✍️22 липня Верховна Рада прийняла закон №4555 (законопроєкт №12414), який у той же день підписав Президент Володимир Зеленський. Цей закон де-факто позбавляє Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП) незалежності та робить їх повністю підпорядкованими Генеральному прокурору, якого призначає Президент.
✊Прийняття цього закону спровокувало стихійні масові протести в різних містах України. Люди вимагають скасувати цей закон і повернути НАБУ і САП відняту автономію.
❓У чому ж полягає проблема цього закону? Чому люди протестують? Чи дійсно ці інституції були автономними та ефективними у боротьбі з корупцією? І чи справді проблему корупції можна вирішити простим створенням незалежних антикорупційних установ? Які уроки мають винести анархісти з протестів?
🔗Колектив журналу підготував новий матеріал, в якому ми спробуємо відповісти на ці питання. Приємного ознайомлення!
Ми невеличкий колектив і вдячні будь-якій підтримці, тож якщо ти хочеш допомогти, див. за посиланням «Як підтримати проєкт?»
22 липня Верховна Рада прийняла закон №4555 (законопроєкт №12414), який у той же день підписав Президент Володимир Зеленський. Цей закон де-факто позбавляє Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП) незалежності та робить їх повністю підпорядкованими Генеральному прокурору, якого призначає Президент. Прийняття цього закону спровокувало стихійні масові протести в різних містах України. Люди вимагають скасувати цей закон і повернути НАБУ і САП відняту автономію.
У чому ж полягає проблема цього закону? Чому люди протестують? Чи дійсно ці інституції були автономними та ефективними у боротьбі з корупцією? І чи справді проблему корупції можна вирішити простим створенням незалежних антикорупційних установ? Які уроки мають винести анархісти з протестів? У нашому матеріалі ми спробуємо відповісти на ці питання.
I. НАБУ і САП: чому їх називають «незалежними органами».
Що таке взагалі НАБУ і САП? Це правоохоронні органи, створені для боротьби з корупцією топ-чиновників у 2015 році: перший займається досудовим розслідуванням, другий супроводжує справи в судах. Діяльність цих органів регулюється двома законами: «Про Національне антикорупційне бюро України» та «Про прокуратуру». Згідно з законодавством, їхня юридична специфіка полягає в трьох аспектах:
їхнє керівництво призначається лише за результатами відкритого конкурсу, який проводиться комісією, що наполовину складається з осіб, запропонованих міжнародними та іноземними організаціями;
аудит і контроль цих органів регулярно здійснюють комісії, які так само наполовину складаються з міжнародних експертів;
широка автономія від Генерального прокурора та уряду, які хоч і призначають керівників цих відомств, але до прийняття закону №4555 не могли впливати на їхню роботу. Зокрема, хоча НАБУ і є формально органом центральної виконавчої влади, акти уряду на нього не поширюються, а нормативні акти НАБУ не вимагають державної реєстрації в Міністерстві юстиції. Саме відомство має право без будь-яких погоджень з урядом затверджувати положення про структурні підрозділи, посадові інструкції.
Також варто додати, що в НАБУ є рада громадського контролю, куди за результатами відкритого конкурсу входять 15 представників від громадських організацій. У 2017 році склад Ради обирався рейтинговим інтернет-голосуванням.
Ця специфіка відрізняє НАБУ та САП від Міністерства внутрішніх справ, СБУ та Генеральної прокуратури, керівництво яких призначається просто рішенням парламенту, та ДБР, керівництво якого призначається Президентом за конкурсом, в якому немає міжнародних експертів. В умовах української політичної системи така організаційна специфіка робила їх досить автономними від топ-чиновників, народних депутатів, справи щодо корупції яких НАБУ та САП мали право вилучати в інших правоохоронних органів. Однак варто зазначити, що, попри широку автономію, НАБУ має і обмежену юрисдикцію: наприклад, воно розслідує нецільове використання бюджетних коштів, які нанесли збитки лише на суму, що перевищує 1 514 000 грн, а також зловживання владою та службовим становищем, що спричинило матеріальну шкоду лише на суму, що перевищує 151 400 грн. У купі з Вищим антикорупційним судом (ВАКС), який судить лише топ-чиновників, НАБУ та САП — це частина де-факто системи правосуддя «для владної еліти», яка надає топ-чиновникам сильні гарантії, що розслідування над ними не буде політичною розправою над ними з боку їхніх конкурентів. Не зайвим буде додати, що правоохоронна система «для звичайних громадян» як раз не містить таких запобіжників, як контроль міжнародних експертів над призначенням керівників та аудит роботи відомств.
