Місяць минув, як один день — у щоденних тренуваннях, навчанні, перевірках сили й витривалості. Ян загартувався, став спритнішим, швидшим, а головне — почав відчувати себе частиною чогось більшого. Вогонь у серці вже давно перестав бути тільки вогнем помсти. Тепер там жевріла і надія.
Він сидів на порозі однієї зі старих хат, ламав суху гілку на дрібні частинки й жбурляв ними в курей, що нудьгували неподалік. Сонце хилилось до заходу, і повітря починало пахнути димом вечірніх вогнищ.
Раптом позаду почувся знайомий голос:
— Слухай, Ян...
Ян обернувся. Перед ним стояв Іван — усміхнений, як завжди, але цього разу з якоюсь особливою серйозністю в очах.
— Сьогодні важливий день, — сказав він. — Вечірня рада. Тебе офіційно прийматимуть у вольники. Так що будь готовий.
Ян кілька секунд мовчав, а потім зітхнув, повільно підвівся й поклав Івану руку на плече.
— Я завжди готовий.
Іван кивнув, на обличчі з'явилась задоволена посмішка.
— Оце й добре, брате. Сьогодні ти станеш одним із нас — по-справжньому.
Ян провів поглядом Івана, що вже рушив у бік табору, й повернувся на місце. Він ще трохи посидів, дивлячись, як останні промені сонця торкаються крон дерев. Тепер усе було по-справжньому. І шляху назад не було.
Ян попрощався з Іваном і рушив у своїх справах. Сонце вже високо стояло над Слободою, день був теплий, а повітря — наповнене звуками життя: хтось торгував, хтось щось лагодив, десь співали. Ян вирішив пройтись до ринку — хотів розжитися якимись харчами, може, яблуками чи шматом сиру.
Та не встиг дійти й половини дороги, як його зупинив несподіваний звук — важкий, глухий, мов удари молота по каменю. Ян зупинився, повернув голову вбік і поглянув на тренувальне поле.
На ньому стояла дівчина. Невисока, блондинка, у простій полотняній сорочці, яка облягала її фігуру. У руках тримала булаву — не іграшкову, справжню, важку, майже як вона сама. Дівчина кричала щось різке, схоже на бойовий клич, і з розмахом розбивала дерев'яні стовпи перед собою.
Вона била по них, як буря по очерету — з дикою люттю, але водночас із точною метою. У кожному її русі було щось первісне, незбориме, як сила грози, що не питає дозволу, а просто приходить.
Ян застиг, зацікавлено приглядаючись. Його привабила не лише міць — у ній було щось незвичне: суміш дикої сили та внутрішньої скорботи. Він вирішив підійти ближче. Хто вона? І чому в її ударах стільки болю й гніву?..
Ян підійшов ближче, зупинився під розлогим деревом і обперся плечем об стовбур. Дівчина саме заносила булаву для чергового удару, але помітила його краєм ока. Відразу зупинилася. Погляд — гострий, мов лезо.
— Чого тобі? — голос її був різкий, як потріскане каміння під ногами.
Ян спочатку зам'явся, не знаючи, як відповісти. Потім видав щось схоже на посмішку:
— Та нічого... Просто вирішив глянути, як ти тренуєшся. Сила в тебе — не абияка.
Дівчина не розслабилась, лише трохи нахилила голову, продовжуючи тримати булаву обома руками.
— А що тут такого? Звичайне тренування. — Вона кинула короткий погляд на його пояс, де ще не було жодної вольницької відзнаки. — Новенький, бачу. Посвяти ще не проходив?
— Ні, сьогодні ввечері. — Ян кивнув, стираючи з чола краплю поту.
Дівчина хмикнула, усміхнулась куточком губ — вперше від того, як він її побачив.
— Ну, тоді готуйся. П'ятдесят ударів нагайкою по спині — і ніяких сліз, зрозумів?
Ян здригнувся, очі його трохи округлилися.
— Що?! Справді?
Дівчина розсміялась — голосно, щиро. Її сміх був як весняний грім: сильний, раптовий, трохи небезпечний, але живий.
— Та я жартую, розслабся. — Вона поклала булаву на плече. — Просто цікаво було побачити, як ти зреагуєш.
Ян полегшено видихнув і теж посміхнувся.
— Ну, тоді добре, бо я вже подумав, що тут посвяти — то як вирок.
— Може, і вирок. А може — нове життя. — Вона зробила крок до нього. — Я — Катерина. Просто Катя.
— Ян. — Він простягнув руку. — Просто Ян.
— Побачим, який ти не просто Ян. — Вона лукаво підморгнула, взяла булаву і рушила назад до свого дерев'яного ворога.
Ян залишився стояти. І ще довго дивився їй услід.
— А ти, Ян, звідки родом? — запитала Катерина, замахуючись булавою.
З глухим тріском ще один шмат дерева розлетівся навпіл.
— Із селища Громовиця, — відповів він, дивлячись, як уламки дерева падають до ніг дівчини.
Катерина зупинилась, перевела на нього уважний погляд.
— Громовиця... це ж те село, де ми... — вона замовкла на півслові. — Де ми хотіли пана зловити...
Ян опустив очі. Вираз обличчя змінився — згасла усмішка, погляд потемнів.
— Так, воно, — ледь чутно підтвердив.
Катерина побачила зміну в ньому, відклала булаву і підступила ближче.
— Ей, не сумуй. У Слободі краще. Тут ти живий. І вільний.
— Егеш... — буркнув Ян, піднявши погляд.
На його губах промайнула слабка посмішка, але очі лишались серйозними.
— Ну, — Катерина кинула булаву на землю, — не хочеш позмагатися на палицях?
— А чому й ні? — відповів Ян, ухопивши одну з тренувальних палиць, що лежали поруч.
Вони стали одне навпроти одного. Спочатку — легкі удари, розвідка. Потім — усе сильніше, швидше. Палиці свистіли в повітрі. Катерина влучала точно, але Ян тримав оборону впевнено.
— Добре володієш зброєю, — відзначила вона, ухиляючись від удару.
— А ти ще краще, — відповів він, майже сміючись.
Бій набрав швидкості, і врешті Ян вибив палицю з її рук. Вона, не розгубившись, ногою вибила палицю з його. Тепер — голі руки, боротьба.
