Друкарня від WE.UA

Нарис лібертарного рідновірського богослів’я

У цьому нарисі я спробую дослідити область ідей, настільки далеку від звичних шляхів політичної та релігійної думки, що вона може здатися цілковито незайманою цілиною. Як чимало інших очевидних тем перебувають у тіні, доки їх не висвітлять промені рефлексії, так і лібертарна інтерпретація слов’янського язичництва досі залишалась розкиданою дрібненькими фрагментами у джерелах цієї віри й творах сучасних її прихильників.

Я вживаю тут слово «лібертарна», а не «анархістська», оскільки в давньогрецькій мові поняття ἀρχή вкрай багатозначне. Нерідко воно стосується не влади й панування («начальства»), а саме онтологічного першопринципу [20, с. 39], начала начал. Для будь-якої релігії Божественне є таким першопринципом, тому для того, щоб запобігти непорозумінням, я віддав перевагу терміну, що робить наголос на цінності свободи / волі, а також, за усталеною традицією слововжитку, на цінностях рівності, взаємної допомоги та, власне, безначального урядування [I - примітки до тексту знаходяться після списку літератури].

Рідновір’я, або рідновірство, є самоназвою сучасної форми слов’янського язичництва, яке не ідентичне дохристиянській релігії наших предків, однак зберігає спадкоємність із нею завдяки народній культурі, що передавалась із уст в уста поза церквою та державними інституціями й таким чином (несвідомо?) заховала в собі уявлення й практики тисячолітньої давнини. Під ликом християнських «святих» шанувалися місцеві Боги, селяни жили по-сусідству з численними духами й продовжували взаємодіяти з ними через обряди, на які офіційна церква повсякчас нарікала й намагалася заборонити. Як і давнє слов’янське язичництво, рідновір’я сьогодні не є централізованою конфесією з єдиною догматикою; воно воістину анархічне в своїх пошуках та інтерпретації джерел. Утім, в останні десятиліття спостерігається потяг до строгого і дбайливого підходу до відродження віри на основі історичних, археологічних та етнографічних матеріалів. Мій нарис продовжує саме цю лінію та пропонує заново оцінити як добре відомі джерела, так і актуальні практики рідновірів.

В силу того, що сучасне слов’янське язичництво тривалий час приваблювало людей із консервативними та правонаціоналістичними поглядами, питання про можливість його лібертарного прочитання не поставало. Утім, у світі (нео)язичництво так само є предметом зацікавлення з боку лібертарних, анархістських, екологічних рухів. Це не повинно дивувати: язичництво відкриває царину духовних практик поза церковними структурами; воно несе в собі відчутний підривний потенціал і потяг до свободи (особистої та колективної) у гармонії з Природою; воно прямо звертається до спадку бунтівних та єретичних низових рухів, до магії, за допомогою якої пригноблені нерідко намагалися протистояти своїм панам. Зрештою, сучасне англійське слово paganism сходить до латинського pagus, що позначало «сільський округ». Дослівно погани (язичники) – це «селюки», які не прийняли «цивілізованої» релігії імперського центру. Українське слово «язичництво» походить від старослов’янського ѩзыкъ – «народ» (калька з давньогрецького поняття ἔθνος, етнос), і в повчаннях середньовічних церковників мало схожі конотації, мовляв, це простонародна віра.

Спираючись на джерела, що стосуються переважно східних слов’ян (однак за потреби залучаючи й інші), у кількох наступних розділах я постараюсь показати, яким чином на їх основі можна розвинути лібертарну язичницьку теологію.

  І

 Завдяки християнській, а також античній картині світу багато хто з нас звик уявляти Бога на вершечку пірамідальної ієрархії (чи «великого ланцюгу буття», як охарактеризував цю ідею Артур Лавджой [25]); якщо ж Богів багато, то нам здається, що і серед них повинна бути внутрішня ієрархія. Проте чи було таке уявлення властиве давнім слов’янам? Одразу варто уточнити, що будь-яка ієрархія (дослівно: священне начальство) – це структура, однак не будь-яка структура – ієрархія. Структури слов’янського пантеону відомі переважно у формі двійок (Жива / Мара; Доля / Недоля; Білобог / Чорнобог) або трійць (Сварог або Дажбог – Перун – Велес), є спроби також виділити культ п’яти Богів [16]. Детальніше про ці структури я писав у книзі «З Богами у серці» [5, с. 70-80]. Розгляньмо те, як середньовічні джерела відгукуються про відносини між Богами слов’ян [II].

