Оригінальний допис опублікований 27 травня 2023 року
У рамках щорічного сезону асигнувань у Вашингтоні, дебати про подальшу фінансову підтримку Америки для захисту України від Росії-окупанта будуть запеклими. Деякі республіканці висловлюють заперечення через наш державний борг, що стрімко зростає, а також через страхи повторення розтрати коштів платників податків, витрачених чи вкрадених в Афганістані та Іраку протягом останніх двох десятиліть.
Але окрім занепокоєнь через фіскальну обачність, дехто з правих також плекає давню прихильність до того, що вони бачать бастіоном «традиційних цінностей» в росії. Понад десять років Владімір Путін широко використовував публічні форуми для того, щоб маскуватися під союзника соціал-консерваторів по обидва боки Атлантичного океану.
Не купуйтеся на це. Це старий риторичний прийом, який століттями використовувався російськими імперськими, радянськими та сучасними лідерами, а зараз використовується для того, щоб обдурити західних консерваторів і ввести їх в апатичне затишшя. Похмурий стан сучасного російського суспільства спростовує кремлівські наративи.
У 1851 році французький історик Жюль Мішле зауважив, що найбільшою російською загрозою для Європи є її пропаганда, і ця думка заслуговує на увагу, враховуючи недалеку в часі поразку Москви від наполеонівських армій. Мішле описав російські меседжі для європейських еліт як засіб, що сіє сумніви і розгубленість, спотворюючи західні ідеали, присвячені служінню пригнобленим і свободі людства. Мішле писав: «Вчора вона [російська пропаганда] говорила нам: Я - християнство; завтра вона скаже нам: Я - соціалізм».
Починаючи з 19-го століття, царі, комісари і президенти, як хамелеони, намагалися прийняти кольори моменту, будь то націоналізм, панславізм, соціалізм/комунізм, а тепер і соціальний консерватизм. Мета завжди полягає в тому, щоб нейтралізувати тих, хто мав би бути найбільш ефективним у протистоянні одвічним колоніальним амбіціям російських еліт. Не випадково СРСР був «союзом» «республік».
Сучасна росія підкреслює порожнечу новітньої ідеологічної пози Москви. Незважаючи на масове, підтримуване державою будівництво церков, відвідуваність росіянами залишається жахливо низькою, на рівні 1 відсотка. Домашнє насильство над російськими жінками є епідемією. Хоча споживання алкоголю нібито зменшилося з 15,76 літрів на рік на душу населення у 2011 році, державні звіти про зниження до 10,5 літрів до 2019 року викликають сумніви. Ці хвороби навряд чи свідчать про перемогу путінського соціального порядку денного.
Але прагнення росії до розширення свого панування залишається незмінним з часів останніх царів. Двоякий експорт Москвою комуністичної ідеології для служіння її незмінним імперіалістичним цілям не був винятком у 20-му столітті. Незалежно від того Романових, Радянська чи Федеративна Росія, російським modus operandi залишалася територіальна експансія.
Росією керувала низка аморальних абсолютистів, кожен з яких прагнув накопичити владу за рахунок своїх сусідів, включаючи Польщу, країни Балтії, Кавказу та Україну. Весь цей час Кремль намагався маніпулювати західними державами за допомогою ідеологічних хитрувань.
Цитуючи листування між британським лордом Пальмерстоном і міністром закордонних справ лордом Кларендоном у 1853 році, політика російського уряду завжди полягала в тому, щоб «просувати свої зазіхання так швидко і так далеко, як дозволяла йому апатія або нестача стійкості інших урядів, але завжди зупинятися і відступати при зустрічі рішучого опору, а потім чекати наступної сприятливої нагоди, щоб зробити ще один стрибок на намічену ним жертву».
Звучить знайомо? Ця схема повторюється від Балтики до Чорного моря вже сотні років.
Кремль не турбується про своїх людей; швидше правлячі в нім автократи історично прагнуть зберегти державу за будь-яку ціну. І як наслідок, авторитарна Росія продовжуватиме лишатися загрозою для американської, трансатлантичної та глобальної безпеки протягом наступних десятиліть. Це Мордор для нашого Ширу. Тим, що колись вважали, що Захід може «змусити» Росію приєднатися до США в нашому конфлікті з Китаєм, котрий насувається, потрібно поглянути на поведінку Кремля в історичному аспекті. Немає жодних доказів того, що Росія, яка не бажає примиритися зі своєю історією незліченних злочинів проти сусідніх народів, піде на користь трансатлантичному альянсу демократій - якраз навпаки.
Росіяни повинні відповісти за свої численні злочини. Хорошим початком могло б стати публічне визнання, подібне до того, яке зробив канцлер Німеччини Віллі Брандт, коли у 1970 році мужньо став на коліно перед пам'ятником на честь жертв Варшавського гетто. Але судячи зі схваленої Путіним пропаганди шовіністичних міфів у засобах масової інформації, які є наповненням і освітніх підручників, росіяни залишаються замкненими в низхідній спіралі дезінформації, заперечення, віктимності та подальшої ізоляції.
Допоки росіяни не визнають свої незліченні злочини протягом історії, політика західних лідерів справа і зліва повинна полягати у відновленні політики стримування, яка добре служила США і нашим союзникам протягом минулого століття. У цей момент борці за свободу України не лише захищають десятки мільйонів невинних людей в переважно греко-католицькій і православній християнській державі, вони виснажують криваву колоніальну імперію.
Голосне чи тихе, але схвалення нібито соціального консерватизму Путіна не захищає ні американців, чи наші інтереси, ні інтереси наших союзників. Що відповідає нашим інтересам, так це надання українцям того, що потрібно для перемоги у війні заради всіх нас.
Переклад Данила Стаценка