Вони зійшлися впритул, обхопили один одного і впали в траву. Ян опинився зверху. Його руки вперлись по боках її плечей, обличчя — за крок від її. Очі зійшлися.
Катерина не відводила погляду. Її подих трохи збився. Усе стихло навколо — лише вона і він. Мить. Напруга. Близькість.
Раптом вона різко сіпнулась, перекинулась, вирвалась з-під нього і встала, витираючи руки об штани.
— Я перемогла. Хм, — кинула вона з хитрою посмішкою, поклавши руки на пояс.
Ян залишився лежати в траві й усміхнувся, дивлячись їй услід.
— Ти доволі спритна, Катерино, — сказав Ян, піднімаючись на ноги й витираючи руки об штани.
Дівчина кокетливо поклонилася, імітуючи шляхетну панянку:
— О, дякувати батьку — я така. Він ще з дитинства мене не жалів.
— Що ж, тоді буду радий бачити тебе сьогодні на посвяті.
— Прийду, звісно. Як пропустити таке видовище? — усміхнулась Катерина і підморгнула.
Ян трохи розгублено посміхнувся й кивнув. Потім, прощально махнувши рукою, розвернувся й пішов у бік Слободи.
Катерина ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід, а потім підняла булаву і рушила до свого дому.
Тим часом, у тіні кущів, зовсім поруч із місцем їхнього спарингу, заворушилось гілля. Між листям блиснули очі — темні, насторожені, злісні. Незнайомець мовчки спостерігав за кожним рухом, кожним словом.
А тоді, не видавши й звуку, він зник у темряві, немов розчинився між дерев. Залишилось лише тихе шелестіння, схоже на подих вітру... або передчуття чогось недоброго.
Катерина
Ян уже повернувся до Слободи, і ще здалеку почув шум — гомін натовпу, дзвін келихів, сміх та пісні. Сьогодні була посвята — день, коли нові вольники приймалися до братерства. Людей зібралося чимало: хто співав, хто вже хитався з кухлем у руці, а десь у кутку хтось почав танцювати на столі. Слобода гуді́ла — веселощі захопили її, як ріка після зливи.
Ян ішов вулицями, прислухаючись до голосів, чув і похабні пісні, і веселі приспівки, які йому ще не раз доведеться вивчити. Він відшукав Івана, який стояв біля молодого худощавого хлопця з чубом та закатаними рукавами.
— От він! — вигукнув Іван. — Наш новий вольник!
Хлопець швидко обернувся, протягнув руку Янові й сказав:
— Мєня зовут Садко, брате.
Вони потиснули руки.
— Сьогодні хороший вечір, — додав Садко, дістаючи з-за пояса пляшку. — Тож вип'ємо!
Іван з усмішкою, але строго відповів:
— Ні, молодому вольнику — тільки після посвяти. Традиція.
— Та яка традиція, — відмахнувся Садко, ковтнув добряче просто з горлечка й почав співати гучну роздолбну пісню, перебираючи слова на ходу.
Ян посміхнувся. Усе це було новим, але вже не здавалося чужим.
Садко витер рот рукавом, витріщився на Яна з хитрим вогником у погляді й сказав:
— А знаєте, браття, тут неподалік є село — Криницею зветься. А дівки там... ойойой! Як соковиті яблука в серпні. Ходімо туди — вкрадемо парочку та погуляємо, як годиться вольникам!
Іван засміявся, качнув головою:
— Ти, Садко, сам себе не можеш витягти з постелі зранку, а ще дівчат красти зібрався. Ти ж топора ледве підіймаєш, не те що дівчину нести!
Садко скривився, як хлопчак, що його зачепили за живе.
— Що?! Та я, Іване, шаблю тримаю як продовження своєї руки! Он глянь!
Він відступив на крок, зірвав із пояса шаблю, розмахнувся, і — на подив — спритно взяв її в зуби, стоячи в театральній позі, наче актор у мандрівному вертепі.
Ян не втримав усмішки, а Іван пирснув зі сміху:
— Ну досить уже, циркач! Ходімо краще до ватри. Там вже збираються — пора готуватись.
Садко змахнув шаблею, мов віддаючи честь, та вкинув її назад у піхви:
— Ну гаразд, панове. Але після посвяти — йдемо в Криницю! Присягаюсь шаблею!
І вони рушили вглиб Слободи, де вже гуркотіла ніч, виблискували вогні, і на кожному кроці чекала пригода.
Вони підійшли до головного подвір'я, де вже палахкотіли вогнища, мерехтіли факели, лунали пісні й гомін. Святкова атмосфера загусла в повітрі, але серед натовпу панувала й урочиста тиша — попереду стояла мить посвяти.
Юнаки, котрі пройшли через випробування та навчання, вишикувались у шеренгу. Їх наказали роздягтись до штанів — так велів давній обряд, який символізував відкритість, чистоту тіла й намірів. Вогонь факелів кидав тіні на їхні обличчя, а старші вольники стояли довкола, мов стіна братерства.
І ось з-за спини вийшов отаман. За ним ішли його вірні побратими — суровий Андрій Малиновський, мовчазна права рука отамана, і ще кілька сивих вояків, що виглядали мов живі легенди. Отаман зупинився, окинув поглядом юнаків і підняв руку.
— Шановне братство! — прорізав ніч його голос. — Цей день є одним із найважливіших. Сьогодні до нашої громади приєднуються нові побратими. Ті, хто не хоче більше коритися панам, ті, хто обирає життя вільне, хоч і не завжди легке.
Гомін серед вольників знявся гучною хвилею — хтось засвистів, хтось викрикнув «Слава!», хтось ударив долонею об меч.
Отаман продовжив:
— Але скажіть мені, брати, чи ручаєтесь ви за них? Бо лише за поручительством вірного друга, гідного побратима, новачок стає вольником.
І тоді з-поміж натовпу почали виходити вольники.
Першим ступив Іван. Гучно, без сумніву сказав:
— Я ручаюсь за Яна!
Слідом за ним, хитро посміхаючись, виступив Садко:
— Я, пане отамане, ручаюсь за нього! Душа в нього пряма, а рука — міцна!
Далі, важко ступаючи, з суворим лицем вийшов Божен:
— Я ручаюсь за цього парубка. Стріляє як слід, і серце має.
