Автор: Стас Козлюк (Замаханий Репортер)
За вчора на банку моєму колезі Максу Соловйову наскирдували 15к, за що вам дуже вдячний. Але треба ще 145к, тому буду вас задовбувать трохи. А зараз обіцяна історія. Тред довгий, з фото. Тому готуйтесь.
Здається, це було 30 березня 2023-го. Ми з колегою @liganded приїхали на Харківщину трохи попрацювати на деокупованих територіях і нарешті написать текст про радіотелескоп (ви його вже бачили). Але працювати цілий тиждень, тож тре шукать теми. Наприклад, про мертвих окупантів.
В місцевому Медіахабі нам одразу пропонують телефон Антона. Кажуть, військовий, хороший хлопець, з ним цікаво працювати і він загалом робить корисні речі. Ну, бо він відкопує із української землі росіян, які лишилися тут після контрнаступу. На фото він крайній праворуч.
Зустрічаємося з Антоном і його командою на WOG на виїзді з Харкова. Тою, що дорогою на Чугуїв. Берем каву, хотдоги, трохи говорим за жизнь. Антон пояснює, що не так часто їздить працювати. Бо, по-перше, не завжди є виклики. По-друге, не завжди є гроші на паливо і ремонт корча.
Власне, ініціатива працювала під крилом Управління J9 Генштабу. Був номер телефону, на який можна було подзвонити і сказати, що у тебе в городі росіяни забули своїх і воно воняє. Після цього приїжджала команда копачів, які витягали мертвих іванів з землі і везли їх на склад.
Коротше, допили ми каву і поїхали на першу точку. Що я вам хочу одразу сказать: їздить за військовими корчами те ще задоволення. Бо пан Антон втопив педальку і улетів вперед десь на швидкості 150+. А у мене водійське тимчасове, мені можна максимум 70 їздити)
За годину долетіли до Балаклії. З моменту, коли був там востаннє, а це було в часи вибухів на складах, стало гірше. Ну бо не буває так, що російська окупація йшла комусь на користь. Пойобані дороги, пойобані будинки, уламки спалених машин.
Виїхали ми в якесь поле з посадкою. Тисячі їх в тих краях, направду. Антон запаркував авто прямо посеред сільської дороги і пішов десь в дерева. Вернувся хвилин за 5. Каже, шукав місце, яке їм потрібно. Бо хуй ти серед тих однакових полів і дерев одразу зрозумієш, куди тобі.
Залишки веселої команди копачів, а це хлопець у спортивних штанах (можливо, його звали Тьома, але це не точно) і дівчина з довгим волоссям (не пам’ятаю її ім’я, але то не важливо), яке вибивалося з-під шапки. Антон з Тьомою забрали лопати й пішли вздовж посадки. Ми – за ними.
Якщо спочатку виникали сумніви, чи правильно ми приїхали, то метрів за 5 вони зникли. Бо мертвий окупант, який перезимував під Балаклією, трохи смердів. Здивувало насправді, що хтось знайшов час, аби зарити його. Тьома вдягнув рукавички, схопився за лопату і почав відкидати землю.
Чим більше він махав лопатою, тим більше смерділо. Хвилин за 15 з-під землі вже було видно прогнилий бушлат. Загалом же могила була неглибока, менше метра. Здається, мертвого просто прикидали землею, аби собаки не одразу найшли.
Антон з Тьомою схопили бушлат за бари й потягли на себе. І от, із землі виліз мертвий окупант. Хоча з людського лишилися лише загальні обриси. І то, підозрюю, завдяки одягу, який тримав зогниле тіло купи. Найбільш стійким, на диво, виявилося взуття 45 розміру.
В тіла, здається, не було рук і половини голови. Загалом, копачі народ веселий, тож одразу прозвали його «Едвард руки-ножиці». Перед тим у них був «Улыбчивый Джоні». Навіть знати не хочу, чому саме так. Але такі імена отримують не всі. Лише ті окупанти, які запам’яталися.
Тьома поліз перевіряти кишені. Всередині був паспорт громадянина України. З фото на нас дивився доволі симпатичний чоловік: різкі й виразні скули, чорні брови й таке ж чорне волосся. В якийсь момент здалося, що це брат Кіліана Мерфі. Серйозно.
Там же знайшли й інші документи. Військовий квиток, виданий в «ЛНР». Папірець з попереднього місця роботи, однієї з лікарень Луганська. Якщо йому вірити, то чоловік працював там прибиральником. На кілька секунд ми замовкаємо. Лише вітер шумить.
І ти думаєш: «Як і нахуя він тут опинився?» Пригнали його силою чи він був ідейним борцем за рускій мір? Чи відчував він сумніви? Жаль? Чи хотів втекти? Здатися ЗСУ? Вже не дізнаємось. Тьома викопує з ями верхню частину черепа, закурює. Йде в пікап за пакетами.
