Як дизайнер, який займається брендингом, я маю вміти робити усе: фотографувати, писати, дизайнити, знімати, вигадувати, бачити, підбирати, виокремлювати, підкреслювати і таке інше.
Одна із задач при розробці брендингу – це копірайт навколо назв.
Моя перша робота була пов’язана з маркетингом, створенням рекламних кампаній для діджитал-продуктів у вебі, тому мені багато доводилось не лише робити самих рекламних зображень, а й писати для них теглайни.
Я це люблю, мене дійсно цікавить література, лінгвістика і гра словами.
ШІ не з’явився вчора, більш того, він з’явився навіть не рік тому.
Chat-GPT для дизайнерів раніше існував у вигляді вебсайтів, що генерували так звані Риба-Тексти. Це був дуже помічний інструмент, коли треба зробити дизайн, на якому запланований текст, але самого тексту немає або він буде змінюватись.
Риба-текстери генерували потрібну кількість абзаців тексту, які можна було підставити у розроблений шаблон, щоб перевірити чи вдало підібрана пара або набір шрифтів.
У 2013-14 роках набув популярності профіль в Інстраграмі, який називався Ілона Маск. Його вів ШІ. Усі фото там були типу від дівчини, що має обличчя Ілона Маска. Тексти були абсурдні, часто беззмістовні, але зберігали вірну граматичну структуру.
У Владислава була безмозка безкоштовна пизда з Тіндера по імені Настя SMM-ниця. Ми тоді ще не були знайомі, але я все одно не можу йому її пробачити.
Він наклацав її в Tinder (припускаю, що це правда) і вона прийшла до нього в заклад випити кави і познайомитись. Я не знаю як далі склались їхні стосунки і я не знаю чому саме вони склались. Інакше як пиздоглазим пустотілим ожирівшим огризком людини я її не називаю, бо вона на 100% відповідає моєму визначенню.
Владислав не лише дозволив їй фотографувати себе в чулку і виставляти ці відео в ТікТок від профіля кав’ярні, він ще й вирішив промоутувати подрушку Насті SMM – Дєвачьку-Таргетолога.
Я працювала в маркетингу, я знаю що це таке, у тому числі реклама у соцмережах. Крім того мені пощастило мати робочий мозок (бог памог) і я дуже посередньо знаю англійську мову. Дєвочька приходила налаштовувати ТАРГЕТ в ТікТоці.
Китайців 2 мільярди. ТікТок – це китайська соцмережа. Українців будемо вважати 47 мільйонів. З них користувачами ТікТока – ну хай вже припустимо їх реально багато – є 10 мільйонів. Із цих 10 мільйонів потенційними клієнтами Fedchuk_kava є, зважаючи на кількість жителів Києва, розташування, місткість та години роботи Федчука, НЕВІДОМЕ число.
ТАРГЕТ – це noun, іменник, відповідає на питання ЩО. ЩО – це Федчук. Налаштувати Федчука? Він налаштований.
Перше питання до Владислава: Ти ТУПОЙ? Буратіно
Ми періодично перетинались з Настею у Федчука в закладі і вона швидко зрозуміла, що вона – гандонка, а я там головна. Через це я їй не сподобалась. Вона не сподобалась мені тим, що я не сприймаю тупих ожирілих осіб, які забагато про себе думають і дуже впевнені у своїй ахуєнності. Раніше це називалось ЧСВ – чувство собственного величия.
Настя любить сиропи, цукор і каву на безлактозному. Напевно тому у неї жирні квадратні руки-лопати з нігтями мужика зі столярної майстерні. Те саме ЧСВ, її вроджена або надана папінькой впевненість, спонукає її пихати свої необманікюрені ковші у фотографії кав’ярні, ще й з чашкою кави.
Мені хочеться блювати від цього видовища.
Якби це був чоловік, який робить такі фото і виставляє їх з метою промоушену, я б напевно ще могла це зрозуміти, бо це інша категорія, інша історія та інший контекст.
