Автори: Федір Крівенков та Олексій Хандельди
Затишшя перед бурею
Середина XX століття стала для ІРА часом ідеологічних зрушень і тактичних помилок, які суттєво вплинули на подальшу долю цієї організації. Так, у 1930-х роках вона намагалася відновити свою силу й вплив, але зіштовхнулася з рядом викликів: включно зі слабкою підтримкою серед населення та конкуренцією з боку політичних партій, що перейняли на себе республіканську риторику.
У цей період ІРА прагнула знайти нові шляхи для реалізації своїх цілей. Однією з важливих тенденцій стало зближення з соціалістичними ідеями, що ширилися в середовищі молодих активістів. Деякі республіканці вбачали в соціалізмі інструмент для досягнення справедливості та єдності у суспільстві, і це могло б забезпечити їм підтримку від робітничого класу. Проте така ідеологічна трансформація ІРА не отримала масового визнання, тож організація залишалася в складній ситуації. Крім того, політична сцена Ірландії на той час зазнавала змін: партія “Фіанна Файл” (у перекладі з гельської – “Солдати долі”) під керівництвом Еймона де Валера стала домінувати в республіканському русі, зменшуючи вплив ІРА на суспільні процеси в країні.
У 1940-х роках ІРА зазнала ще більших труднощів. Очевидно, вони були викликані Другою світовою війною: доки ірландський уряд прагнув зберегти нейтралітет у конфлікті, ІРА намагалася використовувати цю глобальну кризу для відновлення своєї збройної діяльності. Попри те, що у цей період Ірландська республіканська армія провела численні саботажні операції та здійснила напади на британських прикордонників, її дії не мали великого успіху. Тож організація опинилася під посиленим наглядом з боку влади, яка прагнула утримувати порядок і стабільність в країні. Урядовий тиск, разом із відсутністю чіткої стратегії, призвели до зниження активності ІРА в цей період.
“Прикордонна війна”
Однією з найважливіших подій в історії ІРА в середині XX століття стала кампанія «Прикордонна війна» 1956-1962 рр., яка мала на меті повернення території Північної Ірландії під контроль Республіки Ірландія. Ця кампанія була відповіддю на тривалий конфлікт між націоналістами (які виступали за возз’єднання обох Ірландій) і юніоністами (які виступали за продовження існування Ірландії у складі Великої Британії). Важливо, що більшість населення Північної Ірландії все-таки поділяла погляди юніоністів. Усупереч цьому, ІРА намагалася мобілізувати свої сили для здійснення збройних нападів на об’єкти британської влади та військові установи вздовж кордону між Ірландією та Північною Ірландією. Однак “Прикордонна війна” швидко зіткнулася з численними перешкодами. Так, основна проблема полягала у слабкій підтримці кампанії серед населення як Північної Ірландії, так і Республіки. На відміну від періоду Війни за незалежність (1919-21 рр.), тепер-то ІРА не вдалося мобілізувати значну частину суспільства на підтримку своїх дій. Оскільки більшість населення згодом стала втомленою від “Прикордонної війни”, що тривала 6 років, у суспільстві почала переважати думка, що політичні проблеми можна вирішити через демократичні механізми, а не через насильство. Крім того, уряди Республіки Ірландії та Великобританії активно протидіяли цій кампанії, посилюючи військовий контроль на прикордонних територіях і застосовуючи репресивні заходи проти членів ІРА.
“Прикордонна війна” не мала успіху також через недосконалу військову організацію. ІРА не мала достатньо ресурсів для ведення тривалої війни, а багато її операцій були погано сплановані та невдало виконані. У результаті, до 1962 року «Прикордонна війна» зазнала повного провалу, так і не досягнувши жодних суттєвих політичних результатів. Невдача цієї кампанії поставила під сумнів здатність ІРА як організації вести ефективну збройну боротьбу і значно зменшила її вплив на політичну сцену Ірландії.