З натовпу вийшов Любомир, глянув на Яна просто й тепло:
— Я ручаюсь за свого земляка. Ми разом пройшли крізь вогонь.
І, нарешті, з краю виступила Катерина. Її погляд був гострий, а голос — рішучий:
— Я ручаюсь за Яна.
Отаман мовчки глянув на всіх, хто ручався. Потім повільно підійшов до Яна, і, не зводячи з нього погляду, промовив:
— І я ручаюсь за цього хлопчака.
Після цих слів уся Слобода вибухнула вигуками, сміхом і оваціями. Барабани загриміли, сурми затрубили, і ніч вибухнула святом. Але в серці Яна вже палав зовсім інший вогонь — вогонь братерства, гідності та справжньої свободи.
Сотник Андрій Малиновський
Слобода гомоніла. Повітря наповнювалось димом із вогнищ, ароматом смаженого м'яса, гучним сміхом та звуками сопілок і бубнів. Молоді вольники, щойно прийняті до братерства, відразу влилися в веселощі, обіймалися з новими побратимами, змагалися в жартівливих танцях та випробовували себе в пісенних двобоях.
Ян стояв поруч з Іваном біля столу, на якому диміли свіжі страви. Вони спокійно говорили — Іван щось пригадував про свій перший день після посвяти — коли до них, як завжди невгамовний, підскочив Садко.
— Ну що, хлопці! — розкинувши руки, заговорив він. — Підемо в селище? В Криницю, га?
— Садко, ніч надворі, яке селище, — відповів Іван, обертаючись до нього з півусмішкою. — Люди ж сплять, ти чув колись про такий звичай?
Садко лише махнув рукою.
— Розбудять! — сказав безтурботно. — Там дівки такі, що й уві сні танцюють. А ми вольники, нам можна!
Іван перевів погляд на Яна. Той у відповідь — на нього. Момент мовчання, легкий зітх і потім — ледь помітна усмішка.
— Ну що ж, — сказав Ян, — ходімо.
— Оооо, це вже по-нашому! — закричав Садко, аж кілька побратимів озирнулися. — Оце дух вільної людини! — І, обійнявши Яна за плечі, повів їх углиб натовпу, сповнений радісної мети, що точно не обіцяла тиші.
Свято тривало, а десь на краю вогнищевого світла вже збиралась маленька, шумна, але рішуча трійця — попереду них чекала ще одна пригода.
Садко
Вони втрьох — Ян, Іван і невгамовний Садко — вирушили в нічну дорогу, що вела до селища Криниця. Місяць повільно плив небом, освітивши стежки, зарості, поля. Десь неподалік цвіркуни перегукувались у траві, але головним голосом залишався Садко.
— Та ви не розумієте! — вигукував він пошепки, але з таким запалом, ніби виступав перед сотнею. — Там дівчата — як богині! Очі, як ранкова роса. Волосся, як льон на сонці. Нагодують, наспівають, ще й до постелі поведуть — аби лиш не пан, а вольник був!
Іван пирхнув зі сміху:
— Ти сам то хоч раз бачив хоч одну з тих «богинь»? Чи все з розповідей складаєш?
— Бачив! Ну... майже. Але суть не в тому! Побачите — і самі подякуєте.
Ян ішов мовчки, слухаючи їхню розмову, хоч і з кожним кроком скепсис у ньому ріс. І от — околиці Криниці. Вже виднілись хати, в яких тьмяно жевріли свічки за вікнами, десь горіли каганці, чутно було, як десь в глибині села співає собака, а в іншому дворі вже давно заснули кури.
— Люди сплять, — тихо мовив Ян, озираючись. — І дівчата, певно, теж. Ніч глибока.
— Ага, сплять, — не здався Садко, присідаючи в кущах і жестом кличучи їх за собою. — А ми зараз тихенько постукаємо — і привітаємось як слід.
Іван лише скрутив губи в посмішці:
— Маю відчуття, що ця ніч обернеться або на весілля, або на погоню з вилами.
Ян усміхнувся, зітхнув і тихо прошепотів:
— І як тільки я втягнувся в це життя?
Вони почали обережно пробиратись між хатами, ще не підозрюючи, що їхня нічна пригода ось-ось вийде з-під контролю...
Вони підкрались до однієї з хат, де крізь запітніле вікно ледве жевріло світло. Ян, Іван і Садко схилились до шибки. У світлі свічки виднілись дві молодиці — одна заплітала косу, інша щось вишивала. У кімнаті панував спокій, а у хлопців очі загорілись немов у лисів, що загледіли курятник.
— Ох і дівоньки... — прошепотів Садко, ледве стримуючи захват. — Йдіть ви до мене, ясочки...
Але не встиг він завершити фразу, як з темряви пролунало грізне:
— Олег? Це ти там ходиш?
То був голос літньої жінки, гучний і звичний для командування домашніми. В руках вона тримала факел, що кидав плями світла на дерева й тин.
Коли вона наблизилась і освітила обличчя хлопців, її очі спалахнули:
— БАНДИТИ! ОЙ, РЯТУЙТЕ! БАНДИТИ В СЕЛІ!!!
Крик пронизав нічну тишу, мов стріла. Моментально з усіх усюд почали сіпатись вогники — селяни вибігали з хат, схоплюючи хто вилку, хто лопату, хто палицю.
— Біжимо! — гукнув Іван.
— А куди!? — злякано вирячився Ян. — Ми ж не запам'ятали дорогу назад!
— Тихо! За мною! — прошипів Садко, і вони кинулись між дворами, перестрибуючи паркани й збиваючи зі шляху якісь діжки, горщики й клумби.
— Ось вам вольники! — кричав хтось із селян.
— Візьміть їх! Поставим перед сільською громадою!
Почалася справжня нічна гонитва, в якій уже не йшлось про дівчат чи жарти — тільки про порятунок шкури. Ян біг і лише встигав думати: оце я влип...
А попереду ще мав бути ранок...
Ситуація погіршувалась з кожною секундою. Селяни, розлючені та налякані, насувалися з усіх боків. Вольники зрозуміли — втекти без бою не вдасться.
— Ну що, хлопці, показуємо, чого навчилися, — прошипів Іван і скинув сорочку, готуючись до бою.