Одним із перших писемних текстів, які розповідають про релігію та суспільний устрій давніх слов’ян, є «Історія війн» візантійського історика Прокопія Кесарійського. У 530-х роках Прокопій брав безпосередню участь у візантійському вторгненні в Італію й саме тоді, як вважають дослідники [18, с. 170], познайомився зі слов’янськими найманцями, які служили в армії імператора Юстиніана. Прокопій пише такі слова, що сьогодні нерідко наводяться навіть у шкільних підручниках: «Племена ці, склавіни й анти, не керуються однією людиною, але здавна живуть у народовладді (δημοκρατια [III]), і тому у них вигідні та невигідні справи завжди ведуться спільно» [18, с. 182-183]. Там же він зазначає, що слов’яни не визнають «приречення» (року, грецьк. εἱμαρμένη) – погодьтесь, це має значення у розмові про цінність свободи / волі для наших предків. А от щодо ставлення до Богів Прокопій відзначає таке: «вони вважають, що один із Богів – творець блискавки – саме він є єдиним володарем всього». Слово κύριον, подане радянськими академіками як «володар» / «владыка», взагалі, має усталений релігійний переклад – це Господь. Прокопій, звісно, був християнином і в цьому абзаці чи то обурюється, чи то іронізує з «цих варварів» (дослівно): мовляв, вони за «єдиного Господа» мають коваля блискавок і жертвують йому биків – от телепні!

До речі, варто нагадати, що візантійський історик спілкувався саме з воїнами, які, цілком імовірно, справді могли шанувати Громовержця (Перуна?) більше од інших Богів в силу, так би мовити, своєї професії. Але ще більш імовірним є те, що Прокопій не мав ані можливості, ані бажання детально знайомитися із релігійними уявленнями найманців-варварів, а от їхній громадський устрій (чи хоча б способи прийняття рішень) він міг осягнути більш точно. Згідно метафізичного принципу, відомого різним європейським народам до поширення християнства, «земне є відображенням небесного», «що на небі, те й на землі». Архаїчні спільноти часто намагалися організувати себе відповідно до своїх уявлень про Священне (або, інакше кажучи, виносили свій суспільний ідеал до сфери сакрального). Якщо чужинці впевнено констатували демократичність давніх слов’ян, то і серед їхніх Богів навряд чи панувала монархія.

Більше того, існує ще один показовий у цьому відношенні візантійський текст середини VI століття. Він підписаний ім’ям Кесарія Назіанзіна, однак дослідники певні, що його написав невідомий чернець-монофізит, тому називають його автора Псевдо-Кесарієм. У своїх «Відповідях на питання» він мимохідь згадує склавінів, які чинять фантастичні звірства в дусі «розіп’ятого хлопчика в трусиках». Серед іншого, він стверджує, що склавіни живуть у αύτονομοι, ἀνηγεμόνευτοι. У радянському академічному перекладі це подано як «своенравие, безначалие» [18, с. 254], що, вірогідно, відповідає емоційним відтінкам оригіналу. Однак давайте ще раз прочитаємо ці грецькі слова, адже ми вживаємо їх сьогодні й без перекладу. Отже, одними з головних ознак «нецивілізованості» давніх слов’ян ромейський автор вважає те, що вони живуть автономно і без гегемонії («ангегемонічно»). Чесно кажучи, навіть шкода, якщо це просто «анти-варварська» пропаганда [IV].

