Вибиті вікна та двері — крізь них залетіло обпалене листя у залу.
Де меблі розтрощені вщент.
Розламаний білий рояль обплутаний рваними струнами, клавіші биті розкидані навколо нього.
Де наче б то стеля повинна бути і дах — зяє отвір, діра, у котру небом ввійшла змарнілою, хворою осінь — сховатися в цій руїні…нестерпним холодом перших морозів зима наближається…поруч вона вже.
І перший сніг її переможно спадає на землі війни.
Чистим, білим, вологим, важким лягає цей сніг на ґрунт.
Але від бруду та крові стає рудішим за сонце, що зависло на мить яскравим край неба — в червоно-рожевих хмаринах тане те сонце та тоне у хмарах, що хвилями довгі по небокраю.
Вітер вертить сміття по підлозі у залі та листям обпалим, палим шумить, шурхотить між дерев прострілених…мертвих!…жалобну мелодію зводить та лине неспинно в далекі незнані світи, що за межами меж неосяжних.
І наче не вітер то все, а прокляття, прокльони на голови вбивць, що знищили край цей.
Мов дзвін поминальний той вітер віє крізь канонаду війни, яка кров’ю рясно полита, закидана густо тілами поранених, вбитих в розритій вибухами землі…
…В кутку між на пів розбитих стін, що з обгорілих цеглин — у залі розтрощених меблів, в обпалому листі, в руїні сховалася осінь від першого снігу зими, занурилася у сон під звуки жалобного вітру…горнеться в листя, мов наче горнеться в ковдру.