Так, по завершенню “Прикордонної війни” ІРА знову опинилася у стані кризи. Її стратегічні та тактичні помилки під час цієї кампанії призвели до зниження морального духу та ще більшої втрати підтримки серед суспільства. Багато активістів ІРА почали сумніватися в доцільності подальшої збройної боротьби, що породило внутрішні дебати про майбутній напрямок розвитку організації. Це призвело до ще одного внутрішнього розколу, який визначить еволюцію ІРА у наступні десятиліття
За 2 тижні ProSvita запрошує тебе стати членом або членкинею екстреного засідання уряду Великобританії. 1984 рік. Декілька днів тому трапився ЗАМАХ на Маргарет Тетчер. Схоже, Ірландська республіканська армія кинула вам виклик. Чи вдасться тобі вивести країну з кризи? Це все на нашій новій Кризовій грі: ІРА! Реєструйтеся тут!
Активна діяльність
Період "The Troubles" (з англ. “Проблеми”), що охоплював 1968-1998 роки, став найвідомішою, найжорстокішою й найтривалішою фазою конфлікту в Північній Ірландії, в якому ІРА зіграла центральну роль. Ця епоха характеризувалася гострим протистоянням між католицькими націоналістами, які прагнули об'єднання обох Ірландій у єдину державу, та протестантськими юніоністами, що виступали за збереження Північної Ірландії у складі Великобританії. ІРА, як збройне крило північноірландського націоналістичного руху, стала ключовою складовою цього конфлікту: вона не лише вела активну боротьбу з британськими силами безпеки та урядом, але й брала участь у захисті католицького населення від насильства з боку воєнізованих юніоністських угруповань.
Однією з головних передумов “The Troubles” було соціальне та економічне нерівноправ'я між католиками і протестантами у Північній Ірландії, яке існувало протягом багатьох десятиліть. Так, місцеві католики страждали від дискримінації в галузях працевлаштування, освіти та доступу до житла, і це породжувало глибоке невдоволення. Відсутність політичних реформ та ігнорування проблем католицького населення з боку британського уряду призвело до радикалізації націоналістичних настроїв. А оскільки у відповідь на зростання протестів серед католиків у 1960-х роках британський уряд надіслав війська до Північної Ірландії для “відновлення порядку”, це лише загострило ситуацію.
Одна з найбільш знакових і трагічних подій цього періоду – "Кривава неділя" – відбулася 30 січня 1972 року в місті Деррі. Того дня британські солдати відкрили вогонь по учасниках мирного маршу за громадянські права католиків, вбивши 14 цивільних громадян. Ця подія стала поворотним моментом у конфлікті: саме вона призвела до радикалізації ІРА й збільшила підтримку організації серед католицького населення. Оскільки "Кривава неділя" та такі дії британських солдатів спричинили хвилю обурення не тільки в Ірландії, але й на міжнародній арені, це дало ІРА змогу мобілізувати більше прихильників і ресурсів для продовження своєї боротьби.
Протягом цього періоду ІРА встигла перейти до активних військових дій, організовуючи численні напади та теракти як у Північній Ірландії, так і на території Великобританії. ІРА застосовувала широкий спектр тактик: включно з вибухами, стріляниною, засідками та актами саботажу. Ці теракти були спрямовані на британські військові та політичні об'єкти, а також на об'єкти цивільної інфраструктури. Їхньою головною метою було підірвати, метафорично і буквально, можливості британського уряду контролювати ситуацію в Північній Ірландії. Серед найбільш резонансних операцій ІРА були: численні атаки на британські військові бази та поліцейські дільниці в Північній Ірландії; серії вибухів у Лондоні; напад на готель у Брайтоні в 1984 році. Зокрема, під час останнього теракту було здійснено спробу вбити прем'єр-міністра Маргарет Тетчер, що якраз перебувала у готелі; зрештою, посадовиця отримала поранення.
1972 рік: Вибухи в Белфасті, що призвели до численних жертв: зокрема, 9 загиблих і 30 поранених.
1974 рік: Лондонський теракт, відомий як "Вибухи в пабах", внаслідок якого загинуло 26 людей і понад 100 отримали поранення.
1992 рік: Вибух в Лондоні на Майфер, який призвів до загибелі 3 осіб і поранення 91 людини.
Попри жорстокість та насильство, які стали її основними тактиками боротьби, ІРА користувалася значною підтримкою серед католицького населення. Очевидно, католики вбачали в цій організації захисника своїх інтересів у боротьбі за рівноправ'я та справедливість. Тим часом націоналістичні настрої посилювалися через відсутність ефективних дипломатичних механізмів для вирішення конфлікту. Багато католиків вважали, що британська влада веде репресивну політику, і це сприяло зростанню симпатій до ІРА як до руху опору. Політичне крило ІРА – партія “Сінн Фейн” – також допомагала об’єднати північноірландське суспільство довкола націоналістичних ідеалів.
