Недавно прочитав захоплююче есе Хакіма Бея "Ніцшеанський слід". У ньому він описує утопічний експеримент, який розгорнувся на північному сході Румунії (у Добруджі) у 1918-1919 роках.
Нащадок місцевих аристократів (колишнього правлячого роду Маврокордато) разом із друзями-інтелектуалами переховується від Першої світової у власному маєтку в містечку Куманца. У 1918 році його окупує німецька армія. Одразу після Комп'єнського перемир'я, скориставшись розгубленістю німецького гарнізону, гурток аристократів озброює місцеве населення й піднімає путч, отримує контроль над містечком і околицями.
Впродовж року цей гурток намагається створити соціальну утопію, послуговуючись максимами Фрідріха Ніцше. На ділі вони соціалізують землю, виганяють поміщиків і мало втручаються в життя людей, віддаючи перевагу філософським диспутам та любительській археології. Зрештою, увесь гурток вчасно тікає до Туреччини, коли до Куманці підступає румунська армія.
Дивовижна історія, що трохи нагадує авантюру з Фіуме 1919 року. Проблема тільки в тому, що історія, описана Хакімом Беєм, вигадана від початку й до кінця.
По-перше, такого містечка, як Куманца, у Добруджі взагалі не існує. У книзі наводяться карти (скан, на жаль, жахливої якості), однак там, де позначена Куманца, розташовується озеро Leahova Mare, оточене болотистими плавнями національного заповідника Periteașca-Leahova. Там, де ця коса змикається з Чорним морем, є якісь сучасні туристичні будиночки, метеорологічна станція, однак Хакім Бей описує Куманцу як досить велике містечко з розкішною садибою роду Маврокордато, церквою та мечеттю.
По-друге, Хакім Бей стверджує, що переповідає, по суті, єдине джерело - книгу відомого румунського фольклориста Овіда Денсусіану "Hronicul Dobruja". Її начебто порадив йому один румунський поет-емігрант, а інший румунський студент в США переклав її спеціально для нього. Проблема в тому, що навіть румунський ґуґл не знає такої роботи Денсусіану й згадує її лише у зв'язку з цим самим есе! Можливо, румунські емігранти підсунули Бею фальшивий текст, але я скоріше схильний вважати, що американський анархіст сам усе вигадав, бо історія, звісно, не позбавлена таланту і шарму.
Нарешті, в цьому есе згадуються певні "опорні" імена, які підтверджують сумніви у реальності описаних подій. Про головного героя - Георгіу ІІІ Маврокордато - ґуґл також не знає, хоча я не заглиблювався, бо і так все ясно. Єдиним джерелом про "ніцшеанську республіку" в Куманці, окрім вигаданого тексту Денсусіану, Бей називає твір якогось Адріана Вільньова (Adrien Villeneuve) "Perles d`Orient". Вільньов нібито був "ліваком і мандрівним педерастом", другом Андре Жида, і відвідав Куманцу в розпал соціального експерименту. Знову ж таки, інтернету про такий твір і такого автора нічого не відомо.
А далі - просто пєсня. Одним із членів гуртка він називає караїма Калеба Афендопуло, який насправді жив наприкінці XV - на початку XVI ст. (дати різняться) і дійсно був видатним караїмським інтелектуалом. Бей же пише, що Калеб жив в Одесі й у 1914 (!) році познайомився там із Нестором Махном. Це просто epic fail, адже будь-кому, хто бодай якось знайомий із біографією Батьки, відомо, що на той момент Нестор сидів у московській Бутирці, а в Одесі його хіба що судили у 1910-му.
В якості противника ніцшеанців-заколотників Хакім Бей змальовує такого собі Іоанна Каподистрію, буцімто голову православної громади Куманці, священника. Насправді ж людина з таким іменем була першим правителем незалежної Греції у 1827-1831 роках.
Складається враження, що Хакім Бей скористався печерним орієнталізмом американських читачів, для яких що Добруджа, що Карабах, що Чуйська долина - це все одно, що верхів'я Нілу: дикі землі, заселені незрозумілими людьми, чарівниками й антиподами WASP. Він взяв декілька історичних імен, які асоціюються із приблизно тим регіоном й дав їх своїм персонажам. Проблеми починаються, коли читач точно знає прибутковий дім родини Маврокордато в Одесі й бував поблизу Periteașca-Leahova (відносно недалеко, у 30 км, розташовувалась Задунайська Січ!). Неозброєним оком можна побачити, що Бей припускається чудернацьких етнологічних помилок: він на повному серйозі населяє "Куманцу" печенігами та куманами, тобто половцями (майже як путін у відомому інтерв'ю); згадує, що "Україна колись носила назву Куманії", а Київ заснували хозари (тут явний слід Пріцака); явно перебільшує турецькі та грецькі впливи у Добруджі початку ХХ століття. Дивовижно, але справжнє населення отих плавнів - румуни-валахи, задунайські козаки й старообрядці-липовани - повністю випадають з його розповіді!
Ніцшеанська утопія сповнена саме тими смислами та ідеями, які найбільше до вподоби самому Хакіму Бею (адже у старого Фрідріха можна подибати багато чого): космополітизм, аристократизм, свободолюбство, антихристиянство, естетство, неприязнь до насильства, тяга до ісламської містики (і таку окрему цитату Ніцше він наводить) і антично-ренесансні орієнтири. Автору не відмовиш у таланті, тож читати це все дійсно захопливо, але також і неймовірно дотепно, коли починаєш розуміти, що все це - постмодерністська фальшивка.
Хакім Бей, поза сумнівом, не дурень, просто він був любителем провокаційних перформансів і чудернацьких утопій. Трохи більше про цього дивного автора, який поєднав традиціоналізм Генона (радше Анрі Корбена) із містичним анархізмом та анархо-індивідуалізмом Штірнера, я ще напишу.