ІІ. Чому люди протестують проти закону №4555 (законопроєкту №12414)?
Закон №4555 фактично позбавляє антикорупційні органи незалежності і підпорядковує їх Генеральному прокурору. Сам закон був прийнятий після того, як НАБУ вручило підозру колишньому міністру з питань національної єдності Чернишову, куму Зеленського, після чого почалася боротьба інших силових структур проти НАБУ. Так, після зміни уряду 17 липня і першого судового засідання щодо справи Чернишова 27 червня, СБУ та ДБР провели масові обшуки та заарештували низку правоохоронців НАБУ та прокурорів САП і заявили про наявність «російських агентів» у цих структурах 21 липня. Крім того, попри результати відкритого конкурсу, Кабінет міністрів 7 липня відмовився призначити голову Бюро економічної безпеки (ще одного правоохоронного органу, створеного за моделлю НАБУ для розслідування економічних злочинів), що розкритикували антикорупційні організації.
Також варто згадати про те, що 11 липня стало відомо про обшуки у Віталія Шабуніна — громадянського активіста та голови «Центру протидії корупції». ДБР повідомило йому про підозру в ухиленні від військової служби. 15 липня над ним відбувався суд, під час якого Шабуніну обрали запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання із терміном дії до 20 серпня. Враховуючи участь Шабуніна в антикорупційній діяльності, громадськість сприйняла цю історію як репресії проти незалежних борців із корупцією.
У контексті цих подій багато людей сприйняли прийняття закону як акт нейтралізації реальної інституційної боротьби проти корупції, спробою завадити правоохоронним органам викрити корупційність ближнього кола Президента та депутатів провладної партії «Слуга народу».
Чи не ключову роль у тому, що протести стали такими масовими, зіграла соціальна тривога щодо надмірної концентрації влади навколо Офісу президента (ОП) та страх, що дії влади можуть зруйнувати євроінтеграційний процес. На думку Михайла Ткача, журналіста «Української правди», та народного депутата від партії «Голос» Ярослава Железняка, за прийняттям закону стояв голова ОП Андрій Єрмак. Цю людину журналісти часто називають «сірим кардиналом» української політики і звинувачують в тіньовому управління країною.
III. Що не так зі законом №4555 (законопроєктом №12414)?
Своє рішення щодо прийняття закону Президент пояснив боротьбою з «російським впливом» та затягненням антикорупційних справ. Проте ця аргументація дуже слабка. Елементарно, згідно з цим законом, тепер лише Генеральний прокурор може вручати підозри, тобто щоб когось спіймати, треба чекати на рішення від однієї людини на всю країну. Це призводить до абсурдної централізації, коли люди, які мають достатньо компетенції та інформації для прийняття рішення, позбавлені повноважень ці рішення приймати, тому що їх може приймати лише одна людина, яка при цьому суттєво відірвана від контексту проведення розслідувань і не займається безпосередньо ними. У той же час генеральний прокурор отримує доступ до всіх справ НАБУ, а це означає, що достатньо отримати доступ до його кореспонденції, і вся «інформація з обмеженим доступом», про яку так переживає СБУ, може опинитися не в тих руках.
Централізація прийняття рішень і зберігання даних ніколи не були ефективними та безпечними. У цьому випадку НАБУ і САП стають менш мобільними у своїй діяльності, що значно знижує ефективність їхньої діяльності. Це вже не кажучи про ризики відвертого саботажу їхніх розслідувань з боку Генерального прокурору, якщо ці розслідування перейдуть дорогу «не тим людям».
Окремо викликає обурення, що такий чутливий для громадськості закон був прийнятий без обговорень з представниками громадянського суспільства та з порушеннями регламенту Верховної Ради.
IV. Чи вирішує відновлення автономії НАБУ та САП проблему корупції? Як краще боротися з корупцією? Анархістський погляд.
Думки щодо того, як вирішити проблему корупції, різняться. Із цієї причини наведемо декілька думок членів редакції журналу «Низовина»:
Артем Ремізовський: я вважаю, що причиною топ-корупції є передусім надмірна кількість повноважень і концентрація фінансових ресурсів у руках парламенту, уряду та Президента. Якби більшість податків залишалося на місцевому рівні, а не йшло в центр, зловживання урядовців би не приносили стільки шкоди, як зараз. Існування НАБУ — це передусім спосіб амортизувати цю централізовану систему, підвищити її легітимність: не просто так юрисдикція НАБУ обмежена чиновниками категорії «А». Але якщо ми хочемо, щоб чиновники категорії «А» крали менше, треба передусім обмежити їхню владу.