У 1976 році британський уряд під керівництвом прем'єр-міністра Гарольда Уілсона скасував особливий статус для політично ув'язнених членів ІРА та інших республіканських груп. До цього моменту політв’язні в Північній Ірландії мали певні привілеї та права: їм дозволялося носити власний одяг, а не тюремну форму; отримувати посилки з їжею та частіше бачитися з рідними; мати доступ до особистих послуг. Такі умови значно різнилися від стандартних, більш суворих умов утримання кримінальних злочинців.
По скасуванню цього статусу, ув'язнені ІРА були переведені в звичайні в'язниці; умови їхнього утримання значно погіршилися, а усі привілеї було скасовано. Це призвело до протестів і відмов від співпраці з адміністрацією в'язниць.
У відповідь на такі нові умови ув'язнені ІРА розпочали голодовки, що стали знаковими акціями протесту:
Перша голодівка (1980): У жовтні 1980 року шість політв’язнів ІРА розпочали голодування, вимагаючи відновлення їхнього особливого статусу. Лідером цього протесту був Боббі Сандс. Відмова від їжі тривала 53 дні і закінчилася лише після того, як уряд британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер погодився на деякі поступки, хоча і не відновив особливий статус. На момент завершення цієї акції стан здоров'я голодувальників уже значно погіршився, але жоден з них не загинув.
Друга голодівка (1981): Через невиконані обіцянки та відсутність значних змін у політиці, нова хвиля протестів розгорнулася в березні 1981 року. Лідером цього протесту знову-таки став Боббі Сандс. Незадовго після початку голодовки Сандса було обрано депутатом британського парламенту: він сподівався, що таким чином зможе створити резонанс довкола політв’язнів ІРА. Тим не менш, він так і не зміг відвідати жодного засідання парламенту: Сандс помер на 66-й день голодування, 5 травня 1981. Після того, як не стало Сандса, голод забрав життя ще 9-х ув’язнених ІРА: зокрема Френка Магуайра, Патріка О'Ніла та інших.
У 1984 році неготовність британського уряду повернути північноірландським політв’язням їхні минулі привілеї призвела до вищезгаданого підриву в готелі у Брайтоні та нападу на Маргарет Тетчер. Отже, деякі теракти з боку членів ІРА були спрямовані саме на додаткове привернення уваги британського політикуму й суспільства до однозначної позиції ІРА в цьому питанні та до необхідності його вирішення.
Загалом, голодівки мали величезний вплив на ситуацію в Північній Ірландії. Вони стали символом боротьби за права політв’язнів і викликали широку міжнародну реакцію. Смерті голодувальників значно підвищили популярність ІРА серед католицького населення та мобілізували підтримку як всередині регіону, так і поза його межами.
У результаті голодовок британці дещо змінили свою політику щодо ув'язнених, і, хоча формально особливий статус не був відновлений, певні зрушення були зроблені у бік кращих правил утримання та у сторону визнання політичного статусу ув'язнених. У довгостроковій перспективі, ці голодні протести стали важливим чинником у мирному вирішенні конфлікту та у формуванні подальших переговорів з британським урядом.
Тим не менш, становище ІРА залишалося неоднозначним. Так, під час “The Troubles” Ірландська республіканська армія зазнавала не лише зовнішнього тиску з боку британських сил, але і проживала внутрішні кризи й розколи. У 1969 році відбувся поділ ІРА на "Офіційну" і "Тимчасову" ІРА, що відображало різні підходи до подальшої боротьби. "Офіційна" ІРА намагалася перейти до політичної боротьби, тоді як "Тимчасова" ІРА (PIRA) зберегла курс на збройний опір і стала головною силою впродовж "The Troubles".
Незважаючи на жорстокість конфлікту, в середині 1980-х років почали з'являтися ознаки того, що обидві сторони прагнули досягти якогось компромісу. Починаючи з цього часу, уряди Ірландії, Великобританії та Сполучених Штатів почали докладали свої зусилля до мирного врегулювання. Поступове зростання підтримки політичного діалогу, а також зниження ефективності збройних методів боротьби призвели до поступової демілітаризації конфлікту.
