинилася постать. Жінка — років тридцяти, вродлива, але з очима, в яких світилась дика пристрасть до свободи й небезпеки. Її фігура була підтягнута, рухи — різкі та впевнені. На поясі — два ножі та невеликий бойовий топірець, що важко похитувався при кожному кроці.
— Красунчика, — промовила вона, беручи Яна за комір і нахиляючись ближче. — Новенький, так? А очі в тебе розумні... Ну-ну, свіжа кров у нашій банді — це завжди цікаво. Не хочеш трохи розважитись? — її голос бринів фліртом, але в очах виблискувала гра з небезпекою.
Ян намагався не вестися, втримав погляд, не відвернувся, але й не відповів. Жінка весело засміялася, різко випустила його з рук і, хитаючи стегнами, пішла назад до гурту святкувальників.
— Тут, схоже, свої правила... — буркнув він сам до себе і тяжко зітхнув. — Треба звикати...
Він підвів голову до неба. Над ним розсипалося зоряне полотно. В темряві, при блимаючому світлі багать, його думки стали чіткішими. Перед очима знову сплив образ батька — сильного, гідного, якого зрадили. Мами — доброї та ніжної. І...
— Любомир! — прошепотів Ян. Він раптом пригадав: нещодавно Любомир змінився. Стиль одягу, хода, навіть вираз обличчя — він виглядав точнісінько як... вольник. Цей образ у пам'яті став надто чітким.
— Значить, він тут. Він мусить бути тут... — Ян стискав кулаки. — Я знайду його.
Свято продовжувалося, та в душі Яна почало народжуватись нове бажання — не лише стати частиною Слободи, а й знайти відповіді. І, можливо, зустріти старого друга у світі, що здався йому колись далеким і диким.
Ранок у Слободі розпочався не з півнячого співу, а з хропіння й постогнання вольників, які ще не відійшли від учорашньої гулянки. Ян, як завжди, прокинувся рано — звичка, що залишилася ще з дому. Прогулюючись знайомими стежками, він минав притихлі лавки, де спали згорблені постаті вольників. Один лежав обличчям у траві, обіймаючи бочку. Інший щось мугикав, кутаючись у ковдру з килима. Біля шинка хтось усе ще пив просто з глиняного кухля, похитуючись від втоми чи алкоголю — важко було сказати.
Ян не звертав уваги. Його мета була чіткою — знайти Івана.
— Іван... Іван... — бурмотів він, проходячи повз майстерні та комори. Нарешті помітив знайому постать: заспаний, скуйовджений, із червоними очима, Іван виходив із шинка, ніби щойно вижив у бурі.
— О, соколик, — пробурмотів той, побачивши Яна. — А я думал, ты потерялся, чи втік. — Він посміхнувся криво і потягнувся. — Ну шо, ходімо, продовжимо твоє навчання.
Вони рушили разом. Ян ішов мовчки, але думки крутилися в голові. Нарешті не витримав:
— Іване, ти не бачив тут одного хлопця? Не дуже високий, але й не малий. Блондин, звати його Любомир.
Іван почухав потилицю, вдивляючись перед собою.
— Любомир... — протягнув повільно. — Нє, шось не згадаю. Тут багато кого є, але такого імені не чув.
Ян нахмурився, але кивнув. Можливо, Любомир добре ховається. Або... він ще десь попереду. Але Ян уже твердо знав — не зупиниться, поки не знайде його.
Дядько Божен
Вони підійшли до відкритого простору на краю Слободи, де вольники вправлялися у стрільбі з лука. Повітря було натягнуте, як тятива — з кожним натисканням і пуском стріли лунав короткий свист і сухий звук ураження мішені. Кілька стріл уже стирчали в опудалах, зроблених з соломи та старого одягу.
На товстому дубовому поліні сидів кремезний чоловік, на вигляд років сорока. У нього був чорний вус і довгий чуб, який падав на одне око. Його руки й шия були в татуюваннях — старих, потьмянілих, але ще виразних. Рубашка на ньому була порвана на плечі, ніби щойно повернувся з бійки або просто так звик ходити.
— Здоровенькі були, дядьку Божен, — гукнув Іван весело.
Божен повільно підвів голову, подивився на Івана з-під чуба й буркнув:
— Здоров був, забіяка. Чого тобі?
— Та от, привів до тебе новенького, — Іван поплескав Яна по плечу. — Хай руки вчується, щоб стріли не в землю пускав.
Божен зміряв Яна поглядом, як коваль новий клинок.