Перший удар наніс Ян — ліктем у щелепу чоловіку з кочергою. Той охнув і впав навзнак. Іван підсік противника підніжкою, а коли той упав — стрибнув зверху коліном у живіт, оглушивши.
Садко схопив одного за руку, зробив швидкий поворот — кидок через плече, а потім ще й добив кулаком у груди. Але наступних двоє накинулися на нього ззаду. Ян кинувся на допомогу: удар у сонячне сплетіння одному, інший отримав по потилиці п'ятою ногою, коли Ян закрутився у повороті — немов вертушка.
— Та скільки вас тут?! — закричав Іван, ухиляючись від палиці. Він схопив її за край, ривком висмикнув і вдарив в бік нападника.
Селяни били з усіх боків, хапали, штовхали. Хтось притис Яна до стіни, але той різко вдарив головою в лоб, після чого зробив захват — потягнув супротивника за комір і коліном вдарив у груди.
Садко, хоч і дрібніший, крутився мов вуж — пробіг між ногами селянина, схопив іншого за талію і кинув у клуню. Один із нападників намагався схопити Яна за шию, але той ухилився і провів удар долонею по вуху, після чого коліном у пах.
— Нас багато, а ви троє! — кричали селяни.
— Ми вольники, чорт забирай! — кричав Іван і знову врізав одному так, що зуби полетіли в кущі.
Та сили були нерівні. Один із чоловіків схопив Янa ззаду, другий вдарив у живіт. Садко вже ледь стояв на ногах — з розсіченою бровою і кров'ю на губі. Іван відчайдушно прикривав друзів, але і його поклали на землю.
І саме тоді, коли здалось, що це кінець — Ян, використовуючи останні сили, кинув у натовп в'язку дров, які лежали біля хати. Це дало змогу збити кількох з ніг. Садко зірвався, схопив Івана, Ян прикрив — і вони, шкутильгаючи, прорвалися через город, перестрибнули тин і зникли в темряві.
Позаду ще лунали крики й лайка, але ніхто більше не наважився гнатися.
Вони бігли, доки могли, а потім впали серед поля. Побиті, поранені, але живі.
— Ну й розваги... — пробурмотів Іван, витираючи кров з губи.
— Краще б я залишився на посвяті... — додав Ян, ледь посміхаючись крізь біль.
Садко мовчав, тримаючись за ребра. Але навіть він не міг не зізнатися:
— Це... було... круто.
Вольники, побиті але веселі, повернулися до Слободи. По дорозі жартували, як один селянин впав об поріг, як інший хапався за голову, ніби побачив чорта. Сміх лунав у нічній тиші, а рани вже здавалися дрібницями на фоні пригоди.
Свято в Слободі все ще вирувало. Факели миготіли, хтось грав на сопілці, хтось валявся біля багаття, гучно регочучи. П'яні вольники співали похабні пісні, глузували один з одного і розливали медовуху просто з глечиків.
Ян ледве встиг ступити на подвір'я, як його помітила Катерина. Її очі округлилися, коли вона побачила його розбиту брову та синці на обличчі. Вона швидко підійшла, схилилася до нього, доторкнулась до щоки.
— Ян! Що сталося?! — голос був тривожний.
Він усміхнувся криво, витер пальцем кров біля брови, наче нічого не сталося.
— Та так... трохи не поділили з селянами молодиць. — сказав із легким сміхом.
Іван, який ішов позаду, пирснув зі сміху. Садко голосно зареготав:
— Треба було бачити, як Ян кидав дрова, мов герой із билин!
— Та не слухай їх, — додав Ян, поглянувши Катерині в очі. — Просто ми трохи заблукали... і отримали по зубах.
Катерина склала руки на грудях, але її вираз обличчя трохи пом'якшав.
— Ви ще ті йолопи. Ну ходи, я промию тобі брову, — сказала вона вже ніжніше.
Іван і Садко тільки переглянулися, кивнули одне одному й віддалилися, залишаючи їх наодинці. Ян і Катерина повільно рушили вбік від натовпу, де було тихіше, і тільки луна святкування залишалася десь позаду.
Вони зайшли в невеликий, але охайний будинок Катерини. Усередині панувала тиша, легкий запах польових трав та сушених яблук, на полицях стояли глиняні горщики, все було чисто, прибрано, зі смаком. На столі — вишитий рушник, а в кутку — старовинна ікона з лампадкою.
— Катерино, та не варто було, я справді в порядку, — буркнув Ян, ледь присівши на лаву.
— Цить. — відповіла вона твердо, майже наказово. — Не геройствуй.
Вона поставила перед ним миску з теплою водою, швидко дістала ганчірку, настій календули і почала промивати рану. Її руки були міцні, але ніжні. Ян не відводив погляду — її очі були глибокі, сірі з відблиском бурштину в світлі лампи.
— Ти дивишся, ніби вперше жінку бачиш, — сказала вона, не піднімаючи очей, але з легкою посмішкою.
— Може, так і є, — відповів Ян тихо.
Після того, як вона обережно наклала чисту пов'язку, Катерина підвелася й кинула через плече:
— Ти, мабуть, голодний?
— Якщо чесно — не відмовився б, — знизав плечима Ян.
Катерина швидко взялася за справу. Вона вправно різала хліб, дістала сир, шмат сала, розігріла в печі борщ із сушеною грудинкою. Ян мовчки спостерігав, як вона працює — рішуча, спокійна, мов вправна господиня. У її кожному русі відчувалась сила, звичка до праці й турбота.
— Ну от, — поставила миску перед ним. — Їж. І мовчи. Вольник голодний — то небезпечний вольник.
— Ти не тільки сильна, а й справжня ґаздиня, — посміхнувся Ян, відламуючи шмат хліба.
— А ти не тільки впертий, а ще й голодний, — відповіла вона, сівши навпроти.
Іван, сидячи біля вогнища й потягуючи з дерев'яної кухля, раптом глянув на Катерину й запитав:
— А скажи, Катерино, що ти тут робиш серед вольників? І всі ці інші жінки... Як ви сюди потрапили?
Катерина кинула косу назад за плече, спокійно, але з гордістю в голосі відповіла:
— Я донька сотника Родислава. А жінки, які тут — вони або дружини вольників, або самостійні. Тут у Слободі зовсім інше життя. Тут нема панів і слуг, кожен один одному як брат чи сестра. Ми разом воюємо, разом живемо. Батько завжди казав: «Ми боремось, щоб наші діти жили вільно».