Із даними Прокопія перегукується «Слов’янська хроніка» німецького місіонера ХІІ століття Гельмольда з Бозау, який брав участь у насильницькій християнізації полабських слов’ян. Гельмольд пише: «…вони визнають і єдиного Бога, що володарює над іншими у небесах (in celis ceteris imperitantem), визнають, що Він, всемогутній, турбується лише про справи небесні, а Вони [інші Боги], слухаючись Його, виконують доручені Їм обов’язки, і що Вони від крові Його походять і кожен з них тим важливіше, чим ближче він стоїть до цього Бога Богів (Deo Deorum)» [4, с. 186]. Тут верховне Божество змальовується як відомий у міфології різних народів Deus otiosus – Творець, який перестав цікавитися земними справами, «передоручивши» їх молодшим Богам. Найцікавішим тут видається те, що всі Боги становлять один рід, поєднані родовими зв’язками і наділені чимось на кшталт функціональних обов’язків [V].

Однак тексти і Прокопія, і Гельмольда – це зовнішні джерела не тільки відносно язичництва, але й відносно слов’ян. Пропоную звернутися тепер до власне слов’янського матеріалу, який, імовірно, більш точно відображає погляди наших предків.

Зі «Слова о полку Ігоревім» (припустимо, що це дійсно автентичний текст кінця ХІІ століття) ми дізнаємось, що родові зв’язки поєднують не тільки Богів, але також Богів та людей і навіть Богів та зримі стихії. Співець Боян іменується «Велесовим внуком», русичі загалом [VI] – «Дажбожими внуками», вітри – «Стрибожими внуками».  

Подібне прослідковується і в народних духовних віршах про «Голубину книгу» XV-XVI століть, які відомі в багатьох варіантах. У цих віршах такий собі цар Волот Волотович (пор. із Волосом / Велесом) або ж цар Давид відповідає на різні питання про космогонію та космографію, причому у цих відповідях прослідковується як християнський вплив, так і глибинна язичницька основа. Серед питань фігурують такі:

Котора моря всем морям отец?

И котора рыба всем рыбам мати?

И котора гора горам мати?

И котора река рекам мати?

И котора древа всем древам отец?

И котора птица всем птицам мати?

И которой зверь всем зверям отец?

И котора трава всем травам мати?

И которой град всем градом отец? [6]

Відповіді на них рясніють дивовижною еклектикою [VII], однак немає підстав вважати, що саме уявлення про «матір» або «отця» кожного виду речей, природних об’єктів або живих істот постало разом із християнством.

Отже, слов’янському язичництву властиве уявлення, що все суще поєднане, переплетене відносинами спорідненості. Ці відносини є природними, вони існують поза історичними та культурними патернами, хоч кожен народ чи плем’я може по-різному їх осмислювати й категоризувати. При тому, що в них може бути присутня субординація та підпорядкування «молодших» – «старшим», та все ж важливішим, на мою думку, тут є наголос на єдиному витоку та взаємності у відносинах.

  ІІ

 Це узгоджується з образом Рода, що згадується як власне ім’я у середньовічних джерелах, причому в деяких статус цього Божества порівнюється зі статусом християнського Бога. Зокрема, вшанування Рода і Рожаниць «прежде Перуна» згадується в давньоруському перекладі «Слова святого Григория, изобретено в толцех», а в рукописному коментарі до Євангелія XV століття під назвою «О вдуновении духа в человека» прямо пишеться: «То ти не Род седя на воздусе мечет на землю груды и в том ражаются дети … Всем бо есть Творец Бог, а не Род». Як відомо, низка дослідників (Д. Шеппінг, А. Афанасьєв і особливо Б. Рибаков) на основі цих джерел робили висновок, що Род був верховним Божеством східних слов’ян, і цю концепцію охоче перейняли рідновіри. Хоча сьогодні як в наукових, так і в рідновірських колах існує тенденція заперечувати настільки високий статус Рода чи навіть саме його існування в міфологічній традиції, мені видається вкрай важливою думка про Рода / Рід як неперсоніфікований образ слов’янського Абсолюту.

Весь Всесвіт (чи навіть усі можливі Всесвіти) – один великий Рід… Боги в такому випадку є проявами Волі чи то функціональними «масками» Абсолюту. Ці Волі щомиті переплітаються в численних конфігураціях, проте це переплетіння – не безладне. Навпаки, воно і становить Лад, Гармонію, згідно якої живе та рухається в часі світ.

