Фільм триває 1,5 години, і я вважаю, що кожна хвилина того варта. Почнемо з головного — атмосфера. Стилістичне рішення зняти фільм у чорно-білому кольорі надає йому витонченості та особливої естетики. Нью-Йорк 70-х років це не просто місто і не фон, а - повноцінний герой фільму, головний герой. Нічні вогні Мангеттена, класична музика Гершвіна, крамнички, маленькі кафе та прогулянки — усе це створює особливий настрій. Саме заради цього візуально-емоційного досвіду фільм варто переглянути хоча б раз.
Забула додати, що в кадрі іноді зʼявляється неймовірна Меріл Стріп.
Далі, на мою думку, головний провал "Мангеттена" — це діалоги і персонажі. Вони всі — з так званої богеми: письменники, художники, інтелектуали. Їхні розмови — це просто заповнення кадру, випадкові думки, іноді вдалі жарти, спостереження і безглузді внутрішні драми. Ісаак — телесценарист середнього віку, розчарований у роботі, у любові та, вочевидь, у самому собі. Він намагається знайти щастя і стабільність у нових стосунках, кидаючись між молодою дівчиною, яка щиро закохана в нього, і коханкою свого друга. Ця історія з 17-ти річною дівчиною стала для мене просто огидною після останньої сцени. І головний герой який являв собою втілену невпевненість та іронічність, та викликав то жалість, то роздратування, став для мене форменим негідником який тільки й думає як більш вдало притулитись, а там – хоч потоп.
Висновок: фільм про те, що всі ми помиляємося, і життя часто стає ідіотським через ідіотські рішення. Ми шукаємо, втрачаємо, заплутуємось, закохуємось у тих, у кого не слід, і часто не розуміємо самих себе, а ще менше розуміємо інших. Тому цей фільм варто дивитись через естетику, і не шукати якихось глибоких сенсів.
За картинку 10/10, за музику 10/10 за сюжет 4/10. Підбиття підсумку – 8/10.