Єдиний спосіб реально боротися із корупційними ризиками — це громадський контроль. Суди, міжнародні організації — це професійна бюрократія, яка де-факто непідзвітна громадянам, які платять їм зарплату та яка так чи інакше зацікавлена в підтримці державних монополій та у захисті владного статус-кво. Загалом, треба розуміти, що корупція — це передусім симптом, побочка монополістичного капіталізму, який різними «чесними» і «законними» схемами спричиняє куди більше нещасть. Для НАБУ може бути неприйнятним, що Чернишов краде грощі, але при цьому вони не будуть боротися із тим, що умовна держава роздає тендери якимось крупним компаніям у межах «Великого будівництва», оскільки вони діють «за законом».
Проте на національному рівні всебічний громадський контроль — це складне завдання. Що мені не подобається в поточних протестах, так це те, що по великому рахунку як все вирішувалося, так все і вирішується в Києві. Люди можуть виходити масово і в Одесі, і у Львові, але влада реагує переважно лише тоді, коли щось відбувається в Києві. Саме тому буде кращим варіантом, щоб якомога більше питань, особливо фінансових, вирішувалося на місцевому рівні. Так буде ліпше просто з тієї причини, що на місцях це вирішувати і контролювати легше. Хоча, що стосується національного рівня, то в нас вже є багато ГО, які на цьому рівні достатньо ефективно «піднімають кіпіш».
Денис Хромий: одним із рішень подолання корупції могла б бути розбудова громадянського суспільства у вигляді численних рад на основі прямої демократії та системи делегатів з імперативним мандатом. Ці численні ради могли би займатися вивченням потреб мешканців різних населених пунктів, визначати можливу кількість коштів, які ці мешканців готові виділити на задоволення своїх потреб, і розподіляти ці кошти по відповідним суспільним структурам. Подібне могло би виглядати наступним чином: формується асамблея жителів населеного пункту, які на локальних зборах вирішують скільки вони можуть і бажають виділити коштів і на що саме. Ради з інших міст проводять такий ж збір і визначають суму і потреби. Потім ці суми та потреби складаються на регіональному рівні. Із регіональних даних про суми та потреби громад складається рівень всієї країни. Після цього локальні збори обирають зі своїх міських рад делегатів, які складуть виконавчий комітет, який повинен буде втілити на технічному рівні рішення федерації рад, і відзвітувати про це перед міськими зборами. У разі невиконання вони можуть бути миттєво відкликані з посади і залучені до розслідування про розкрадання майна. Однак щоб цього запобігти, варто вибирати делегатів із свого оточення, а також забезпечувати їх гідною зарплатою, щоб бідність як фактор не впливав на бажання збагачуватися. Крім цього, делегати не повинні мати недоторканності, уся інформація, де вони проживають, теж повинна бути відома учасникам локальних зборів. Це стосується і законопроєктів.
Подібна ідея організації фінансування називається «партисипативним бюджетуванням». У деякому вигляді партисипативне бюджетування вже сьогодні втілюється в деяких країнах Європи та містах України, тому це не зовсім «далека утопія». Однак цю практику залучення народу потрібно вивчати та доводити до свого логічного кінця, оскільки процент залученості жителів у рішення щодо бюджету залишається наразі невеликим. Необхідно, щоб тенденція до децентралізації та самоврядування була поглиблена настільки, щоб місцеві жителі могли спільно визначати та контролювати фінансування всієї соціальної інфраструктури. Інструментом такого демократичного планування могли би стати самоврядні ради споживачів і виробників та спілки цих рад, які, ґрунтуючись на принципах прямої демократії, взаємодопомоги та піклування про добробут один одного, поступово витісняли би державних бюрократів і приватних власників з економічних процесів. Реалізація такого народовладдя зрештою може наблизити Україну до стану суспільних відносин, за яких відсутні ієрархічні відносини, а отже й чинники виникнення корупції.
У підсумку: якщо перенести прийняття рішень із відірваного від більшості населення центру (уряду, парламенту тощо) на місцевий рівень у вигляді самоврядних міських рад, то основним суб’єктом прийняття рішень стане народ, чию долю буде вирішувати саме він, а не орган, що стоїть над ним і нехтує його схваленням і інтересами. Виконання рішень міських рад буде відповідальністю обраних на локальному рівні та постійно підзвітних радам комітетів, які у будь-який момент можуть бути відкликані та переобрані, що виключає можливість суттєвих корупційних зловживань з їхнього боку, оскільки вони будуть позбавлені монополії на прийняття рішень. Переорієнтування економіки через розвиток виробничо-споживчих кооперативів на безпосереднє задоволення потреб дозволить згодом подолати бажання використовувати свою посаду задля особистого збагачення, причиною якого є ріст недоступності до матеріальних і духовних благ і боротьба за цей доступ.