Якщо Боги є вічними, а їхніми головними (хоч і не вичерпними) проявами є сили Природи, то й відносини між ними та світом доречніше уявляти у природних формах спорідненості, а не в мінливих соціально-політичних конструкціях. Тут можна згадати про поділ релігій на «космічні» та «історичні», який запропонував видатний релігієзнавець Мірча Еліаде [див., напр., 24]. Слов’янське язичництво, як і більшість релігій індоєвропейських народів, згідно Еліаде, є виразно «космоцентричним», тобто його міфи та обряди зосереджені на проживанні космічних циклів, а не епохальних історичних подій та пов’язаних із ними соціально-політичних пертурбацій.

Власне, Коло часу (річний, місячний, добовий цикли) є найбільш доступною для сприйняття людини формою космічної Гармонії. Левова частка рідновірського богослів’я присвячена місцю Богів у календарному циклі («Колі Сварожому», за Г. Лозко [11]). Попри окремі нюанси, серед язичників існує консенсус з приводу того, що кожен Бог чи Богиня найбільш активно проявляється в певний час року (має свій «уділ»); зазвичай саме тоді люди справляють свято на його чи її честь.

Можна уявити це і таким чином: Боги зійшлися довкола вогнища, взялися за руки й ведуть собі хоровод. Чи є в хороводі місце для ієрархії та влади? Думаю, питання риторичне. Хоча лібертаріям, імовірно, ця ситуація нагадала би про вподобане багатьма із них динамічне лідерство. Протиборство в цьому хороводі (Весни та Зими, Перуна та Велеса / Змія, Живи та Мари) носить не онтологічний, а структурний характер. Себто без кожного із цих учасників (і без самого їхнього протиборства) хоровод би просто розсипався. 

Так само це зібрання можна потрактувати як віче Богів. Слов’янському фольклору [VIII] буквально відомі такі образи: наприклад, у всім відомій народній казці «Дванадцять місяців» або колядці «Й а в Лісі, в Лісі, й а в Медоборі» [7], де всі Сьвятії зібралися на застілля, крім одного – власне, Різдва. А в найвідомішій космогонічній колядці, «Ой як то ще було із нащада Світа», сам акт заснування світу постає як результат колегіального консенсусу:

На Явороньку три Синії Птаxи, 

Три Синії Птаxи та Радоньку радять,

Та Радоньку радять, як Світ засновати [13].

Здійснюючи обряди, люди також прагнуть взяти участь у цьому вічі, стати в єдиний хоровод із Богами та предками. Власне, найпоширеніша форма сучасного рідновірського обряду саме так і виглядає: люди стоять довкола вогнища, будучи рівновіддаленими від священного Центру (і рівно наближеними до нього). Жерці, які під час обряду загалом виступають провідниками, виконують такі самі дії, що й кожен його учасник. Зокрема, на рівні з іншими вони передають та приймають жертовну чашу (братину) або ріг, відпивають із неї та проливають напій у вогонь чи на землю [IX]. У тому самому Колі, як вважається, пліч-о-пліч із живими стоять предки та, скажімо, полеглі побратими й посестри.

Повертаючись до Рода / Роду, зауважу й те, що як Боги є його функціональними «масками», так і люди в рідновір’ї можуть виступати «масками» Богів. Найбільш яскраво це проявляється в обрядовому рядженні, відомому багатьом народам: в певні періоди року (у слов’ян це передовсім Різдвяні Святки) людям належить обряджатися в дивовижні й «страшезні» маски, творити всілякі «ритуальні безчинства», що знаменує прорив кордонів між світами, тимчасове вторгнення духів у людський світ. Проте ряджені «позичають» своє тіло не тільки духам, але й Богам. У різних регіонах України аж до нашого часу зберігається звичай на Щедрий вечір «водити Маланку / Козу». Дуже архаїчною (язичницькою без всякого «нео-») видається його форма, збережена в селі Осички на півночі Одещини. Там дорослі чоловіки («дідки») в чудернацьких масках та костюмах, із батогами та еротичним причандаллям, впродовж усього дня водять по хатах хлопчика 6-8 років, одягненого у дівоче вбрання (це типова риса обряду), й той буквально благословляє односельчан на добрий рік [14]. Рідновіри з легкістю інтерпретують це дійство: хлопчик-«Маланка» є, звісно, новонародженим Сонцем-Боженям, що постало (оновилося) за тиждень до того. Подібне втілення Божества у звичайній людині, яка набуває здатності благословляти інших, доволі характерне й для інших календарних обрядів: відомого на Поліссі «водіння Куста» [8]; втілення Ярила [15], Папаруди (Перуниці?) [3, с. 99-100], П’ятниці (Мокоші) [9, с. 632], Русалки [2, с. 500] тощо.