Але асоціативний зв’язок їжа-дорого-дєвочька-секс в сумі, при перемноженні, при діленні та усіх інших математичних розрахункових та підрахункових операціях ніяк не дає РУКИ НАСТІ SMM.
Одного разу вона зміряла мене презирливим поглядом з голови до ніг і у зворотньому напрямку. Я сказала Владиславові: вона ще раз так на мене подивиться, я їй в’їбу.
Після того я з нею жодного разу не зустрілась в кав’ярні і взагалі ніде не перетиналась. Владислав, напевно, дуже старався.
Владислав Федчук, мій шлюбний муж, крім того, що їздив погулять по необ’ятной Расіє, він ще й закінчив якісь спеціалізовані курси по поглибленому вивченню літературної української мови, включаючи вимову, звуки. Можна сказати, що grammar-nazi в нашій сім’ї – це він.
Чому сам Google на мапах означує заклади, де продають каву, як кав’ярні? Caviar – це ікра. Так, кав’ярні, напевно колись теж існували в Україні, бо бутерброди з ікрою під шампусік – це стандартний приблатненний закусон СРСР-а. Але ж ну слово, що походить від кави – це, напевно, кава_рня?
Це не я така розумна, я очікувала такого розуму від свого чоловіка. Я курсів не закінчувала з вивчення мови і взагалі завжди розмовляла російською, читала і писала російською, бо у нас вдома домашньою мовою була 90% саме російська.
Моя мама з села, з колишнього хутора Романівка. Її перша мова – українська, і щоб вивчити російську, їй довелось околачіваться в кругах богатих і знамєнітих. Вона казала, що у неї була подруга, від якої вона вивчила круту на той час форму російської мови.
Про каварню я прочитала у книжці. Є писемне джерело, яке дає коректне визначення…Куди тулити кафе? Кафе походить від cafe – Coffee. Мені здається у цій кавовій хмарі є питання, що потребують точної однозначної відповіді та уніфікації.
Хоч як би презирливо я не ставилась до кави як напою, до «кавової культури», але я дуже поважаю Владиславові руки чарівника. Він вміє робити смак, і мені усе одно, що він обирає своїм коронним інгредієнтом.
Крім того, коли я росла, у нас вдома завжди була і кава, і чай, і я звикла до певної ритуалізації споживання цих продуктів. Кава у нас була у зернах, пила її переважно моя мама вранці під сигаретку.
Вона могла випити половину чашки і лишити на столі надворі. І допивати її по ковтку впродовж дня вже холодну. Вона ніколи не додавала в неї цукор, лише інколи молоко, а варила завжди у турці.
Молола зерна вона у кавомолці і намелена кава під заварювана була завжди тільки в кавомолці. Ніхто не намелював усі зерна одразу.
Є дві страшні історії, які я дізналась від своїх родичів.
Моя бабушка розповідала мені, що в неї була знайома, яка померла від розрива сечового міхура. Я не знаю чи це можливо справді. Це сталось не через побиття або випадкову травму, а від того, що вона довго терпіла.
Вони начебто разом працювали у полі, і коли йшли додому їх на дорозі підібрала машина, щоб підвезти. Та знайома бабушки чомусь не попісяла у полі, і соромилась повідомити водія про те, що їй дуже треба.
Моя мама в юнацтві грала у волейбол, навчалась у спортивній школі. У неї в команді була дівчинка, яка на тренуванні чи підчас гри впала і здерла виступаючу родимку. Це спровокувало у неї появу ракової пухлини, яка призвела, зрештою, до смерті.
У мене є декілька таких родимок на видних місцях тіла, де їх не складно зачепити. Крім того, що я усе життя боюсь їх здерти, я ще й стараюсь сильно не світити на них активним сонцем на пляжі і завжди мажусь СПФ-ом типу 50.