V. Хід протестів та участь анархістів (станом на 26.07).
Самі протести, попри те, що почались після закликів відомих блогерів, військових та антикорупційних організацій, не були ними організовані і почались доволі стихійно. На національному рівні протести намагається координувати Українська студентська ліга, альянс студентських парламентів, які оголошують дати та місце зустрічі в різних містах, але самі, як правило, не виступають організаторами.
У Києві, який став епіцентром протестного руху, створення координаційного чату, комунікацію з поліцією, медиками та підтримку порядку ініціювали дві жінки — Зіна та Софія, які не належать до жодних організацій. Їм у цьому допомагає спільнота випускників і студентів Києво-Могилянської академії, Київської школи економіки та інших столичних університетів. Попри участь у київських протестах різних і конкуруючих між собою політичних молодіжних організацій (лібертаріанці з «Українських студентів за свободу», активісти широколівої «Прямої дії» та «Соціального руху», ультраправі з «Правої молоді»), їхня власна ідеологічна повістка взагалі не домінує і тоне в загальному потоці. Загалом у Києві організатори намагаються уникнути афіліації з кимось та закликів до зміни влади: учасників попереджають про заборону використання символіки організацій та те, що основна мета акції — скасування закону, а не зміна влади. Деяких політиків (Віталія Кличка, Марію Безуглу) протестувальники освистали та виганяли.
Схожа ситуація в Луцьку, де протести ініціювали місцеві урбаністи. Проте в інших містах роль політичних організацій вище. У Львові протести ініціювали «Українські студенти за свободу», а широколіва студентська профспілка «Пряма дія» створила власний чат для координації. У Тернополі, за деякими джерелами, ініціаторами виступила «Права молодь».
Анархісти долучаються до протестів невеликими групами, намагаються допомагати в координації протестів. Низка організацій та активістів («Чорний стяг», «Чорнозем», окремі члени «Прямої дії») приходили на протести з анархістською символікою, чорними прапорами та намагалися просувати лібертарні лозунги: «Ви нам корупцію, ми вам – революцію», «Нахуй владу», «Ми тут влада», «Влада радам, а не бюрократам», «Депутати паразити не дають народу жити», виступають з промовами біля мікрофону. Як і у випадку з вищезгаданими групами, вони теж губляться в загальній масі людей.
VI. Висновки. Які уроки мають винести анархісти з протестів? Думки членів редакції.
Як можна помітити з вищенаписаного, хоча анархісти швидко мобілізувалися на протести, їхній голос і повістка потонули в натовпі. Важко оцінити наскільки анархісти впливають на поточні протести, але цей вплив не можна назвати переломним. Для того, щоб із часом досягти корінних змін і поглибити зрештою рефлексію та вимоги людей стосовно існуючих у суспільстві проблем, потрібні певні принципи та підходи. Якими вони можуть бути — це відкрите питання. Ось, що з цього приводу думають члени нашої журналу:
Денис Хромий: на мою думку, людям, які ідейно притримуються або симпатизують лібертарним ідеалам, варто створювати свої специфічні ініціативи (організації, журнали, кооперативи, бібліотеки, освітні простори тощо), щоб акумулювати теоретичні та практичні знання. Одночасно з тим анархістам варто брати активну участь у стихійних протестах, страйках, правозахисних організаціях, профспілках і загалом у діяльності масових народних рухів із метою допомагати їм у боротьбі та налагодженні самоорганізації. Роль цих активістів буде полягати не в тому, щоб стати «авангардом» цих рухів і підкорити їх власним інтересам, а у тому, щоб сприяти розвитку структур самоврядування поза анархістського руху на базі об’єднань людей навколо своїх повсякденних проблем, пов’язаних з роботою, культурою, навчанням, життям міста тощо. Як писав анархіст Ерріко Малатеста: «Ми повинні діяти всередині народних рухів, щоб вони не обмежувалися і не були спотворені виключно вимогами невеликих покращень можливих у капіталістичній системі, і прагнути спонукати їх служити для підготовки повної та радикальної зміни нашого суспільства… ми повинні ініціювати та підтримувати всі можливі рухи, які ведуть до ослаблення влади уряду та капіталістів та підвищення морального рівня та матеріального становища народу».