Ян, який досі мовчав, підвів погляд і обережно втрутився:
— Можливо, це прозвучить грубо, але... грабунками ви часто займаєтесь?
Катерина на мить замовкла. Її обличчя стало серйознішим. Потім вона зітхнула:
— Грабунки, кажеш? Може, й не по честі... Але скажи мені, Ян: хто в цьому світі перечить справжньому вольнику? Що хочу — те беру.
І з цими словами вона раптом схопила Яна за комір, її рука була міцна, мов залізо. Вона різко потягла його через стіл до себе й поцілувала — гаряче, відверто, без вагань. Це був поцілунок не з романів, а з життя — твердий, вольовий, справжній.
Коли вона відсторонилась, Ян сидів мов зачарований, ледь дихаючи. Катерина ж посміхнулась краєчком губ, сперлася ліктем на стіл і сказала тихо, але з викликом:
— У Слободі все по-іншому, Янчику. Тут або береш — або тебе беруть.
Вогонь у серці Яна розгорівся з новою силою. Його очі спалахнули, і він прийняв цей виклик, ці слова, цю пристрасть. Він підвівся, підійшов до Катерини, обійняв її за талію, притиснув до себе. Її подих злився з його, пальці сплелися, поцілунок був палким, живим, повним несказаного.
У пориві пристрасті вони забули про все — про Слободу, про світ довкола, про будь-які обмеження. Катерина, не стримуючи пориву, сіла на стіл, не звертаючи уваги на посуд, що з тріском розсипався на підлозі. Потім, сміючись і цілуючись, вони перебралися до кімнати.
За вікнами все ще звучали пісні, хтось співав, десь лунала сопілка, десь — веселий сміх. Слобода гуляла, як завжди, до світанку.
Ранкове сонце вже ковзало по дерев'яному підлозі, коли Ян повільно розплющив очі. Катерина лежала поруч, притиснувшись до нього, її подих був рівним і спокійним. Мить тиші, здавалося, зупинила час. Ян усміхнувся і провів пальцями по її волоссю.
Та раптом ранкову ідилію розірвав крик:
— Хай його біс поб'є! Я більше не буду в цьому брати участі!
Ян сів різко, а Катерина підскочила з ліжка, очі в неї округлились.
— Хто це?! — спитав Ян, хапаючи штани.
— Це Ярема! — відповіла вона, намагаючись швидко накинути сорочку. — Мій молодший брат! Швидко вдягайся!
З-за дверей знову почувся гучний голос:
— Катєріна! Ти дома? Де моя шабля?!
Ян ледь не впав, натягуючи чоботи.
— Він заходить?! — злякано прошепотів він.
— Двері зачинені... Поки що, — кинула Катерина, підійшовши ближче й зиркнувши на двері.
— О, боги... — видихнув Ян, застібаючи сорочку.
За дверима знову почувся тупіт і гупання:
— Катєріна! Я знаю, що ти там!
Їхні погляди перетнулись. І в очах обох — і страх, і сміх, і відчуття, що цей ранок вони точно запам'ятають.
Катерина кинулась до шафи.
— Сюди! — прошепотіла вона, відчинивши дверцята. — Тільки не дихай голосно.
Ян мовчки заскочив усередину, й ледь Катерина зачинила двері, як до кімнати долинуло гупання і рипіння клямки.
— Катєріна! Відчиняй, чорт забирай!
Вона глибоко вдихнула, розгладивши сорочку, і розчинила двері. Перед нею стояв Ярема — розпатланий, червоний з обличчя, в одній сорочці, зі збуреним поглядом.
— Дівчина, ти чого не відчиняєш? — пробурмотів він з підозрою, окидаючи поглядом кімнату. — Щось тут нечисто...
— А може я, дубіно, одягалась, — спокійно відповіла вона, схрестивши руки на грудях.
Ярема зморщив чоло.
— А може, ти щось тут ховаєш? — сказав, повільно вдивляючись у кожен куток кімнати.
Катерина різко вдарила його тильною стороною долоні по спині — ляск був гучний і несподіваний.
— Геть з моєї кімнати, ти, чортяка! — вигукнула вона, зухвало дивлячись братові просто в очі.
— Ай! — скрикнув він, відступаючи. — Добре-добре, уже йду... яка ж ти сварлива зранку.
— І не повертайся без причини! — кинула вона навздогін.
Двері зачинились. Кімната знову поринула в тишу. Катерина підійшла до шафи й відчинила її — Ян стояв, притиснутий до стіни, очі його були круглі, як мідяки.
— У вас тут завжди так весело? — прошепотів він.
— Ще веселіше буде, коли він дізнається, що ти ночував у мене, — усміхнулась вона лукаво.
— То, може, я краще вилізу через вікно
Ярема
— Давай швидше, поки брат не повернувся, — квапливо прошепотіла Катерина, тримаючи віконниці розчиненими.
Ян, хоч і досі трохи розгублений, слухняно вибрався через вікно, м'яко приземлившись на землю. Він швидко витер пил із штанів, поправив сорочку, пригладив волосся — намагаючись надати собі якнайспокійнішого вигляду, хоча серце ще гупало, мов під час бою.
Катерина кинула йому усмішку з вікна, — ту саму, що поєднувала в собі і ніжність, і зухвалість, і жар. Ян кивнув, не кажучи ні слова, і рушив вузькою стежкою, що вела до вулиць Слободи.
Ранок був свіжим, небо ще тримало залишки нічної синяви. Ян ішов швидко, озираючись через плече — ніби боявся, що Ярема з'явиться за рогом із шаблею в руках. Але вулиці були порожні. Слобода ще не зовсім прокинулась, тільки де-не-де чулися звуки — стукіт, гавкіт собак, дзенькіт казанів.
Він шукав поглядом Івана, знаючи, що той міг бути біля головної площі або в майстерні. І хоч Ян не знав, як саме розповісти про свою ніч, він знав одне — його життя в Слободі вже точно не буде таким, як раніше.
Ян ішов вулицею, ще розмірковуючи, як пояснити Іванові свою нічну відсутність, як раптом хтось з усієї сили стрибнув йому на спину ззаду. Ян ледь не впав, але втримався, й почув знайомий сміх.