Підкреслю, що у всіх цих випадках потенційно кожна людина може приміряти личину Божества. Сільська громада обирала з-поміж себе людей, які цього конкретного року на день чи кілька днів ставали Ярилом, Перуницею чи Мокошею. Наступного року Божество являло себе вже в іншій людині, й так по черзі.

Однак і поза календарними обрядами Боги повсякчас проявляють себе в нас самих: у любові через нас діє Лада, у прагненні до творчості й облаштування світу – Сварог, у волі до подолання перешкод – Перун, у волі до пізнання – Велес тощо.

Особисто мені ця плинність та взаємозалежність світових форм видається дивовижним одкровенням. Наша душа – симбіоз Богів (і, звісно, нашого «я», куди ж без нього); наше тіло, як переконливо доводять сучасні послідовники Кропоткіна в біології [19], – симбіоз різних мікроорганізмів, без яких життя тіла просто неможливе. Отже, все наше єство є сим-біозом, сим-фонією, син-ергією Богів, предків, оточуючих людей і нашого «я». Лише  Абсолют, чистий Дух, який ми домовилися називати Родом, тотожний самому собі.

Можна поширити це міркування і на те, що нас оточує. Наші простори обжиті множинами духів, наші речі є результатом праці багатьох людей і не-людей (і саме таке ставлення до речей взагалі видається властиво язичницьким). Будучи наділені свободою волі, ми, тим не менше, міцно вплетені у Візерунок Всесвіту. Наші думки, слова і вчинки вільно продовжуються в інших істотах й самі є продовженням свободи цих інших.

  ІІІ

Однією з важливих ознак язичництва, яка споріднює його з лібертарною думкою, є його принципова локальність. Рідновір, як і послідовник будь-якої етнічної релігії, бачить світ живим і одухотвореним. Кожна річка, озеро, гай, діброва, степовий байрак – це окрема громада, спільнота звірів, рослин, комах і духів [X]. Через це капіталістичний погляд на Природу як на ресурс, що слід використати для максимізації прибутку, цілковито несумісний із язичництвом. Як слушно зазначає Кристофер Томпсон у книзі «Язичницький анархізм» [26], промислова вирубка лісів, осушування боліт, розорювання степу під монокультурні поля (байдуже, за вказівкою держави чи з ініціативи спритного підприємця) – все це буквально злочини проти їхніх насельників. Язичники в цьому питанні повністю солідаризуються також і з лібертарним екологічним рухом. Із водяниками та лісовиками, русалками та мавками слід підтримувати добросусідські відносини, дбаючи про чистоту їхніх просторів (і, звісно, не забувати про свого домовичка). Причому, завжди йтиметься про конкретних водяників та лісовиків, русалок та мавок – зрештою, ви ж не підтримуєте зв’язки з усіма Сергіями, де б вони не проживали, тільки через їхнє ім’я. Відносини з духами та не-людськими громадами також локальні, хоча й можуть виходити за межі особистої практики: зазвичай колектив людей випрацьовував способи взаємодії з колективами довкілля.

Рідновір’я в значній мірі ґрунтується на народній традиції, тобто саме таких колективно випрацюваних способах дії, які становили основу культурного життя більшості людей до поширення шкільної освіти й стандартизації всього і вся державою. За рахунок своєї локальності народна традиція також принципово варіативна й плюральна. Власне, тільки у множині своїх варіантів народна традиція й існує. Немає «найбільш правильного» способу колядувати, натомість є певна згода щодо часу та обставин цього дійства, низка мотивів, спільних для колядок в різних регіонах. Немає «найбільш правильного» способу поминати предків, натомість є згода щодо календарних періодів (після Великодня – весняного рівнодення, наприкінці весни, наприкінці жовтня) і радше того, як поминати не варто. Чудовим прикладом варіативності традиції є говірка, діалект, властивий певному краю, групі сіл, мешканцям долини такої-то річки тощо. До епохи романтизму більшість європейських мов, які не мали усталеної писемної практики, існували тільки в формі діалектних континуумів [12, с. 111], сукупності говірок, жодна з яких не була головною.