Найдовше я терпіла до туалету 12 чи 14 годин. Я не люблю громадські вбиральні, бо я не знаю якої зарази там можна підхопити, але іноді дійсно доводиться користуватись. Того разу я їхала з одного міста в інше сидячим потягом Інтерсіті.
Щоб дістатись з мого дому до з/д вокзалу тоді мені потрібно було не менше години, ще і з запасом, щоб не запізнитись і не провтикати потяг. Я забула попісяти вдома.
Півтори години до потяга, потім 6-7-8 годин дороги, потім треба було дістатись із міста у містечко (із з/д вокзалу до автостанції, дочекатись автобуса, ~2 години автобусом), а там ще до орендованого помешкання. На мені був рюкзак із речима для відпочинку. Я не користуюсь чемоданами, завжди з рюкзаком.
Я пережила усі стадії бажання від «я відчуваю, що варто було б попісяти», «зараз я опісяю собі штанці», «шлунок зменшився, щоб помістити наповнений сечовий міхур», «здається я перехотіла» до «можливо у найближчі 15 хвилин я помру від розриву сечового міхура».
Я намагаюсь більше цей досвід не повторювати, але завдяки ньому я знаю, що можу терпіти достатньо довго.
Як я дізналась, що Марина не вміє готувати яйця та інші побічні знахідки.
Марина була моєю подругою з роботи. Я не помилилась і не хотіла сказати «колегою». Так, ми працювали разом, але наші стосунки склались саме як щиро дружні. У нас було багато спільного, у нас обох було специфічне почуття гумору і нам завжди було що обговорити, навіть тоді, коли теми для розмов ми діставали з повітря.
Марина була заміжня, я – ні.
Одного разу я, вона та інші наші друзі-колеги зібрались на кальян у районі метро Палац Спорту. Ми з нею сиділи подалі від центру тусовки, бо я не найпалкіший курець кальяну, а вона просто зі мною поруч.
Якимось чином ми з нею в розмові вийшли на птаха Ківі. Вона спитала: «Так у них же волохаті яйця, ні?». Я заволала на увесь кальян-бар, бо нічого смішного я не чула в житті.
Як яйця можуть бути волохаті? Пташині яйця! Вони ж у шкаралупі! Я трошки заспокоїлась і ми відкрили сторінку у Вікіпедії про пташку Ківі, щоб перевіритись разом.
2023 року ми вирішили разом поїхати на наукову конференцію Inscience у Києві. До того я жодного разу не бувала на подібних заходах, хоча ми з нею обидві працювали у маркетинг-відділі і були тими, хто організовує конференції. Я не бувала саме на наукових конференціях, у мене не було жодних упереджень, але і не було очікувань.
Це було влітку, сама конференція проходила в гольф-клубі на Оболоні.
Ми з нею працювали в хорошій компанії, в якій робочі корпоративи проходили у місцях типу Equides Club, а конференції та заходи, які ми організовували відбувались в Депо, Парковий або ParkInn, тому ми пішли туди не заради відвідування самої локації.
Ми пройшлись набережною від храму з золотими куполами. Я не знаю, що то за церква, а Марина там, як виявилось, бувала.
Вона розповідала, що до підліткового віку мама таскала її з собою по храмах і змушувала вчити Біблію та молитись, тому вона була у багатьох районах Києва і відчуває ностальнігічні почуття до певних локацій, як-от та сама набережна, якою ми прогулювались.
Я не пам’ятаю чому, але ми не дуже спішили на початок дня, і прийшли в зал посередині одного з виступів. Ми прослухали приблизно дві з половиною доповіді-лекції із запитаннями від аудиторії в кінці, і пішли дивитись на виставку науково-технічних розробок.
З тих виступів, що ми прослухали, я запам’ятала лише один: про Чорне море. Я слухала його, бо мені здавалось, що там несеться якась дурня, що на місці того моря зараз чорна калюжа мазуту, бруду і радіоактивних хімічних відходів, і що уся ця смішна вигадка, яку говорила лекторка, до реальності не має і не може мати жодного відношення.
