Щасливе невігластво – благо тих, хто має гроші в кишені. Коли ж стаєш на шлях осягнення знання теоретичного, котре Арістотель вважав вищим від знання, пов’язаного із потребами матеріальними, ще від перших кроків розумієш: «Це, звісно, все дуже цікаво, але бодай би його… В тумбачкє ніц немає (Янек-Янек…)». Звісно, кому, як не мені, - дитині із забезпеченої усіма благами сім’ї – скаржитися на такі речі? А відповідь, чому я взявся за подібне, полягає в прагненні зробити крок назад й помислити абстрактніше (лиш не на Геґелів манір) про наведену поверхневу несправедливість. Отже, уявімо цілком пересічного студента-гуманітарія й, приміром, студента-медика. У кого майбутнє є визначенішим? Медик володіє знаннями більш практичного спрямування, а отже, й питання матеріальні вирішити йому куди легше. Гуманітарій же зі свого боку головою тягнеться до вершин, але не може відірвати ніг від низин (голод не тітка) (опа, Франко виник), і питання як духовні, так і матеріальні давлять бідолаху із двох фронтів (не втримаюся від аналогії з Польщею 1939-го). Я не своєрідний Маркс, щоб виступати тут апологетом скривджених духовних людиноцентристів і закликати до всесвітньої революції (гуманітарії всіх країн, єднайтеся! (тьху, ото проти ночі в голову прийде…)). Ні, я радше споглядаю, а після – розмірковую над побаченим (в міру своїх інтелектуальних можливостей і світоглядних бар’єрів). Тому й виходить поверхнево. Мислитимемо також про поверхневе, до речі.
Ясно споглядаючи, як мій ілюзорний побратим-гуманітарій смутно дивиться в майбутнє (хмарне), я чесно-пречесно відчуваю страх. Страх уподібнитись йому. Хоча його (себто уявного друга) навіть не існує. Капєц. Глибина дійсно лякає, і зараз не про океанічне дно чи колодязь, ні, - мова про розмисли. Водночас зачаровує й жахає вміння не задихатися там – у безкисневих нетрях пізнання, - де лиш риби-ейдоси в тотальному ахері споглядають таких сміливців й поштиво мовчать. Мовчать і матюкаються. Про себе. Оскільки я таких здібностей ще не осягнув і взагалі боюся (поки що) осягати, то, аби к бісу не втопитися, плюскатимуся в тепленьких прибережних хвильках – на мілководді.
Чудове місце. Біля ПОВЕРХНІ.
Що є поверхневим? – Поверхи, вершки, усілякі поверхні, галімі і потрясні вершники, верховіття, вершителі доль і тому подібна наволоч (жива і нежива). Чим вона допомже безпосередньо в думанні? – Своєю спільнокореневою присутністю (і це навіть не усіх слів стосується). Не більше.
Заглиблення. Воно породжує запитання. Запитання потребують відповідей. Щоб отримати їх, потрібно що? – Правильно, НАПРЯГАТИСЯ. А пересічна людина яка? – ЛІНИВА. Отже, ліпше валятися на пляжі, ніж з аквалангом від акул на дні відбиватися. Правда, життєм пахне? (і трохи логічними зв’язками)
І тут насправді йдеться не лише про моє покривджене гуманітарне его, ні. Тут про загальну схильність людей до спрощення. Навіть цей текст – вершки, поверхня, перший поверх. І к бісу підняту тему справедливої оплати працівників, к бісу поступовість викладу. Головна мета – змусити ЗАДУМАТИСЬ про поверхневе, спонукати себе до певних інтелектуальних зусиль не лише в прочитанні текстів, а й у повсякденному житті. Варто пам’ятати про існування не тільки прямих шляхів, розуміти, що багато речей лишаються невидимими. І щоб побачити їх, доведеться відірвати дупцю від ліжечка/крісла/стільця/чогось-там-іще й нахилитися за ліхтариком. Світло іноді допомагає запускати ліфти в голові (дехто зрозуміє, про що я).
