Вперше я дізналась про цю історію з роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Роман взагалі мене дуже вразив, але сьогодні історія не про нього.
Куренівська трагедія ‒ одна із наймасштабніших техногенних катастроф України. Вона сталася у Києві 13 березня 1961 року. Гігантська хвиля відходів цегельного виробництва, які зливали у Бабин Яр, прорвала дамбу і за лічені хвилини затопила столичну Куренівку, зруйнувавши багато будівель та, лише за офіційною інформацією, поховала заживо 145 людей, але ж ми знаємо як в СРСР рахували жертви.
Ідея замивання Бабиного Яру способом гідромеханізації була експериментом, чомусь це не дивує. Раніше відходи вивозили з кар'єрів самоскидами, тепер було вирішено відправляти по трубах у вигляді пульпи. З яру вода по спеціальних водовідвідних колодязях мала стікати до річки Сирець. Ніхто раніше в СРСР не використовував таку технологію для транспортування пульпи зі значною концентрацією ґрунту. Новий проєкт склали в 1950 році фахівці московського інституту "Будгідромеханізація". Зроблений начебто коректно, він містив кілька вад. По-перше, не провели жодних гідрогеологічних досліджень місцевості, а тому не врахували, що Бабин Яр має глиняне ложе. А по-друге, не зробили розрахунку стійкості всієї майбутньої споруди. Ще більшим мінусом стало недотримання проєктних вимог під час будівництва. Лише один приклад: водозабірні колодязі на терасах №3 і №4 мали складатися з двох металевих труб кожен, натомість установили по одній, ще й удвічі меншого діаметру. На встановлення водозабірних труб акти не складали. Можливо, будівельники поспішали здати об'єкт під чергове радянське свято, а може, друга труба просто поїхала до когось на дачу. До того ж верхівки деяких водозабірних колодязів виявилися вищими за дамбу, все як завжди.
Замив Бабиного Яру почали 1951 року з нижньої його частини, ближчої до Куренівки, поступово просуваючись вгору. Внизу спорудили захисну греблю, а на різних ділянках яру - спеціальні дамби. Роботи виконувало Київське спеціалізоване управління №610. Саме в цей період зробили майже всі фатальні помилки, які призвели до катастрофи. За технічним проєктом, пульпу мали подавати до Бабиного Яру лише протягом восьми місяців на рік - від квітня до грудня. Але фактично вона надходила всі дванадцять місяців. Проєктанти обмежили замивання яру 8 годинами на добу, адже наступні 8 годин вода мала відстоюватися і протягом ще 8 годин її мали відкачувати. Натомість пульпа прибувала упродовж 16 годин, а взимку - цілодобово, технічний контроль за намиванням ґрунту ніким не здійснювався. Також дренажна система не справлялася з надмірною кількістю води.
Чи знала про це влада? Так. Чи усвідомлювали керівники Петровських цегелень, що ситуація наближається до катастрофічної? Мабуть так, бо у лютому 1957-го начальник спецінспекції Подільського району Глущенко попередив начальника Київського відділення "Союзгідромеханізації" Цепенюка та директора Петровських цегелень Брацила про порушення технологічних вимог щодо водовідведення: "Канава Бабиного Яру завжди перебуває в аварійному стані. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств і організацій". За чотири роки саме це спричинить трагедію.
Наприкінці 1960 року заповнення Бабиного Яру досягло проєктної позначки. Начальник дільниці, яка там працювала, доповів про це на виробничій нараді в спеціалізованому управлінні №610. Далі пульпу мали подавати до сусіднього Реп'яхового Яру, але його не встигли підготувати до замивання. Керівник управління доручив начальнику дільниці "протриматися". А на такій же нараді 4 березня похвалив його за те, що "тримається" і виконує план. Між іншим, згадана дільниця вважалася найкращою в управлінні й боролася за звання "колективу комуністичної праці", а її начальник до того ж був секретарем партбюро управління №610.
Зупинити подачу пульпи було неможливо - цегельні працювали ударними темпами. І хто там вже брав до уваги якісь проєктні позначки? Хто б наважився нагадати ЦК про нормативи, за якими в січні, лютому й березні заповнювати яр заборонялося? Миттєво поклав би партквиток і вилетів з посади. Бабин Яр продовжували заливати пульпою 16 годин щодня. На середину березня запланували перехід до Реп'яхового Яру. З огляду на це виконроб 6 чи 7 березня наказав поступово згортати техніку. Припинили й відкачування води, бо вона дуже брудна і псує насоси.А водозабірні колодязі на той час були в такому запущеному стані, що не приймали воду.
Вранці, о 08:30, пульпа, яку десять років закачували до Бабиного Яру, прорвала дамбу. Вал, висотою у чотири метри та двадцять завширшки, руйнував все на своєму шляху: знищував будинки, перевертав автобуси, затоплював підприємства й лікарні, вбивав людей. Земляний вал заживо ховав людей на вулицях, на робочих місцях та в їхніх оселях. Лише о 10-й годині ранку пульпа та вода з Бабиного Яру перестала прибувати. 30 гектарів площі Куренівки виявилися затопленими рідкою грязюкою. Грязьовий вал повністю знищив 68 житлових і 13 адміністративних будівель, а також поруйнував близько 300 квартир та будинків. Найбільший удар грязьове цунамі завдало трамвайному депо імені Красіна, яке було практично знищене. Там під валом бруду загинули 50 працівників. Люди, які опинилися в епіцентрі катастрофи, мали небагато шансів вижити. Комусь пощастило врятуватися на деревах і дахах приміщень. Брудом також затопили громадський транспорт, який саме курсував Куренівкою. В одному з трамваїв пульпа поховала заживо 12 пасажирів. А від падіння електричного стовпа загорівся автобус і більшість пасажирів, які приїхали із Димера, загинули.
Замовчування
Радянська влада піддавала суворій цензурі будь-які згадки про катастрофу. Після прориву дамби військові одразу оточили периметр катастрофи і нікого не впускали. Міжміський зв’язок у Києві перестав працювати. Лише через три дні після трагедії київське радіо сповістило про неї. Але в масштабах країни про це не повідомляли.
Через пів року після трагедії Київський обласний суд виніс вирок шістьом особам ‒ двом проєктувальникам з Москви і чотирьом керівників Київського будівельного управління. Матеріали кримінальної справи були знищені «за давністю терміну зберігання».
На думку сучасного дослідника історії Києва Олександра Анісімова, Куренівська трагедія забрала життя 1500 людей.