У залі з «науково-технічними розробками» цікавою здалася лише одна, і то, скоріше через її автора. Я не пам’ятаю суті, я запам’ятала, що у того чоловіка – він був у віці, але не старий – на столику були розкладені якісь кольорові картки і коли він розповідав про свій проєкт, здавалось, що він фокусник-ілюзіоніст. Це було цікаво, і залишило враження.
Потім ми оглянули книжки, які продавались внизу перед входом-виходом і пішли сидіти назовні. Я змогла стриматись, щоб нічого не купити, і мені здавалось ми добре провели час, сидячи на пуфіках на газоні без науково-лекційного супроводу.
Вже аж коли ми йшли назад до метро тією самою набережною повз пляжі, Марина сказала мені: «Кстаті! Я нарешті знайшла рецепт Клопотенка, за яким вдалось зробити яєчню!». Вона переповіла мені рецепт і поділилась тим, що у неї ніколи не виходить(-ло) приготувати таку яєчню чи омлет, який вона хоче у своїй уяві.
Знайшла книжку про Київ. Видання 1976-го року. Мені здається, чи я правильно впізнаю кружок-розв’язку на Леся Курбаса? Біля кінотеатру Лейпциг.
У мене давно заготовлений заголовок до допису на той день, коли нарешті відкинеться нинішній мер Києва і місто як від помаху чарівної палички очиститься від #малих-бізнесов у фанерних будках.
Я напишу МЕР ПОМЕР.
Зараз я рідко малюю, але інколи роблю це, щоб перевірити себе, чи не забула як це правильно робиться.
Не можу сказати, що я сильно задоволена собою, бо я переміряла пропорцію, і воно і так видно, що я неправильно змалювала маску. Потім я ненавиджу видрочувати зелень, і помазала те листя як курка лапою.
У нас в універі була літня практика, нам доводилось виходити на пленери і малювати акварелі дерев та кущів у парках. Спосіб убити свої очі і мозок одночасто номер 247-18-99: подивитись на зелень і спробувати змалювати УСІ відтінки зеленого, які є навколо, та ще й так, щоб вони не переворились на бруд, на кашу, відрізнялись одне від одного, і загалом буяли буйством, навіть якщо в реальності вони просто зелені і відтінки їхньої зелені не пасують одне одному (погано дивляться, коли стоять поруч).
У мене погано виходило і я цього не люблю.
Лише один раз у житті таке бачила: гусіні паразитують на якомусь дереві. Не зрозуміла, що це за рослина: чи вишня, чи слива, чи абрикоса, чи горіх.
У мене були стосунки з одруженим. Він був старший за мене на 9 років. Ми багато спілкувались і він якось пожалівся мені, що хоче завести кота, бо у нього ніколи не було кота, а він хоче кота. Я відповіла, що якщо треба, значить треба. Він взяв з притулку котеня.
Я знаю, що коргі – це штучно виведена порода. Більш того, мені не дуже хочеться уявляти до яких дій вдаються тваринні селекціонери, щоб виводити породи тварин із короткими лапами. Я знаю, що існують такси, я не знаю чи такса теж штучно виведена. Якщо так, тоді це питання адресоване ще й тим, хто виводив такс.
Очевидно, що тіло коргі непропорційне і природа наврядчи наділила би собаку такими непропорційно короткими лапами, вони ж просто заважають пересуватись.
Я би із задоволенням протестувала ще якісь мильниці Canon та ще якісь інші фотоапарати. Я знаю, що принципової різниці немає, якщо це близькі хронологічно моделі.
Хотіла поміняти свій 700D на щось типу 1000D, бо моєму не вистачає світлочутливості, а знімати на довгій витримці я не люблю і не хочу.
Крім того я продала кітовий об’єктив 18-55, а він мені дуже подобався.
Чому не продають їх у популярних магазинах техніки? Мені здається фотіки починаючи з 2000х ціною від 500грн розходились би як гарячі пиріжки.