Такий підхід називається «організаційним дуалізмом», який передбачає залучення анархістів одночасно до спеціальних анархістських організацій і масових народних рухів і ініціатив. В історії діяльності анархістів таких прикладів була купа. Якщо брати нещодавній приклад, то можна згадати протести в Білорусі в 2020-му році. Хоча контекст цих протестів інший, але вони так само були масовими стихійними протестами народу, участь в яких взяли білоруські анархісти. Білоруські анархісти на той момент мали власні організації, у рамках яких вони накопичували досвід. Цей досвід вони потім застосували для допомоги протестуючим у боротьбі та самоорганізації: розповідали їм як користуватися барикадами, допомагали організовувати дворові асамблеї, вчили робити зціплення у натовпі, ознайомлювали з концепцією консенсусу. У майбутніх протестах українські анархісти могли би пробувати подібне ж. Чи використовувати анархістську символіку під час такого проникнення — це залежить від контексту. Якщо у людей вона не викликає обурення, тоді можна. Якщо ж викликає, тоді, на мою думку, не варто її використовувати, оскільки основна мета — це структурний ріст протесту, а не хизування символами.
Втілюючи такий підхід, варто не забувати: головна ціль — це сприяння розбудові структур самоврядування поза анархістським рухом на базі широких об’єднань людей за спільними інтересами і проблемами. Допомога у цьому — одна із цеглин у побудові безвладного майбутнього.
Вітя: я вважаю, що позбавлення незалежності НАБУ і САП стали останньою краплею для громадян, оскільки наїзди на антикорупціонерів — це послідовна політика влади, котра яскраво проявилася в останні місяці. Також цілком можливо, що якби люди не вийшли, а Зеленський не дав задню і не запропонував новий законопроєкт, який повертає незалежність НАБУ і САП, влада й далі і ще нахабніше почала би душити громадянське суспільство й незалежні органи. Мені сподобалось, що цього разу мало анархістів говорили, що «на протесті ліберали і повістка ліберальна, тому ми не будемо виходити». По факту, так і є. Але в ліберальній державі анархістам легше діяти і просто жити, ніж в авторитарній. Тому заходи, які послаблюють центральну владу, необхідно підтримувати.
Курт: на мій погляд, цей протест є важливим кроком вперед для українського суспільства та анархістів. Це додатковий досвід у самоорганізації для тих, хто був на інших народних акціях, протестах і революціях, і новий досвід для тих, кому подібне у новинку. Незважаючи на певні недоліки поточного протестного руху, а саме зосередженість лише на вимозі повернення автономії НАБУ і САП, відсутності у багатьох людей розуміння принципу, за яким вони діють, що планують робити далі, та ідеологічного окрасу, він все таки слугує безцінним досвідом для сучасної української молоді. Люди навчилися спрямовувати власне незадоволенння конкретною владою у правильному напрямку, що відкриває можливості для широких просвітницьких робіт із протестувальниками, що в свою чергу дозволить показати для бунтівних настроїв новий шлях: протест проти принципу влади загалом і боротьбу за втілення власних органів самоврядування та самоконтролю.
Цей протест спрямовано проти концентрації влади в руках еліти, але він не має під собою конструктивної мети, тобто не зачіпає питання альтернативних варіантів вирішення проблеми і не відкриває шлях до повної децентралізації політичної та економічної влади. Але в будь-якому разі я сподіваюся на те, що подібні протести не будуть поодинокими випадками, а зрештою стануть спланованими діями, що спрямовані не тільки проти свавілля діючої верхівки, але й проти самого існування верхів.
Артем Ремізовський: можливо, когось ця думка зачепить, але лівим треба менше думати про те, як «пропихнути свою повістку» і вписати себе в «список учасників революції», а більше слухати і питати чого хочуть люди, як вони бачать вихід зі ситуації і просто їм допомагати з банальними речами, як-от з водою, медичною допомогою, координацією людей тощо. У цілому, коли я особисто чув лозунги накшталт «Банду геть», у мене це викликало смішні емоції, оскільки за такими гаслами не було ні конкретного плану дій, ні як такої масової підтримки цього плану, ні організації, яка би цей план могла втілити. Якби в Києві раптом почався штурм Офісу президента, це б просто завершилось трагедією через паніку в натовпі, через що потім люди ще три місяці боялися би підійти до Банкової ближче, ніж на два кілометри.
Хоча люди й вийшли боротися через тотальну недовіру до влади, вони вийшли саме через конкретну проблему. Якщо вони вважають, що цю проблему можна вирішити законом, а влада готова піти законним шляхом, тоді влада не стане ускладнювати ситуацію (як було під час Євромайдану). За таких умов досить логічно, що люди не хотітимуть революції, особливо якщо говорити про сьогоднішний контекст, коли в суспільстві панує соціальна тривога через війну.
Автори: Денис Хромий, Артем Ремізовський, Вітя, Курт.
Редактори: Дарк, Денис Хромий, Вітя.