— Ось наший богатир! — реготав Іван, зістрибуючи. — Вчора нормально так задали тим селюкам, га?
— Егеш, — хмикнув Ян, намагаючись повернути дихання і при цьому не видати надто серйозного вигляду.
Іван хитро поглянув на нього, примружившись.
— А ти де пропав на всю ніч? Вся Слобода гуділа, всі гуляли, співали, а тебе й слід простився. І навіть Садко питав, чи тебе не з'їли лісовики!
Ян почухав потилицю, злегка ніяковіючи, і озирнувся, чи ніхто не підслуховує.
— Я... був із Катериною, — нарешті сказав.
Іван звів брови, потім усміхнувся.
— От так новина! Ну що ж, вона гарна дівчина, хоч і... має трохи дивну сім'ю. Її батько — кремінь, а брат той... Ярема — як вітер скажений, то кричить, то шаблю шукає, то в річці купається вночі.
Ян розсміявся, уявляючи вчорашню сцену. Іван поплескав його по плечу.
— Ну що, тепер ти точно справжній вольник. І воїн, і гуляка, і з дівчиною — все як треба.
— А тепер ще й живий, — додав Ян і зітхнув з полегшенням. — А з Яремою... сподіваюсь, не зустрінемось найближчим часом.
Іван розсміявся ще дужче.
Сотник Родислав
Вони неквапно йшли вулицею, коли зненацька над усією Слободою пролунав глухий дзвін колокола. Його лункі удари розкотисто розліталися над дахами хат, і кожен, хто чув, одразу зупинявся.
— Це отаман скликає всіх, — серйозно мовив Іван. — Певно, щось важливе.
Ян лише кивнув, і вони прискорили ходу.
На центральній площі вже зібрався натовп. Вольники сходилися з усіх боків — чоловіки, дехто ще з бенкету, дехто зі зброєю при боці, жінки в хустках, старі та молоді. На трибуні стояв отаман, його постать, хоч і мовчазна, випромінювала владу. Поряд із ним — суворий сотник Родислав, високий, з гострим поглядом, і Андрій Малиновський, молодший, але не менш шанований сотник.
В натовпі гуло, хтось сміявся, хтось сперечався, але як тільки Андрій підняв руку вгору, площа миттєво затихла. Було чути, як десь у глибині скрипить вивіска шинку.
— Дорогі вольники, — голос Малиновського був твердим і виразним. — Ми зібрали вас не просто так. Сьогодні дві новини, обидві важливі.
Погляди сотень очей вп'ялися в трибуну.
— Перша: незабаром ми вирушимо в похід. Наші загони рушать на селища, що належать панові Заговському. Прийшов час нагадати йому, що ми — сила, з якою варто рахуватися!
В натовпі пролунав гул схвалення, крики: «Слава!» — «Покажемо пану!» — «Підпалимо його комори!»
Андрій підняв руку знову.
— Але є й друга новина, — його обличчя стало суворішим. — Пан Заговський схопив нашого розвідника — Семена. Він був у парі з Захаром під час останньої вилазки.
Із тіні вийшов Захар — широкоплечий, із зашкарублими руками і виразом болю в очах. Його обличчя було вкрите подряпинами й пилом. Він піднявся на трибуну, витримав паузу і заговорив низьким голосом:
— Ми пішли в розвідку до хуторів за річкою. Все йшло за планом, але нас помітили. Засідка. Нас переслідували... Я пробився, Семен — ні. Його схопили. Я... я не зміг.
Площа знову завмерла.
Захар
Отаман спокійно зійшов із трибуни та підійшов до Захара. Його рука твердо лягла на плече бійця.
— Не переймайся, — сказав він так, що всі навколо чули. — Ми своїх у біді не кидаємо. Семен не залишиться у кайданах. Ми повернемо його. І дамо відповідь панові — таку, яку він запам'ятає до кінця життя.
Натовп вибухнув схвальним гулом. Хтось вигукнув: «Слава!», інші почали вимахувати шапками, хапатися за шаблі.
Отаман знову став перед усіма, мов велетень серед бурі.
— Брати, — його голос був гучним і грізним, — настав час діяти. Пан Заговський забув, що таке гнів вольників. Прийшов час нагадати! Ми піднімемо наші знамена, загримимо зброєю, і його маєтки, його стодоли, його сторожі — все це згорить! Я даю вам слово: він буде покараний!
Люди ревіли від запалу. В кожному серці палало те саме полум'я, що колись вигнало їх з-під панського ярма.
Отаман витяг шаблю, і вона блиснула під сонцем.
— Ми не самі! Я підтримую зв'язок з іншими слободами — вони вже давно б'ються проти панів. Їхні столиці палають від вогню вільного люду. І ми зробимо так само! Ми — вольники! Ми — вогонь, що не згасає!
Від цього крику здригнулася вся Слобода.
Іван не міг приховати своєї радості — очі блищали, мов у дитини, якій дозволили побігати босоніж по калюжах.
— Нарешті, Ян! Нарешті справжня справа! Войнушки та пірушки — це ж моя улюблена робота! — вигукнув він, підкидаючи палицю й ловлячи її в повітрі.
Ян усміхнувся. Його серце билося швидше, не від страху, а від передчуття пригоди. Нарешті він мав шанс довести, що справді став вольником.
Вони звернули до ринку — той, як завжди, був гамірним: пахощі копченого м'яса, свіжого хліба, прянощів, людські голоси, сміх, крики торговців. Біля м'ясного ряду, поруч із дубовим столом столяра, стояла жінка — блондинка з кучерявим волоссям, гарно вбрана, з очима, в яких жевріла лукавина і життєва мудрість.
— Тітко Морфо! — вигукнув Іван і побіг до неї, розставивши руки. — Як справи?
— Привіт, лобуряко, — відповіла вона, обіймаючи його з притиском. — Самогону немає, якщо за ним прийшов!
Вони обоє засміялися, а тоді її погляд упав на Яна, що стояв трохи збоку, не знаючи, чи втручатися.
— О, а що це за красень? Високий, стрункий, плечі — як у вола. Давно тут, парубче?
— Місяць уже, — відповів Ян, трохи збентежено усміхаючись.
— Ну то що ж, тепер ти — наш. У нашій родині, — сказала Морфа й підморгнула, при цьому легко штурхнувши Івана в бік. — Стережись, Іване, такого тебе ще переплюне!