Щоб дістати той об’єктив мені довелось знайти його в інтернеті, що він взагалі існує, а потім їхати на якусь околицю в кабінет, де усе завалене технікою, а продавець – ФОП.
ФОП з фототехнікою – це не магазин фототехніки, я вже не можу.
Якби я могла, я б усіх ФОП-магазинів пообносила. І цього конретного теж, але там броньовані двері.
У мене був типу ширококутний об’єктив радянський, я не пам’ятаю чий саме. Він був не дуже. В сенсі нинішні ширіки усі дають фішай, а той був…Сіруватий, мені здавалось.
Цього року ми з пупсіком-мужем народили жука Саурона (хлопчика) для мого мужа, і жучиню Брошку (дєвочьку) для мене. Це жуки-рогачі.
Не знаю який у них цикл життя і розмноження, але це перший рік за мої 5 років життя на ВДНГ, коли цих жуків понавилазило і їх вже жменями подавило машинами і велосипедами. Не вірю, що таких красунчиків цілеспрямовано давлять ногами.
Я так зрозуміла вони не сильно орієнтуються у просторі, бо жук загубився в арці багатоповерхівки, а жучиня повзла по пішохідній доріжці у напрямку від лісу, а не до лісу.
Жук доволі вправний, швидко пересуває лапками і його клешні йому не сильно заважають. Я не зрозуміла як вони їми користуються, крім як для двобоїв із іншими самцями. У Крошки-Брошки теж є маленькі клешні, вона їми пальців мені не прикусує. Жук стискав пальця, коли я підсувала до рогів, але не боляче. Здається, що сильно він стиснути не може.
Жук показав мені крильця; летить воно дуже незграбно і коли летить – це ДУЖЕ страшно виглядає. Я мозком розумію, що він не отруйний і вкусити не може, але воно ну таке блять жирножужжаче і криволетяче…Наврядчи він народився у природі для того, щоб літати, але Вікіпедія каже, що вони можуть перелітати на відстані до 3-х кілометрів. Не знаю як в місті це можливо, воно летить навмання.
Але вони гарні і дуже приємні на дотик і рухаються як розумні істоти. Я зачарована.
Жук показався 15.06.26, а жучиня 13.07.26
Мене одночасно смішить і дратує мода на незрозумілого походження іноземні продукти типу грибів Шиїтаке.
Я – людина, яка п’є комбучу. Комбуча – це типу дріжджі, типу грибок-пліснява. В комбучі мене все влаштовує, я її не боюсь і навпаки є впевненим адептом kombucha-culture.
Але гриби Шиїтаке…
Мені здається це паразитичні гриби-вішанки, які зі старих дерев поспилювати. В найкращому випадку.
Такими темпами скоро почнемо заварювати листя омели і їсти вовчі ягоди.
У мене амбівалентне ставлення до тачил, я у цьому сама себе погано розумію: з одного боку я не хочу бути водієм і не бачу користі від автомобіля у власності. По-перше, це додаткові витрати, по-друге, це постійний головний біль, і по-третє, на це потрібний час, щодня. З іншого боку, я хотіла б мати мінімум дві машини, і крім того розглядаю такі, що вигідно підкреслили б красу мого красунчика Владислава О. Федчука.
При цьому мене подразнює кількість машин на дорогах і я ненавиджу безлад, створений пердунами в сидіння. Водійські посвідчення купили мінімум двоє моїх подруг, саме купили після того, як провалили двічи або тричі практичний екзамен з водіння. Я навіть знаю ціну: 12 000грн у 2023 році. Я розумію, що ціна, скоріше за все, варіантивна, but still.
Убогі дешмані і тупа бидлота наставляють свої відра по усіх узбіччях. Машину даже купілі, а гаражика нєт. У деяких людей є гаражі…Інші купують паркомісця на закритих паркінгах, де їхнє гівно приховане від очей та рук перехожих. Але інші 99,9% даунів просто сруть де бачать.