Перемир’я
Після десятиліть кровопролитного конфлікту в Північній Ірландії, мирний процес, що офіційно розпочався в 1990-х роках, став вирішальним кроком у завершенні періоду "The Troubles". Ірландська республіканська армія зіграла ключову роль у пошуку компромісу, поступово відмовляючись від збройної боротьби на користь дипломатичного врегулювання. Важливою складовою мирного процесу стала безпосередня участь ІРА у переговорах та її тісний зв'язок із політичною партією “Шинн Фейн”, яка виступала як політичне крило республіканського руху. Початок врегулювання “The Troubles” відбувся в контексті втоми обох сторін від тривалого насильства і втрат, а також тиску міжнародної спільноти, особливо від Сполучених Штатів, щодо необхідності вирішити конфлікт мирним шляхом.
Перемир'я 1994 року стало одним із перших значущих кроків на шляху до політичного діалогу. Воно було результатом складних переговорів між “Шинн Фейн”, британським урядом та представниками націоналістичного руху. У результаті перемир'я “Шинн Фейн” отримала можливість брати участь у переговорах, таким чином відкривши перспективу для побудови мирного процесу. Однак мир був недовговічним, і після його зриву ІРА знову повернулася до збройних дій. Лише після кількох років важких перемовин і значних дипломатичних зусиль ІРА остаточно погодилася на припинення насильства. Це проклало шлях до підписання Белфастської угоди (також відомої як Угода Страсної п'ятниці) у 1998 році.
Підписання Белфастської угоди стало поворотним моментом в історії: воно не лише поклало край збройному конфлікту, але і заклало основи для нової політичної реальності в Північній Ірландії. Домовленість передбачала створення нових інституцій влади, зокрема Північноірландської асамблеї з широкими повноваженнями, де націоналісти та юніоністи мали працювати разом. Важливим елементом угоди було зобов'язання всіх сторін щодо роззброєння воєнізованих угруповань та застосування виключно мирних методів протистояння. Для ІРА це означало відмовитися від своїх збройних арсеналів і перейти на шлях політичної боротьби. Поступова демілітаризація ІРА, яка відбувалася впродовж кількох років після підписання угоди, стала ключовим фактором у встановленні довіри між сторонами конфлікту.
Роль “Шинн Фейн” у цьому процесі важко переоцінити. Партія активно виступала посередником між ІРА та іншими учасниками переговорів. Лідери “Шинн Фейн”, такі як Джеррі Адамс і Мартін Макґіннесс, зіграли вирішальну роль у просуванні ідеї мирного врегулювання цього конфлікту серед республіканців і в підготовці ІРА до відмови від насильства. “Шинн Фейн” стала основним голосом націоналістичної спільноти в переговорному процесі, просуваючи республіканську ідею об'єднання Ірландії дипломатичними засобами, а не через збройну боротьбу. Завдяки політичній діяльності партії ІРА змогла зберегти свою ідеологічну лінію, водночас поступово відмовляючись від насильства як методу досягнення своїх цілей.
ІРА вдалося зберегти вплив у політичному полі завдяки “Шинн Фейн”, що демонструє важливість тісного зв'язку між військовими та політичними крильми в періоди суспільної турбулентності. Відмова від збройної боротьби та участь у демократичному процесі стали вирішальними для створення стабільної політичної системи в Північній Ірландії, яка, хоч і не була позбавлена труднощів, відкрила нові можливості для мирного співіснування двох громад.
Белфастська угода між католиками та протестантами була символічно підписана у велике християнське свято – Страсну п'ятницю. Вона мала на меті припинити збройний конфлікт і забезпечити рівноправ'я обох громад, тим самим демонструючи, що навіть найбільш радикальні угруповання можуть інтегруватися у політичну систему через діалог і поступки. У цьому сенсі досвід ІРА можна розглядати як приклад для інших конфліктних регіонів, де збройні угруповання шукають виходу з насильницької спіралі через політичні механізми. Таким чином, ІРА, яка протягом десятиліть була символом збройного спротиву, змогла трансформувати свою боротьбу в політичну площину, ставши частиною нової політичної реальності.
Наступна частина за тиждень!
