Як виявилось я на рідкість фартовий. Справді. Як і багатьох людей мене мобілізували коли я вийшов з дому і, як і багатьох, в надто не вдалий момент мого життя. У моєї дівчини, а тепер вже і дружини були проблеми і як ніколи їй тоді треба була підтримка. В цілому навіть тут я намагаюсь її оказувати, в міру можливого, але це не те про що хотів сказати, тому в деталі вдаватися не буду.
Так власне чому ж я фартовий? По класичному сценарію згідно влк я кіборг-убивця і взагалі майже термінатор, зоча насправді у мене цілий вогон проблем зі здоров'ям, особливо з ногами, що практично дорівнювало б при потраплянні в піхоту смерті. Але мені дуже пощастило навіть при таких розкладах потрапити на позицію діловода в далеко не найгірший підрозділ Х. Без блата, переведень і інших плясок- просто через рекрутінг в самому тцк. Так що мені гріх жалітися на моє становище. Ризиків тут теж своїх достатньо - я далеко не в Закарпатті, просто на відтяжці від лбз. Паперова бюракратична машина теж потребує людей і як мені казав знайомий що давно в армії “людина яка знає ворд та ексель місце собі знайде”, а при тому що я працював в айті це не проблема.
Я не вважаю що я взагалі маю хоч якесь право ставити в один ряд те що я напишу з проблемами піхоти, дронщіків, мінометників, артелірістів та інших людей, які боронять Україну від ворога безпосередніми діями - це непорівнювані речі і я просто з жиру бішусь, просто треба десь виговоритись і вирішив чому б не тут.
Мене не так давно мобілізували і я намагалася максимально триматися і гнав від себе погані думки але сьогодні щось накрило.
Мені страшно. Страшно не від вибухів, до них звикаєш досить швидко і хоча страх смерті під час чергового нальоту нікуди не дівається, я і на цівілці ставився до цього філософськи. Страшно не від того що мене перекинуть в піхоту, хоча такий ризик завжди є, але будемо рішати проблеми по мірі їх появи, поки ніби таких ознак немає.
Мені страшно через те що я почуваю себе тут зайвим і страшно на роки застрягти в цьому “зайвому” положенні. Я ніколи особливо не любив людей та й друзів у мене завжди було в край мало і мені так було комфортно - краще пара людей але таких які дійсно твої. В армії ясно такої можливості нема. Ти живеш з купою людей з якими в цивільному житті ти б ніколи не товаришував. Мені не цікавий спорт, машини або риболовля. Це не означає що я тільки пив пиво у вільний час - я досить непогано розбираюсь у старому кінематографі, я люблю читати, дещо розбираюсь у мистецтві і можу прочитати лекцію про те чому Київ забудовано не правильно. І зараз я ловлю собі на думці що я тут абсолютно чужий. Дивно - місце де я живу наповнене людьми а ніколи не почував себе так самотньо.
Переважно якщо я тут щось і кажу то це смалток на злобу дня, і хоча мене переповнюють емоції часто тут нема людей з якими я хотів би цим поділитися. Я дійсно відчуваю що буду тут таким же зайвим і чужим як зараз так і через кілька років. Бо мені не хочеться вчитися водити і не подобається сама ця ідея. Бо мені начхати чи виграв Усік у якогось там кік боксера. Бо я не збираюсь їздити з кимось на риболовлю і так далі, і так далі, і так далі.
Ще раз - я розумію що сам факт того що я ще живий і не сиджу на нулі в бліндажах - це джекпот і якщо це прочитає хтось з піхоти то має повне право це зміцнювати і думати “ну давай поміняємось”. Просто треба було десь виписатися