Крім того мені незрозуміло, чому в країні існує таке явище як Авторіа чи Авіто, де можна купити розйобану вхлам машину з Америки. Тобто її зібрали в Америці, там об’їздили, роз’їбали і продають. Тобто воно буде плисти на кораблі та/або летітиме літаком, проїде усю Європу…
У мого брата була машина. Вона була застрахована. Він потрапив в автоаварію, і його повідомили, що машина відновленню не підлягає. Оце – те, що мається на увазі, коли продається биток з USA. Напевно там дорого утилізувати залізо, а наші довбойоби купують.
Ладно купують, споживач – це істота романтичного складу, але чому в країні дозволено завозити сміття? У нас країна-сміттєзвалище чи країна-сміттєпереробний-завод? Якщо друге, чому тоді сміття багато і воно постійно валяється під ногами?
Існує ж виробник. Можна купити тачку з салону у виробника. У здоровому суспільстві до виробника в салон виробника можна було б звернутись і по тачку старих моделей. Скоріше за все, виробник би мав бути відповідальним за собою ж насране залізяччя.
У мене такі самі претензії і до брендових магазинів одягу та взуття. По-перше в нашій країні їх як таких не існує, по-друге, чому я маю довго-довго накручувати Владиславове волосся собі на пальчика, щоб вмовити його підняти старі зв’язки та знайомих з Адідаса, щоб дістати мені пару кросівок, яка мені потрібна?
Я б хотіла робити це без пупсіка, просто звернувшись у магазин. Якщо ви бренд, чому ви не пропонуєте сервіс?
При тому, що я любила розповідати вірші і інколи в школі виступала на сцені, я завжди дуже боялась, що мене викличуть на сцену для асистування у фокусі в Цирку, наприклад. Я просто не можу згадати інших місць, де таке могло б відбутись. Точно пам’ятаю, що завжди про себе думала «аби не мене» і намагалась виглядати якомога непримітніше.
Як мінімум щороку бабушка возила мене у Цирк. У нас в Ірпіні також сезонно встановлювали Шапіто, але я не пам’ятаю чи відвідувала його.
Ми з бабушкою Галиною Сильвестрівною також бували у Музеї Води, Музеї Мініатюр (де підкована блоха в експозиції), в Природничому Музеї, в Музеї Ханенків, в Музеї Однієї Вулиці на Андріївському Узвозі.
2011 чи 2012 року в Києві проходила виставка «Таємниці Тіла». Я не знаю чи перший то був раз, для мене він був точно перший.
Ми пішли туди разом з братом.
Я не зрозуміла мети та сенсу цієї виставки, хоча було цікаво і мені сподобалось.
Суть виставки: там купа муміфікованих(забальзамованих) тіл, порізаних на різні частини у різних форматах. Тіло порізане на тонкі слайси, окремо тіло з м’язів, окремо шкіра. Усі тіла людські і наскільки я зрозуміла це типу пожертви добровольців. Типу як в СРСР-і були люди, які «завєщалі своє тіло науці».
Приблизно у той самий період я з подругою вперше і востаннє побувала в Пінчук Артцентрі. Там тоді проходила виставка-перформанс якогось японського автора, і він там був присутній. Суть його перформансу полягала у тому, що він з якоїсь пушки стріляв червоними заповненими фарбою кулями у біле тло і вони об нього лопались і лишали бризки. Можливо не зовсім так, але щось подібне там відбувалось.
На другому поверсі була виставка макетів-мініатюр якихось архітектурних споруд. Це мені було не цікаво і не вразило, бо такого усюди достатньо…
На третьому поверсі була довга біла зала з широкими колонами, обліпленими білою глиною впізнаваних форм. Це були типу какашки. Кожна колона була обліплена гівном певної визначеної форми.
Після цього видовища я в Пінчук ні ногою.
Тоді ж, це 2011 рік, я вперше побувала на рок-концерті. В Києві виступали Scorpions із турне, що мало назву The Final Tour. Типу це прощальний, після якого вони вже не виступатимуть.