— Та вже переплюнув! — засміявся Іван. — Я йому вже дорогу сам показую!
— То й добре, — сказала Морфа й погладила Яна по плечу. — Тільки бережи себе, хлопче. Бо війна — це не тільки пісні, а й кров.
Ян кивнув. Йому сподобалась ця жінка — весела, але з розумними очима. Вона нагадала йому про те, що за всією бравадою Слободи — живі люди, з болем, любов'ю і надією.
Марфа
Вони ще кілька хвилин побалакали з Марфою — вона встигла розповісти кілька кумедних історій про молодих вольників, пригостити яблуками та ще раз пригрозити Іванові, що як прийде п'яний — вигане спати на дах. Потім хлопці рушили далі стежкою між торговими рядами.
— То це Марфа... — задумливо сказав Ян, озираючись назад. — Вона мені здалася знайомою. Така енергійна...
— Ага, — кивнув Іван. — То, до речі, мати Катерини і Яреми.
Ян аж спіткнувся від несподіванки.
— Справді?
— Атож, — засміявся Іван. — Тепер розумієш, у кого Катерина така. Та й Ярема — яблуко від яблуні, як-то кажуть.
Ян мовчки кивнув, усміхаючись. Раптом усе стало на свої місця. Сміливість, впертість, вогонь в очах — у Катерини це було від матері. І в Яреми теж. І тепер він бачив — ця сім'я була як сама Слобода: горда, голосна, сильна і вільна.
Пройшло вже кілька місяців. Осінь повільно вступала в свої права: листя жовкло, а ночі ставали прохолоднішими. Слобода жила своїм життям — тренування, патрулі, торги, а над усім цим — очікування. Очікування війни.
Одного ранку, коли ще не розвиднілось як слід, по Слободі задзвонив дзвін. Усі, хто ще спав, схопилися, вартові поквапилися на головний майдан. На трибуну вийшов отаман. Його обличчя було серйозним, голос твердим:
— Слухайте сюди, братове! Настав час показати панам, хто ми є! Хто ми були! І ким станемо! Ми довго готувались, довго стримували гнів, але пора його випустити! Ми починаємо серію ударів по землях пана Заговського. Треба сіяти роздор і страх. Нашою мішенню буде військове поселення біля переправи через ріку Вир. Хочу, щоб той пан кожного ранку прокидався в холодному поту!
Натовп вольників вибухнув вигуками підтримки, свистом, ударами списів об землю. Ян стояв поруч із Іваном, у лівій руці стискав повід свого коня, а правою притримував руків'я шаблі. Це мав бути його перший справжній набіг.
— Ну що, молодий вольнику, — усміхнувся Іван, — готовий?
— Готовий, — твердо відповів Ян. — Пора діяти.
Загін із п'ятидесяти вершників вирушив у похід ще до полудня. Ян, Іван, Любомир, Катерина, Садко — усі були в строю. Коні йшли рівно, обладунки бряжчали в такт. Всі були серйозні, але не налякані. Це не просто помста — це була справа їхнього життя.
Військове поселення пана Заговського, яке вони мали атакувати, вважалося одним із опорних пунктів — гарнізон, склади з провіантом і зброєю, обози з сіл навколо. Успішний напад на нього стане серйозним ударом по силах пана, і про Слободу знову заговорять у всьому краї.
— Пам'ятай, Ян, — сказав Іван, коли вони переїжджали лісовий яр, — ми не просто бандити. Ми — вольники. І що б ми не робили, маємо честь.
— Я це знаю, — відповів Ян. — Ми б'ємося не за грабунок. Ми б'ємося за волю.
Попереду вже виднівся дим — поселення було близько. Усіх огорнула напруга. Отаман, що їх супроводжував, зупинив коня і подав знак.
— Пора показати, що значить гнів Слободи, — мовив він. — За волю!
— За волю! — хором відповіли вольники.
І стрілою зірвались із пагорба, на конях, зі зброєю, із серцями, сповненими полум'ям. Ян мчав вперед, і в грудях палало одне — він більше не просто хлопець із Громовиці. Він — вольник.
Коли вольники наблизилися до військового поселення пана Заговського, небо вже зайнялося червоним надвечірнім світлом. За вітром тягнуло запахом диму й очікування. Отаман підняв руку — це був знак. І тут з усіх боків розкотилася зухвала пісня:
"Гей, не буде пан над нами —
Воля в серці, шабля в руці!
Палають хати, панські брами —
Все віддамо святій війні!"
У той же момент по вартових баштах, що стояли при в'їзді в поселення, вдарили перші стріли й рушничні постріли. Один із дозорних закричав, вхопився за плече й повалився додолу. Інший ще встиг підняти тривогу, але було пізно — вольники вже були в селищі.
Першими увірвалися Катерина та Садко, за ними Іван і Ян. Вони обрали обхід — пройшли не прямо до центру поселення, а в обхід, через бокові квартали, де стояли будинки заможніших міщан та місцевих службовців пана.
Гуркіт підків, крики, тріск розбитого дерева, плач жінок і вереск дітей — усе змішалося в єдину бурю. Вольники заходили в оселі, викидали господарів надвір, розбивали скрині, витягали срібло, тканини, їжу. Усе, що мало цінність, зникало в торбах.
Катерина вибила двері до кам'яного будинку — там жив писар. Ян зайшов слідом. Усередині пахло воском і старим папером. Писар із дружиною сиділи, притулившись одне до одного в кутку. Ян зупинився, але Катерина кинула йому:
— Не барися! Бери що треба — і далі!
У дворі Іван тим часом виводив з повітки двох коней.
— Гарні! Панські, видно! Згодяться.
Садко, весь у саже і з радісним виразом, витягав із будинку діжку з вином.
— Вечеря буде з присмаком перемоги! — сміявся він, поки троє інших вольників зносили з хати мішки зерна й зброю.
Палаючі факели полетіли на стріхи — кілька будинків уже горіло. Полум'я поширювалося швидко, освітлюючи темне небо, неначе сама помста визирала з язиків вогню.
Але попереду чекала головна справа — саме військове поселення з казармами, складом і охороною. Це був укріплений осередок, куди йшли дороги з усіх навколишніх сіл. Без підготовки штурм міг обернутися провалом.
