Ольбія (Щаслива)

На початку коронавірусу я переїхала з Києва в щойно куплений старенький дім під стінами античного міста Ольбії, на березі Дніпро-Бузького лиману. Ольвія, в античному прочитанні Ольбія (“Щаслива”), - це портал у давно минулий час. Тут - розкішна антична натура на ранковому боці високого берегового схилу. Тут - лиманний простір до Гіпполаєвого мису (суч. мис Станіслав) і далі до Ахіллового Бігу (зараз Тендрівська коса), а ще поодаль простягається та зливається з небом Понт Евксинський (Чорне море)... І магія ночей повня… І безмісячних, зіркових - також… І зачарована тиша… Насторожені вуха Пана… Тут античні молекули усюди - в землі, воді, у повітрі, у полинній гіркоті вітру, у сонячних та місячних променях, у рослинах, тваринах, в людях… Так, в цьому просторі є щось таємниче, дотичне з Вічністю, зіткане з найлегших миттєвостей. І саме тут вловлюєш свою мить на шкалі Хроноса, і це викликає солодке та гостре відчуття  безповоротності своїх повсякденних дрібниць, але і відчуваєш брилу Часу як нерозривну хронологію сутності. Бо у вічності хронологія втрачає сенс. У Вічності усе й усі перебувають в одному часовому вимірі - явь сьогодення та 2500-річна давнина. Наразі тут інший етнос. А їх прах, об’єднавшись із землею, став нею. Їх душі літають над їх землею - над нашою землею, торкаються наших душ. Не дарма кажуть: Ольвія - це стан душі…