Вони виступали кожного наступного року ще років 7 підряд після того.
У 2012 я пішла з братом на Depeche Mode на стадіоні Олімпійський у другу фанзону. Мені усе подобалось, я знала всі пісні, а мій брат вийшов на другій чи третій пісні і ми зустрілись вже після концерту. Він пішов поїсти супчику в знайомому ресторані.
По-моєму він тоді був за кермом, тож я схильна вірити у те, що так воно і було. Можливо він посидів в стрипусі, вона там за рогом.
Російські серіали, які мені довелось побачити по телебаченню і я їх подивилась:
Бедная Настя, Не родись красивой, Моя прекрасная няня, Улицы разбитых фонарей, Кадетство, Мастер и Маргарита, Котовский, Ликвидация.
Ранєток я не дивилась, бо була крута дєвочька і слухала Bullet for My Valentine, тож це було неканонічно для мого стилю звертати увагу на таких пусєй як Ранєткі.
Серіал «Свати» з’явився тоді, коли я вже не дивилась телевізор взагалі і мене б не підвели до його перегляду примусом.
По 1+1 крутили «Lie to me», де Тім Рот грає спеціаліста по брехні, який визначає її по мікровиразах обличчя. Це серіал, який з’явився за мотивами науково-популярно-навчальної книжки Пола Екмана.
По-перше мені подобається Тім Рот, я дивилась багато фільмів із ним, у тому числі непопулярних. По-друге, я не зупинилась на перегляді серіалу і почитала книжку. Тоді її у нас в магазинах не було, я скачала з інтернета.
У мене був Kindle, планшет для електронних книжок. У моєї моделі був дуже специфічний екран. Він не підсвічувався взагалі, тобто в темряві не світився. Але це точно був екран, бо він вмикався і вимикався. Коли на ньому з’являвся текст книжки, саме текст, а не зображення, то літери наче були трошки об’ємні і виступали за поверхню.
Для читання це було неймовірно зручно. Той екран, крім того, був сенсорним, і можна було виділяти частини тексту, щоб позначити, зберегти, перекласти або знайти інформацію по слову або назві в інтернеті.
Цей Kindle мав доступ до інтернету.
Мені доводилось завантажувати книжки з сайту Flibusta.net, і я намагалась конвертувати книжки з усіх форматів у .mobi
Я досі зберігаю папку із завантаженими для кіндла книжками, хоч сам кіндл в мене чомусь заглох. Можливо я вирішила, що вже достатньо ним накористувалась…Якщо так, я точно була неправа.
Коли вчилась в художці – це з 14 років до вступу в універ – мені доводилось кататись на вул. Симиренко на маршрутці #510. Поки я в ній тряслась дорогою туди та назад, я прочитала «Марія Антуанетта» Стефана Цвейга.
Я була в захваті від цієї історії. Саме книжка мене наче надихнула, складно пояснити.
Я подивилась кіно «Парфумер», це теж було десь у тому ж віці. Мене так зачарував Гренуй і усе, що я побачила, що мені захотілось додати емоційного напиху собі, затримати відчуття і я завантажила собі на кіндл книгу «Парфумер».
Прочиталась вона за півтора дня. На другий день я годин 6 не виходила з кімнати, не вставала з ліжка, бо хотіла дочитати і мені подобалось, я не хотіла перериватись. Книжка справила на мене сильніше враження, ніж кіно, бо вона відрізнялась і була повнішою.
Я спробувала одразу ж після прочитання знову подивитись кіно, напевно, щоб вже просто оргазмувати, бо яскраве зображення точно подразнює мозок.
І я розчарувалась.
Подивитись кіно після книжки – неможлио. Я лише почала і кинула, бо відчула, що кіно зараз зруйнує моє перше від нього враження.
Наркоманія по книжках та кінострічках. Мені не вдалось обдовбатись.