Отаман дав наказ: усі вольники, завершивши грабунок на околицях, мають сховатися у вже захоплених будинках. Вартові поселення вже знали про напад, було видно, як організовується внутрішня оборона.
— У нас є трохи часу, — мовив Іван, стиха розмовляючи з Яном і Катериною в кухні обібраної хати. — Треба діяти розумно. В лоб — загинемо. Але ми ж не пси, щоб бігти напролом.
— Я бачив, — додав Ян, — біля західного муру вантажні вози стояли. Якщо спричинити пожежу з того боку — відтягнемо частину охорони.
— Добре мислиш, — сказала Катерина. — Але маємо діяти швидко. Вони можуть викликати підкріплення.
Усі кивнули. Грабунок скінчився. Тепер починалась справжня війна.
План Яна, хоча й народжений в розпал вогню та хаосу, був простим і зухвалим — відтягнути основні сили охорони від воріт, влаштувавши пожежу біля західного муру. І саме так вольники вирішили вдарити, з хитрістю, як справжні вовки степу.
Ніч уже затягнула поселення темною ковдрою. Лише тліючі хати навколо давали примарне світло, їхнє полум'я мовчки нагадувало: це лише початок. Вольники пересувались тінями. Вулиці вже порожні — мешканці поховалися або втекли.
Ян, Іван, Катерина, Садко і ще п'ятеро досвідчених вольників рушили до західної частини поселення, де між кам'яною стіною і лісом стояли вантажні вози, повні сіна, деревини і бочок із маслом — ідеальне паливо.
— Катерино, з тобою Садко і Лесь. Обходите зліва, наглядайте за вартовими. Якщо буде сигнал — тягніть вогонь. Ми з Іваном і рештою запалимо вози, — командував Ян тихим, але впевненим голосом.
— Уперше ведеш, — сказав Іван із усмішкою. — Пора дорослішати, друже.
Вони розділились.
Ян, Іван, Артем і Дурман повзли до возів крізь чагарі. Собаки гавкали з-за стін, десь далеко брязкотіли ланцюги, а вежі були вогко освітлені. Один дозорець ходив з факелом по периметру. Ян подав знак: чекати.
Коли дозорець повернувся спиною — Артем вистрілив. Стріла влучила просто в горло, лише короткий хрип — і темрява знову запала. Не гаючи ні секунди, Ян із Іваном підбігли до возів, вилили масло на сіно, підпалили факели і жбурнули у віз.
Полум'я здійнялося, мов гнів самого неба. Вогонь перекинувся на інші вози, загорілися бочки, дерев'яна підпора муру тріщала — було чути, як у таборі піднявся крик.
— Заговський, гори, як і твої маєтки! — вигукнув Дурман, кидаючи ще один смолоскип.
Із самого поселення вибігали солдати пана, не знаючи, куди бігти — вогонь з одного боку, невідомість з іншого. Вартові на стінах, не бачачи ворога, почали стріляти навмання. Настала плутанина.
І саме тоді Катерина зі своєю групою вдарила зі східного флангу. Садко перерізав горло одному з охоронців на воротах, Лесь відкрив запасний вхід — і вольники, що чекали сигналу, увірвалися в саме поселення.
Ян уже був на ногах. З мечем у руках він біг до казарми. Там стояли ще солдати. Один вдарив його списом, але Ян ухилився і всадив меча в груди ворога, викрутив зброю, обернувся — побачив, як Іван бореться з двома відразу.
Піщана буря з крові, криків і кроків — ось що відбувалося. Артем дістав по нозі — закричав, але продовжував стріляти сидячи. Дурман зійшовся в поєдинку з охоронцем у латах, обидва сипали удари — аж поки Катерина з сокирою не з'явилася ззаду й не вдарила ворога по шиї.
— За вільний степ! — крикнула вона.
— За волю! — відгукнувся Ян.
Солдати пана відступали. Полум'я, крики, криваві доріжки по бруківці — поселення втрачало контроль. Бій тривав недовго, але був лютим. І хоч Артема винесли на ношах, перемога була за вольниками.
На світанку, коли дим повільно розвіювався, а ті, хто вижив, ховали вбитих, Ян стояв на даху панського складу й дивився на здобич — порох, їжа, коні, зброя.
Перший бій Яна був закінчений. Його серце калатало, але не від страху — від сили, яку він відчув, коли люди йшли за ним.
Катерина підійшла і поклала руку йому на плече.
— Молодий вовк росте, — прошепотіла. — І веде зграю.
Сонце сходило над згарищем. Але то було сонце свободи.
Отаман, з обличчям, що ввібрало в себе суворість степу й мудрість багатьох битв, увійшов до будівлі військової адміністрації разом із двома вольниками — Любомиром та Гордієм. Їхні чоботи важко гупали по дощатій підлозі, яка ще вібрувала від недавньої тривоги. Всередині все було покинуте в поспіху: документи валялися на столах, свіже чорнило ще не висохло на перерваних наказах, а на підлозі розбита печатка все ще блищала у світлі світанку.
Отаман підійшов до великого письмового столу, глянув на карту, прибиту до стіни, й взяв до рук декілька паперів. Його очі звузилися, пальці стиснулися на аркуші з печаткою Заговського.
— Так ось ти, змію, що замишляєш, — буркнув він, читаючи вголос: — «Розпочати зведення нової фортеці... мобілізація людей з чотирьох сіл... підписано: Ігнатій Заговський». Отже, пан не просто грабує — він готує війну.
— Що далі, пане отамане? — запитав Гордій, що стояв із шаблею напоготові.
— Повідомимо інші слободи, — твердо сказав отаман. — Але спершу... — він кинув око на скриню з паперами, розкриті карти, ящики з амуніцією та бочками з порохом — все це тепер належало волі.
— Забирайте порох, шаблі, харчі, — наказав він. — Навантажуйте на вози й рушаємо. Тутешнє зло ми спалили, але війна ще попереду.
Любомир підійшов до дверей, відчинив їх навстіж і закричав до всіх вольників на дворі:
— Вольники! Все потрібне забираємо! Вирушаємо додому!
Відповіддю був бойовий крик, стукіт кованих чобіт та гуркіт возів. Слобода чекала своїх дітей — живих, переможних, і готових до ще більших битв.