Культура, заснована на локальній традиції, охоплювала практично всі сфери життя людини й практично не залежала від державної політики чи ринкової кон’юнктури. Думаю, читачам не треба нагадувати, на який фарс і кітч перетворюються народні звичаї, коли їх апропріює держава й перетворює на елемент «національно-патріотичного виховання» або коли вони комерціалізуються й продаються самим нащадкам носіїв цих звичаїв під видом «етно-маркетингу». Самобутні народні звичаї натомість, на мою думку, зберігають підривний потенціал та приховують в собі альтернативні, в тому числі більш вільні, особистісні та егалітарні, форми співжиття [XI].

Язичництво, яке і постало стихійно в результаті колективної духовної творчості (співтворчості з Богами) й подальшої передачі за родовою / племінною / народною традицією, не може мати ортодоксії та уніфікованої догматики. Головні міфи-оповіді в рамках одного мовно-культурного поля (слов’ян, германців, тупі-гуарані) існують так само у варіаціях. Чи повинні в такому разі рідновіри вести суперечки, яким чином їхня релігія описує постання світу: в результаті (само)жертвопринесення Першобожества («Голубина книга»), Божественні Птахи винесли «золотий пісок» з передвічного Моря-Океану (колядка) чи, можливо, Громовержець висік суще ударами блискавками по Першокаменю (білоруський переказ [10, с. 78])? Відповідь однозначна: ні, не повинні. Язичницькі міфи передають людською мовою те, що в принципі невимовне. Образи цих міфів слугують символами та орієнтирами, справжній сенс яких доступний тільки у безпосередньому переживанні під час обряду або духовної практики (важливе уточнення: доступний для кожного, хто внутрішньо готовий).  

Сучасне рідновір’я частково змінило локальний плюралізм (полідоксію) давнього язичництва на плюралізм конфесійний. Слов’янське язичництво сьогодні нараховує з десяток течій та ще більше незалежних громад, які поділяють певні спільні уявлення (і такого спільного між ними більше, ніж вважають деякі релігієзнавці), однак практично всі мають особливості в нюансах віри та проведенні обрядів. Як правило, це не заважає представникам різних течій та громад співпрацювати чи брати участь в обрядах один одного. Цілком імовірно, що подібна ситуація існувала і в давнину, коли який-небудь деревлянин опинявся серед тиверців чи навіть руян. Спроби домовитися про єдиний «символ віри» чи навіть календар свят, які неодноразово мали місце серед українських рідновірів, ні до чого не привели – і причина тому, здається, не стільки в кепській комунікації, скільки у структурній непридатності язичництва до такої уніфікації. Інакше кажучи, на те немає волі Богів.

 

Отак у трьох невеликих розділах я спробував окреслити точки перетину між слов’янським язичництвом (зокрема, у сучасній формі рідновір’я) та лібертарною думкою. Безумовно, цей нарис не можна вважати завершеним та вичерпним. Проте маю надію, що ми із вами, шанований читачу, разом подужали досягти ще не дослідженої, але багатообіцяючої царини. Коротко підсумую, про що був цей текст:

1)   Згідно наявних історичних джерел, відносини між слов’янськими Богами складно представити у формі влади, тим паче державної. Їхні відносини, а також відносини між ними та світом доречно представляти як родові (чи навіть родинні).

2)   Найбільш ємким символом метафізичних відносин у слов’янському язичництві є Коло, віче довкруж священного вогню, в якому беруть участь Боги, люди та інші живі істоти.

3)   Рідновір’ю глибоко чуже капіталістичне ставлення до Природи як до ресурсу, натомість вважається належним підтримувати добросусідські відносини із не-людськими спільнотами своєї місцевості.

4)   Язичництво є принципово локальним, плюральним та недогматичним.