Тіло грузять у пакет, потім в іще один, якщо перший порветься. Туди ж кладуть документи й особисті речі, які знайшли: годинник і листівку з молитвою. Все це закидають у пікап. Знов курим. Антон пояснює, що тіл багато. І вони отруюють землю. Тож їх треба викопувати.
Далі їдем по місцевих селах. Лопати й труп у мішку весело підстрибують на вибоїнах. Роблять це доволі часто, бо асфальту під колесами майже не лишилося. У мене в авто грає Жадан. Бо кого ще слухати, як не батька-Пророка, коли ти на Харківщині.
В момент, коли з колонок чути «кінчай перекур, у нас є жмур», починаю нервово сміятися. Чорний мішок і лопати підстрибують в такт Жадану. «Саме пора виносити жмура, квасять роботяги, ридає дітвора» – роблю музику гучніше. Так якось спокійніше, чи шо.
Так добираємося до магазину в центрі села за півгодини дороги від Балаклії. До нас підходять двоє місцевих. Вони сьогодні нас водять по ямах, в яких імовірно лежать мертві окупанти. А може й не лежать. Поки не розриєш - не дізнаєшся, що всередині. Бо хрестів ніхто тут не ставив.
Заходим на чийсь город. Тьома, щойно глянувши на яму, розчаровано каже, що трупів тут нема. Все вирили до нас. Місцеві не вірять, просять перевірити. Тьома перевіряє. На глибині у 1,5 метри знаходить гумові рукавички. Від їхніх конкурентів. З «Чорного тюльпана», здається.
Місцеві одразу згадують, що недавно хтось приїжджав і вже тут рив. Антон дивиться матом. Бо пиздувать сотню кілометрів, бо хтось забув, що труп уже вирили – таке собі задоволення. А ще цікаво, що по кольору рукавичок вони визначають, хто тут копав.
Взагалі дивно. Ніколи не думав, що хтось може конкурувати одне з одним за вириті трупи росіян. А он воно як буває. Ходим по селу годину. Трупів нема. Друга яма виявляється чимось подібним до льожки снайпера: неглибока, але так, щоб тіло було на рівні із землею.
Остання точка – дамба, де в росіян була база. Дорога там одна, через заміноване поле. Місцеві якось буденно розповідають, що росіяни під час відступу накидали мін. І пелюсток теж. На них регулярно підриваються. Місцеві зокрема. Бо ніхто не слухає саперів.
Бо тре сіять городи, нема часу ждать саперів (с) Тож регулярно як когось не уб’є, то стопу відірве. А як не відірве – то сильно покалічить. На дамбі срач і хаос. І блядські упаковки з-під їх сухпаїв. Вони ними територію мітять чи шо?!
Під ногами валяються особисті речі русні, які не встигли розтягнути: футболки про бухло, протигази, іржаві ріжки до автоматів. Вервечкою ідем через поле, роздивляючись під ноги. Бо хуй його зна, що у тій траві лежить. Наприклад – вже неробочі пелюстки.
Тьома – попереду. Антон каже, що він колись вчив саперну справу, тож хай іде першим. Ми не сперечаємося. Доходимо до чергової ями. Тьома знову розчарований. Тіла нема, це чергова льожка. А навколо нас блядські міни. І якийсь шмат російської… та хуй його зна чого.
З поля йдемо на російські позиції. Нас оточує хтонічна безодня російського побуту: порвані штани, побиті чашки з цицьками і цитатами про бухло, брудні тєльнікі. Погнилі газети з пропагандою. Вкрадені тренажери. Вкрадені стільці. Вкрадене взуття.
Антон знаходить кілька гільз від арти, забирає їх із собою. Каже, можна віддати волонтерам, ті продадуть на аукціоні і в результаті так можна заробить грошей на ремонт корча. Сутеніє. В окопах, які півроку простояли, не так багато цікавого, насправді. Хіба що мішечок про Губаху.
Сутеніє. Оскільки о такій порі лазить по темних окопах, в яких чорт зна що може лежать, ідея так собі, вирішуємо іти до машин. І господи боже ж ти мій, як я радів асфальту. Це так офігезно бачити, що у тебе під ногами)
Тьома закидає гільзи в пікап, на чорний пакет з тілом. Щоб «почесний пасажир нікуди дорогою не втік» (с) І вже так ми всі пиздуєм на Харків. Наступного дня ми потрапили на «склад» - холодильник, де зберігали вириті тіла. Здається, їх було більше 400.
Костянтин, якого відкопали, був 402-м. Хоч це і холодильник, але сморід добротний. Ще й під ногами якийсь мокрий картон. І ти знати не хочеш, що це за підмерзла жижа по всій підлозі. Тіла іноді міняють. Але не так часто, як хотілося б. Бо саме так наших загиблих і вертають.
Отака історія вам. Не репортажна взагалі. Ну, бо репортаж був би сильно гарнішим. Але то все давно було, деталі позабувалися. Тому є отакий суб’єктивний тред. Кидайте грошів Максу на FPV. А я подумаю, що б вам ще розказать. Банка тут: http://send.monobank.ua/jar/6Fb3iEw8G
