Держава відображає суспільство.
Навіть у країні яка бореться за своє майбутнє з історичним ворогом, який уособлює світове зло. Хибно думати що держава це хтось чи щось інше ніж ті мільйони людей які щодня працюють, воюють, допомагають, бідкаються чи чистять зуби і при тому мають паспорт своєї країни, сплачують до її бюджету свої податки і мають економічні інтереси на її території. Так, держава це ми. У всіх своїх найкращих і найгірших проявах. У всіх реформах і корупції, поразках і перемогах, безвиході і досягненнях.
До чого це я? Зміни які ми хочемо у країні яку ми любимо, можливі тільки тоді, коли ми змінимось самі.
І головним ворогом якого нам треба подолати, крім звісно рашки, це картинку простих популістичних приємних, але нездійсненних рішень у власній голові.
Середньостатистичний українець чи українка досі хочуть мати доступ до безкоштовної медицини, але при цьому щоб професія лікаря була престижною. Мати можливість безкоштовно навчатись, але при цьому щоб вчитель отримував зарплату 4 тис дол. Їздити новими зручними залізничними вагонами, але при цьому платити 300 грн за купе. Хоче щоб у нас нарешті була незалежна судова система, але при цьому щоб якомусь резонансному порушнику винесли вирок без слідства і суду.
Таких прикладів ще дуже багато: ми хочемо залучати іноземні інвестиції, але при цьому забороняємо іноземцям купувати сільськогосподарську землю; платити зарплату в конвертах та мінімальні податки, але при тому щоб держава повністю забезпечувала фронт; не відкладати на власну пенсію, але при цьому очікувати що матимемо гроші на гідну старість.
Магія простих недієвих рішень підказує, що треба змінити якогось конкретного баригу-чиновника і країна одразу розквітне, вибрати нового гетьмана і все одразу стане на свої місця, підняти пенсії як у Швеції і зажити життям багатої європейської країни, перестати виділяти гроші на дорогу з пункту А у пункт Б і одразу на вивільнених грошах виграти війну, скоротити в пʼять раз всіх чиновників і завдяки цьому вдвічі підняти ВВП, посадити в тюрму/відправити на фронт/забрати майно в якоїсь ненависної частини суспільства і після цього все в країні налагодиться само собою…
Так от: воно так не працює, складні зміни потребують комплексних довготермінових рішень. Революція вимагає еволюції. Бажання користуватись благами створює необхідність платити за них. Зміна країни потребує в першу чергу зміну власного світогляду, який приходить із зростанням власної професійної і особистісної ефективності, при збереженні високого рівня етики.
Безкоштовної медицини і освіти не буде, або вона буде неякісна і корумпована з ректорами які на своїх посадах як на довічному. Пенсії на яку ми не відклали самостійно - не буде, або вона буде мізерною і нею маніпулюватимуть перед виборами, щоб купити тих декілька % голосів знедолених бабусь і дідусів. Інвесторів з мільярдними чеками не буде доки ми не станемо готові відкрити ринок землі для них і не дамо внутрішню згоду приватизувати держпідприємства. (так, вірно, без реформи судової системи їх узагалі не буде) Молодь із світлими думками і щирими намірами не йтиме на держслужбу щоб змінювати старих чиновників і оцифровувати роботу неефективних перекладачів листочків, якщо ми як громадяни суспільства не будемо готові плати їм ринкову зарплату.
Приватні конкурентні ринки. Прозорі обліковані і оцифровані процеси. Ефективні і професійні громадяни. І найважливіше: власні щоденні дії замість чужих відосіків у соцмережах. У нас навряд чи скоро буде інший історичний шанс отримати омріяну країну, але спершу доведеться змінити … себе.