   Список використаної літератури

1.   Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. — К.: Основи, 2000. — 239 с.

2.Виноградова Л.Н. Русалка // Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-и томах. Т. 4. – М.: Международные отношения, 2009. – С. 495-501.

3.   Гейштор А. Слов’янська міфологія. - Київ: Кліо, 2015. - 416 с.

4.   Гельмольд. Славянская хроника. – М.: Издательство АН СССР, 1963. – 300 с.

5.   Долгочуб В. З Богами у серці: Основи українського рідновір’я. – К.: Видавництво Руслана Халікова, 2023. – 288 с.

6.   Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым. – М.: Наука, 1977. – 488 с.

7.   Й а в Лісі в Лісі й а в Медоборі (колядка).

8.   Котяш Л. Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області // Автентична Україна.

9.   Левкиевская Е.Е., Толстая С.М. Параскева Пятница // Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-и томах. Т. 3. – М.: Международные отношения, 2004. – С. 631-633.

10.    Легенды і паданні / склад. М.Я. Грынблат, А.І. Гурскі; рэд. Тома А.С. Фядосік. – Мн.: Навука і тэхніка, 1983. – 544 с.

11.    Лозко Г.С. Коло Свароже: Відроджені традиції. – К.: Аспект-поліграф, 2009. – 222 с.

12.    Мозер М. Українці на шляху до нації з власною мовою: критичні зауваги до історіографії української мови // Україна. Процеси націотворення. – Київ: К.І.С., 2011. – С. 111-123.

13.    Ой як то ще було із Нащада Світа (колядка).

14.    Осичківські Дідки // Одеський обласний центр української культури.

15.   Петрухин В.Я. Ярила // Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-и томах. Т. 5. – М.: Международные отношения, 2012. – С. 637.

16.    Прозоров Л. Боги и касты языческой Руси. Тайны Киевского Пятибожия. — М.: Яуза, Эксмо, 2006. — 320 с.

17.    Поліщук О.С. Поняття вождівства в політичній та економічній антропології // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, серія «Питання політології». – № 1007. – 2012. –С.14-19.

18.    Свод древнейших письменных известий о славянах. Том І (І-VI вв.). – М.: Восточная литература, 1994. – 472 с.

19.    Сидоров С.И. «Взаимная помощь как фактор эволюции»: идеи П.А. Кропоткина в свете современной эволюционной биологии и антропологии // Прямухинские чтения 2015 года. – М.: Регтайм, 2016. – С. 135-145.

20.    Філософський енциклопедичний словник / гол. ред. В.І. Шинкарук. – К.: Абрис, 2002. – 744 с.

21.    Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – 447 с.

22.    Хаким Бей. Тонг. Маленькие радиопроповеди (иммедиатизм) // Хаким Бей. Автономные зоны: Временные и постоянные. – Chaosss Press, 2020. – С. 168-173.

23.    Graeber D., Wengrow D. The Dawn of Everything: A New History of Humanity. – Penguin Books, 2021. – 704 p.

24.    Eliade M. The Myth of the Eternal Return: Cosmos and History. – Princeton: Princeton UP, 1971.

25.    Lovejoy A.O. The Great Chain of Being: A Study of The History of An Idea. –Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1936.

26.    Thompson C.S. Pagan Anarchism. – Gods&Radicals, 2016.


[I] Впливові лібертарні автори Девід Ґребер і Девід Венґров у праці «Світанок всього» (2021 р.) на прикладі багатьох «первісних» суспільств показують, що рівність у північноамериканських гуронів та ірокезів або у малазійських семангів була усвідомленою цінністю. Однак ця рівність не передбачала «урівняйлівки», перетворення людей на взаємозамінні та однакові одиниці. Поширена серед них ідея рівності полягала в усвідомленні самими членами такого суспільства, що вони «повинні бути однаковими – не в усіх відношеннях, оскільки це було б смішно, а в тому, що справді має значення» [23, p. 135], тобто певних, особливо важливих вимірах. Рівність у таких суспільствах радше була ще одним виміром свободи.