— А шо, обучимо. Не перший, не останній. Бери он лук. Бинт, якщо шо, у мене є, — хмикнув він.
Ян узяв лук. Він був старий, але доглянутий, легкий у руці. До нього дали кілька стріл із дерев'яними оперенням.
— Готовься к выстрелам, — сказав Божен, встаючи на ноги. — Спину рівно. Ногу назад. Не дихай, поки не пустиш.
Ян зайняв позицію. Серце билося трохи швидше — не від страху, а від зосередження. Він прицілився, глибоко вдихнув і пустив стрілу.
— Нєплохо, — сказав Божен, уважно вдивляючись у мішень, куди встромилась стріла Яна. — Ану, давай ще.
Ян відступив назад, знову натягнув лук, відчуваючи, як м'язи трохи тремтять від напруги. Він зробив ще кілька пострілів — кожен із них лягав ближче до центру.
— Ого, слухай, а давай спаринг, — пожвавився Іван. — Хто точніше вцілить — з трьох стріл, а? Перевіримо, чи то тобі щастить, чи ти справді вмієш.
Божен знизав плечима:
— Та я не проти. Нехай трохи змагальності буде.
Ян ледь зніяковів. Він ще не був упевнений у собі, але глибоко вдихнув і кивнув:
— Добре. Давайте.
Першим стріляв Іван. Його стріли були чіткими, дві з трьох майже в самісінький центр.
— Ну, Ян, тепер ти, — підморгнув Іван, відступаючи.
Ян став на позицію. Перша стріла — трохи вбік. Друга — майже поруч із Івановою. Третя... Ян затримав подих, прицілився й пустив.
Стріла з сухим тріском встромилася точно в самий центр мішені, пробивши одну з попередніх.
— Оце так! — гукнув Іван і засміявся. — Та ти мене перестріляв, ще й красиво!
Божен підійшов, уважно глянув на мішень, а тоді простягнув руку Яну:
— Молоток. Гарний буде з тебе вольник. Я таких бачив — з очима вовка. Спокійний, але точний.
— Вражений, якщо чесно, — додав Іван. — Ти швидко вчишся. Наче не вперше лук у руках тримаєш.
Ян усміхнувся скромно. Це було його перше справжнє визнання в Слободі. І, можливо, перший крок до того, щоби стати кимось більшим, ніж просто новачком.
Сонце вже схилялося до горизонту, золотячи гладь озера. Ян та Іван сіли біля водойми, скинувши верхній одяг, занурили ноги в теплу воду і видихнули з полегшенням — після тренувань тіло вимагало спокою.
Іван, не втрачаючи нагоди, почав розповідати свої улюблені байки — про те, як раз підпалив чужу клуню, думаючи, що то курінь старого Сивого, чи як його переслідували два пани, але він сховався в бочці з капустою. Ян посміхався, інколи сміявся — Іван умів розвеселити.
Аж раптом, неподалік, на іншому боці озера, з'явилися дівчата. Прості, сільські — у легких сорочках, з відрами й мильницями, вони прали білизну, сміялися й жартували між собою.
Одна з них була особливо помітна — русява, із косою, що спадала на плече, обличчя чисте, свіже, очі — як ранкова роса. Ян затих. Його погляд приклеївся до неї, губи трохи прочинилися, ніби хотів щось сказати, та не міг.
— Зіронька... — прошепотів він.
Та не встиг він навіть підвестися, як одна з дівчат побачила чоловіків. Її очі округлилися, вона вказала на них пальцем:
— Бандити! Тікайте, дівчата!
І вся ватага, піднімаючи бризки, крики та білизну, почала стрімко тікати, кидаючи все, що встигли попрати.
Ян скривився:
— Ну от, знову...
Іван засміявся, але в тому сміху було щось гірке. Він глянув на дівчину, що бігла останньою — саме вона, та русява, ще на мить затримала погляд на ньому... і зникла в зелені прибережних верб.
— Отаке воно, — мовив Ян, уже серйозніше. — З таким життям тяжко буде знайти собі пару... Треба вибирати: або свобода... або сім'я.
Іван замовк. На мить запанувала тиша, яку порушувало лише легке плюскіття хвиль об берег.
— А хто сказав, що вольникам не можна мати сім'ю? — нарешті озвався Яр. — Просто... наше життя не для кожної. Але як знайдеш ту, що витримає поруч — тримай її обома руками.
Іван нічого не відповів. Він лише подивився на далекі зорі, що вже починали з'являтись у небі, і згадав маму, тата... і знову Любомира. Десь там, серед тіней Слободи, він точно був.
І він його знайде.
Ян та Іван повернулися в Слободу. Іван продовжував навчати його й знайомити з особливостями життя вольників. Дорогою Ян звернувся до нього:
— Слухай, Іване, мені треба знайти Любомира. Можна я піду до отамана?
Іван глянув на нього з легкою посмішкою:
— Так, звісно, можеш іти. Якщо що, знаєш, де мене шукати.
Ян вирушив до будинку отамана, розмірковуючи, куди ж міг подітись Любомир. У своїх думках він не помітив, як врізався у кремезного Добриню. Той повернув голову в бік Яна, а поруч з ним стояли ще кілька вольників.
— Дивись, куди преш, блоха, — зухвало кинув Добриня.
— Перепрошую, не бачив, — відповів Ян спокійно.
— Та не чіпай малого, — втрутився один із вольників.
Добриня ще кілька секунд оцінював Яна поглядом, але зрештою розвернувся до своїх.
— Іди собі, добрий молодець, — сказав інший вольник з усмішкою.
Ян, ні слова не кажучи, продовжив свій шлях.
Добриня
Ян зайшов до будинку отамана, з повагою вклонився.
— Отамане, дозволь запитати... Чи не бачив ти хлопця — блондина, не дуже високого, з чубом. Звати його Любомир.
Северин Довженський провів долонею по своєму чубу, на мить замислився й відповів:
— Так, пригадую. Недавно приєднався до нас. Наскільки мені відомо, зараз він у розвідувальній паланці Слободи.
Ян помітно ожив, на обличчі з'явилася надія — нарешті з'явилася зачіпка, де шукати друга.
— А чому ти питаєш? — поцікавився отаман, поглянувши на нього пильно.
— Він мій найкращий друг, — сказав Ян. — І я мушу його знайти.
Отаман уважно дивився кілька секунд, потім коротко кивнув:
— Що ж, тоді йди. Але пам'ятай — кожен, кого ти тут знаходиш, уже частина цієї родини.
Ян подякував і вийшов, сповнений рішучості. Тепер він знав, куди йти.
Розвідувальна паланка Слободи була невеликою, але метушливою — тут постійно хтось приходив, йшов, вантажив мішки чи шепотівся у кутках. Ян пройшов майже все подвір'я, вдивляючись у кожне обличчя, поки нарешті не почув знайомий крок. Із одного з дерев'яних будинків вийшов хлопець у потертій сорочці, з чубом, що впадав на лоб.
— Любомир?! — вигукнув Ян, і серце його забилося швидше. — Це ти?!
Той завмер на місці, озирнувся й не повірив власним очам.
— Ян?! — видихнув він. — Ти... ти тут? Як?
Ян уже підбіг і міцно обійняв друга. Любомир стояв, як вкопаний, а потім сам обійняв Яна, все ще не розуміючи, що відбувається.
— Що ти тут робиш? — запитав він.
— Це довга історія, — відказав Ян, — але тепер я один із вольників. Живу тут, служу.
Любомир відступив на крок, його обличчя потемнішало.
— Як ти... вижив? Ми ж думали, що...
— Саме про це я й хочу з тобою поговорити, друже, — Ян раптом посерйознів. Його очі стали холодними, як крига. — Ти знав. Знав, що вольники збираються напасти на наше село. І не попередив. Чому?
Любомир опустив погляд. Його обличчя зніяковіло.
— Ми... Ми хотіли спіймати пана Заговського, — сказав тихо. — Тільки його.
— А вийшло так, що спалили все село! — голос Яна став різкішим. — Людей вигнали, будинки зруйнували. І... і мій батько загинув.
— Загинув?.. — повторив Любомир, мов удар отримав. — Від кого?
— Від панських вояків, — відповів Ян, стискаючи кулаки. — Вони вбили його, коли намагався захистити наш дім.
Любомир мовчав, а потім зітхнув і глянув Яну просто в очі.
— Я не знав... клянусь тобі. Якби я міг змінити... — він стиснув губи. — Якщо хочеш помститися — я з тобою. До кінця.
Ян не відповів одразу. В його грудях ще вирувала злість, але в очах друга він побачив щось справжнє — провину. І щось ще. Готовність спокутувати.
— Добре, — тихо сказав Ян. — Але тепер усе буде інакше. Ми самі обиратимемо, за що боротись.