[II] Окрім фрагменту «Хроніки» Іоанна Малали, церковнослов’янський переклад якого вміщено до Іпатіївського літопису під 1114 роком і де «цар Гефест» іменується Сварогом, а «його син Сонце, що царствував опісля» – Дажбогом. Середньовічний перекладач просто навів слов’янські «аналоги» до образів Гефеста й Геліоса, однак цей фрагмент не дає підстав робити висновки про «царську» атрибутику слов’янських Богів. Крім того, поза розглядом залишаю сучасну концепцію «п’ятибожжя», в якій на основі самого лише «Володимирового пантеону» 980 року з «Повісті врем’яних літ», а також індійських та кельтських гіпотетичних паралелей розробляється вчення саме про ієрархію між Богами.

[III] Потрібно розуміти, що Прокопій був знайомий із поняттям «демократії», яке сходило до моделі давньогрецького полісу.

[IV] Пор. з відомим виразом із І книги «Політики» Аристотеля: «хто в силу своєї природи, не внаслідок певних обставин, живе поза державою [полісом], – той в розумовому відношенні надлюдина, або нелюд» [1, с. 17].

[V] Складно утриматись від зауваження, що слов’янські Боги, за Гельмольдом, утворюють структуру, відому в антропології під назвою конічного клану – спільноти, яку становлять споріднені генеалогічні лінії, ієрархічно вибудовані за принципом первородства [див., напр., 17, с. 16]. Цілком імовірно, що такий устрій відображав суспільні реалії полабських слов’ян, які на ХІІ століття переживали кризові часи у зв’язку з германським «наступом на схід».

[VI] Або лише князь. Серед науковців і рідновірів існує дискусія щодо цього питання, однак за браком інших випадків вжиття цього виразу навряд чи її вдасться розв’язати однозначно. На даний момент більш поширеною є точка зору, згідно якої Дажбожими внуками у «Слові» називаються всі русичі.

[VII] Відповідно: Акіян-море, кит-риба, Сіонська гора, Єрдань-ріка, кипарис, нагай-птиця, єдиноріг, плакун-трава, Єрусалим.

[VIII] Цікаво, що не тільки слов’янському. Девід Ґребер і Девід Венґров у «Світанку всього» із посиланням на Джона Віллса (Wills) наводять месопотамські уявлення про те, що тамтешні «Божества також збираються на асамблеї, де демонструють свої навички риторики, переконливої мови, логічної аргументації та, інколи, софістики» [23, p. 586]. Німецький філософ Мартин Гайдеґґер в своєму есе «Das Ding» («Річ», 1950 р.) також близько підходить до образу Богів, які зійшлися на тінґ (германське віче) й облаштовують буття через обговорення справді вартісних речей (Dinge, пор. із вѣче - вѣщь) [21, с. 316-326].

[IX] До речі, ця форма слов’янського язичницького обряду буквально засвідчена у вже згаданій «Слов’янській хроніці» Гельмольда [4, с. 129-130].

[X] Якщо винести духів за дужки, для цього навіть існує усталений науковий термін – біогеоценоз.

[XI] Пор. із фрагментом «радіопроповіді» Хакіма Бея (Пітера Лемборна Вілсона): «Чимало вечірок складаються виключно із оглушливої музики та надлишкової випивки – не тому, що це аж так нам подобається, а тому, що Імперія праці нав’язала нам відчуття, буцімто пустий час – це час, витрачений дарма. Ідея присвятити вечірку, наприклад, виготовленню пухових ковдр або співу мадригалів видається безнадійно застарілою. Але для сучасного тонга [так автор метафорично називає анархістську афініті-групу] це буде і необхідністю, і задоволенням – вирвати вільний час зі світу товарів і присвятити його спільній творчості, грі» [22, с. 172].

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Валентин Долгочуб
Валентин Долгочуб@Jjuc8W-kj1QNc1i

2Довгочити
159Перегляди
6Підписники
На Друкарні з 20 вересня 2024

Більше від автора

  • Блискуча ілюзія ніцшеанської утопії

    Недавно прочитав захоплююче есе Хакіма Бея "Ніцшеанський слід". У ньому він описує утопічний експеримент, який розгорнувся на північному сході Румунії (у Добруджі) у 1918-1919 роках.

    Теми цього довгочиту:

    Книги

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: